Доступність посилання

ТОП новини
19 Липень 2019, Київ 21:31

Шиїзм під соціалістичними гаслами. Як Іран став ісламською республікою


Обличчя Іранської революції. Тегеран, 9 жовтня 1978 року

Кристина Закурдаева

Рівно 40 років тому, 11 лютого 1979 року, остаточно перемогла Ісламська революція в Ірані. За масштабами і значенням для світової історії ці події ставлять в одну ланку із Французькою революцією 1789 року і захоплення влади більшовиками в Росії 1917 року. Проект «Настоящее время» розповідає, як режим аятол із соціалістичним порядком денним переміг монархію і чому Захід з головного союзника Ірану перетворився в заклятого ворога.

1 лютого 1979 року з паризького вигнання у супроводі десятка іноземних та іранських журналістів повернувся до Тегерана аятола Рухолла Хомейні. На одне з перших запитань про те, що він відчуває, повернувшись на батьківщину після 14-літньої еміграції, богослов відповість своїм знаменитим «нічого». Воно так і залишиться ніяково дзвеніти в тиші без перекладу.

Через десять днів режим шаха Мохаммада Рези Пехлаві остаточно впаде. Майже три мільйони прихильників богослова – від імамів до дівчат в міні-спідницях – чекають Хомейні на вулицях Тегерана, де його портрети змішалися з рекламою Pepsi. На цих проспектах після декількох днів кровопролитних зіткнень гасла «Смерть шахові» і «Смерть Америці» зміняться на «Шах пішов, імам прийшов» і «Аллах великий».

Залишаються тижні до того, як Іран перетвориться в Ісламську Республіку.

Аятола Хомейні в Тегерані, 1 лютого 1979 року
Аятола Хомейні в Тегерані, 1 лютого 1979 року

Протестний рух в Ірані народився не в ці десять днів: до моменту прильоту Хомейні незадоволені режимом шаха вже півтора року влаштовували численні страйки і демонстрації. Перші протести почалися ще раніше, в 1963 році. Армія і агенти САВАК – лояльне до Пехлаві Міністерство держбезпеки Ірану – придушували їх із особливою жорстокістю. Достеменно невідомо, скільки людей загинуло за час зіткнень. За різними оцінками, починаючи з 1963 року – до 60 тисяч осіб, починаючи з 1977-го – до 3,7 тисячі.

«Люди на вулицях використовували кожен шанс, щоб перетворити те, що відбувається, в політичну акцію. Там були всі: монархісти, які хотіли реформувати монархію, соціалісти і комуністи», – розповідав в інтерв'ю «Настоящему времени» фотограф журналу Time Девід Барне, який знімав революцію.

В акції протесту перетворювалися навіть поетичні вечори. Країною циркулювали листи і маніфести письменницьких гільдій, асоціації юристів, марксистських угруповань. Під ними залишали підписи сотні впливових людей.

Протестували і селяни, і напіввоєнізовані повстанські угруповання. Мирні демонстрації все частіше переростали в погроми і конфронтацію з армією. До кінця свого терміну правління шах не терпів ані голосу вулиць, ані стратегію радників, що пропонували змінювати країну.

Шах Мохаммед Реза Пехлеві під час інавгурації. Лютий 1950 року
Шах Мохаммед Реза Пехлеві під час інавгурації. Лютий 1950 року

У день, коли революція остаточно переможе, диктор національного телебачення і один із протестуючих Міралі Хоссейні оголосить на всю країну про «падіння останніх стовпів деспотичного режиму». Але незабаром його радість зміниться розчаруванням.

«Крок за кроком, рік за роком люди, навіть ті, хто стояв біля витоків руху, позбувалися ілюзій, – розповідав Хоссейні «Настоящему времени» в 2017 році. – Когось із них убили, когось посадили в тюрму, хтось втік з країни. Якби я знав, чим все закінчиться, я б ніколи не брав участь у цьому русі».

План Даллеса для Ірану

Багато сходознавців і самих іранців сходяться на думці, що одним із поштовхів до масового невдоволення правлінням шаха і зростання антиамериканських настроїв став заколот 1953 року. Тоді ЦРУ в спільній змові з британськими спецслужбами і монархом відсторонило від влади першого обраного народом прем’єр-міністра Ірану Мохаммеда Мосаддика. Вважається, що ключові ролі в детальному плануванні перевороту зіграли американські дипломати – брати Джон Фостер і Аллен Даллес.

Моссадик на початку 1950-х очолював опозиційну коаліцію «Національний фронт Ірану», був впливовим членом парламенту і займався націоналізацією нафтової промисловості: зокрема, Англо-перської нафтової компанії. Сьогодні вона називається British Petroleum. Компанія під британським керівництвом довгі роки вивозила з Ірану нафтопродукти за безцінь на підставі нафтових концесій, а також була звільнена від сплати прибуткового податку і митних зборів.

Протестувальники на балконах будівлі інформаційного центру Англо-перської нафтової компанії. Вони захопили будівлю і відірвали від вивіски англійську назву, залишивши тільки написання в’яззю. 22 червня 1951 року
Протестувальники на балконах будівлі інформаційного центру Англо-перської нафтової компанії. Вони захопили будівлю і відірвали від вивіски англійську назву, залишивши тільки написання в’яззю. 22 червня 1951 року

​Тодішній прем’єр генерал Хадж Алі Размара і шах виступали проти ініціативи Мосаддика з націоналізації нафтогазового сектора, але уряду довелося піти на поступки. Після різкої публічної критики плану Мосаддика прості іранці стали масово виходити на акції протесту на його підтримку, а члени парамілітарної групи «Фідаїни ісламу» вбили Размара. Моссадик зайняв його місце. Британія ж звинуватила Тегеран в рейдерському захопленні власності і погрожувала міжнародним судом і ООН, а потім запровадила нафтове ембарго, яке завдало значної шкоди економіці Ірану.

Але Мосаддик залишався національним героєм і користувався великою популярністю як серед робітничого класу, так і в інтелектуальних колах. З кожним роком напруга між ним і прихильниками шаха зростала. Після кількох невдалих спроб змістити Мосаддика шах Пехлаві погодився брати участь у змові американського президента Дуайта Ейзенхауера і британського прем'єра Вінстона Черчілля. На цей раз план спрацював. Операція в ЦРУ отримала кодову назву «Аякс», в МІ-6 – Boot («дати копняка»). Неофіційним гімном заколоту серед змовників стала пісня «Luck Be A Lady Tonight» із бродвейського мюзиклу «Хлопці і лялечки».

Демонстрація на підтримку шаха перед будівлею парламенту в Тегерані, 23 березня 1953 року
Демонстрація на підтримку шаха перед будівлею парламенту в Тегерані, 23 березня 1953 року

Американський журналіст і дослідник Стівен Кінцер описав операцію в книзі «Всі люди шаха. Американський переворот і передумови до терору на Близькому Сході». В рамках кампанії проти прем’єра закордонні спецслужби оплачували статті в місцевих ЗМІ, що очорнювали його, та мітинги у великих містах. За даними колишнього фахівця з зарубіжної пропаганди ЦРУ Річарда Коттем, до 4/5 всіх газет Тегерана працювали на спецслужбу і публікували статті, написані у Вашингтоні. У ЗМІ, за словами Коттема, для Мосаддика створювався образ «фанатика і колабораціоніста з комуністами» з антимонархічними і антиісламськими поглядами. Британія і США тоді ж багато говорили про потенційну загрозу потрапляння Ірану в руки СРСР, адже він межує з півночі з радянськими республіками.

Мосаддик під час судового засідання 11 листопада 1953 року
Мосаддик під час судового засідання 11 листопада 1953 року

Згідно із розсекреченим у 2013 році звітом ЦРУ, агенти від імені комуністичної партії Ірану «Туде» розсилали релігійним лідерам Тегерана листи, в яких погрожували розправою, якщо імами не підтримуватимуть Мосаддика. В майбутньому клірики зіграють важливу роль у перевороті. Як і членів парламенту – їх американські і британські спецслужби підкуповували. Спецслужби організовували і різноспрямовані демонстрації: «прошахські» і «промасаддикські», на яких лунали комуністичні гасла і заклики до соціалістичної революції.

На тлі протестів в Тегерані почалися збройні зіткнення. Будинок прем’єра обстріляли і пограбували. Незабаром Мосаддику вручили указ шаха про відсторонення з посади прем’єра і заарештували. До кінця свого життя він залишався під домашнім арештом.

Занадто стрімкі зміни

Незабаром після перевороту 1953 року Іран відновив дипломатичні відносини з Великою Британією, звільнився від ембарго і отримав інвестиції і кредити на сотні мільйонів доларів зі США. Доходи від продажу нафти сприяли різкому економічному зростанню в наступні десять років. Гроші направлялися на поліпшення інфраструктури, освіти, медицини, закупівлю західного озброєння і вибудовування впливу спецслужб. У цей же час в Іран з’їжджаються інвестори з США, Ізраїлю та окремих європейських країн – всіх тих, кого режим у 2019 році називає своїми ворогами.

Але до середини 1960-х через інфляцію курс іранського ріала почав стрімко падати, а банки обмежили кредитування і обіг іноземної валюти. Тим часом у вищих політичних колах процвітала корупція, а влада й надалі інвестувала у велику кількість дорогих інфраструктурних проектів, які не завжди ретельно планувалися, тож їхнє будівництво заморожувалося на роки.

Для роботи на вже відкритих виробництвах не вистачало кваліфікованих робітників серед іранського населення, тому в країну переселяли все більше підготовлених експатів. Здебільшого вони жили відокремлено, ходили в місцях, які тримали іноземці, відкривали для своїх дітей школи і не прагнули інтегруватися в суспільство. Американські військові в Ірані отримали дипломатичну недоторканність і не платили податки.

Карикатура, використана як плакат під час протесту в Тегерані, 1951 рік. На карикатурі напис «Не плачте в обіймах» й зображені Уїнстон Черчілль і прем’єр Британії Клемент Еттлі. У них на колінах – велика мушля
Карикатура, використана як плакат під час протесту в Тегерані, 1951 рік. На карикатурі напис «Не плачте в обіймах» й зображені Уїнстон Черчілль і прем’єр Британії Клемент Еттлі. У них на колінах – велика мушля

В країні з’являлися великі міжнародні компанії та підприємства, які відразу мінімізували вплив критично важливого для іранського суспільства стану торговців – «базаарі», які століттями домінували в економіці і навколополітичному житті Ірану.

США і Британія, все глибше проникаючи в економіку Ірану, вимагали від шаха реформ у соціальній сфері та в царині прав людини. В кінці 1960-х уряд ухвалив новий закон, який регулює сімейні відносини – до цього вони ґрунтувалися виключно на тлумаченнях Корану імамами. Нове законодавство дало право жінкам розлучатися на рівних умовах, заборонило це робити чоловікам в односторонньому порядку, заборонило чоловікам брати другу дружину без письмової згоди першої, а також встановило рівні права статей у питаннях опікунства над дітьми після розлучення.

Велика частина населення ні морально, ні практично виявилася не готова до настільки стрімкої «вестернізації» і сприймала будь-які ліберальні реформи як спробу Заходу викорінити перську культуру та її цінності, пише американська вчена в галузі історії Ірану Ніккі Кідді в книзі «Сучасний Іран: витоки і наслідки революції». Сукупність цих факторів провокувала невдоволення шахом і регулярні демонстрації середнього та робітничого класів, а також змови улеми (клас ісламських богословів) і базаарі (клас дрібних торговців). До кінця 1978 року країна загрузла в страйках, бойкотах і демонстраціях.

Шиїзм із соціалістичним обличчям

Одним з головних парадоксів революції 1979-го став прихід до влади ісламських кліриків, які в своїх проповідях говорили світською і навіть мовою «нових лівих». Історики відзначають, що саме цей почасти суперечливий синтез ідеологій допоміг улемам заручитися підтримкою і об’єднати як релігійних, так і світськи налаштованих іранців. Більш того, в Ірані традиційно мечеть існувала поза впливом політичної еліти, що значно розширило можливості кліриків нести в маси своє бачення майбутнього держави.

Одним з головних ідеологів революції був богослов Алі Шаріаті зі священного для шиїтів міста Мешхеда. В його будинку на полицях стояли книжки Артура Шопенгауера і Франца Кафки. Він отримав релігійну освіту в Ірані, але пізніше – докторську ступінь зі соціології в паризькій Сорбонні. Там Шаріат відвідував лекції професорів-марксистів, зачитувався роботами кубинського революціонера Че Гевари, французького екзистенціаліста Жана-Поля Сартра, а також спілкувався з політичним активістом і одним із засновників антиколоніальної теорії Францем Фанон, чиї роботи перекладав на перську.

На вулицях міста Ісфахан, жовтень 1971 року
На вулицях міста Ісфахан, жовтень 1971 року

Після повернення Шаріаті в Іран в середині 1960-х за ним не переставали стежити агенти САВАК. Лекції богослова в університетах, де він регулярно критикував тодішню владу і традиційні форми шиїзму, збирали повні зали. Ці лекції час від часу відвідував тоді ще релігійний студент, а нині – верховний лідер Ірану Алі Хаменеї.

Шаріаті активно публікував статті та есе – витяги з них під час революції перетворяться у слогани, з якими студенти вийдуть на вулиці проти шаха. У своїх текстах Шаріаті стверджував, що нинішня форма шиїтського ісламу – богослов називав її «чорним шиїзмом» – підтримує монархічний лад, заснована на забобонах і придушенні людини, в той час як послідовники істинного – «червоного» – шиїзму повинні брати активну участь в політичному житті і протистояти репресивним правителям. У своїй книзі «Революційний Іран» британсько-іранський історик Майкл Аксворсі стверджує, що Шаріаті став у своєму роді Марксом шиїзму і зумів надати цій релігійній течії революційно-соціалістичного відтінку.

Сам Шаріаті частково спирався на вчення Джалала Але Ахмада і його книгу «Гхарбзадегі», що з фарсі перекладається як «Втомлений від Заходу». Але у своїх роботах Але Ахмад не так критикував культуру Заходу як таку, скільки те, як іранська політична еліта намагається прищепити своїм громадянам ці цінності без критичного аналізу і їхнього глибинного розуміння. Так, в Ірані виросло втрачене покоління, яке не належить ні до західної, ні до перської культури, писав богослов. Говорячи про внутрішню політику шаха, Але Ахмад часто згадував притчу про те, як ворона марно намагаючись зімітувати ходу куріпки, забула, як ходять самі ворони. Сам богослов любив читати Сартра та іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю.

Мулла і базаарі Тегерана читають послання аятоли Хомейні на стіні мечеті. Грудень 1978 року
Мулла і базаарі Тегерана читають послання аятоли Хомейні на стіні мечеті. Грудень 1978 року

Але ключову роль у становленні Ісламської Республіки зіграв навіть не популярний Шаріаті, що спирався на ідеї Але Ахмада, а аятола Рухолла Хомейні. Він став впливовою фігурою в русі проти шаха і його політики ще на початку 1960-х. Після вбивства двох відомих імамів Хомейні став найяскравішим критиком серед улеми. «Черевики вашого батька занадто великі для ваших ніг», – звертався він безпосередньо до Пехлеві в 1963-му, закликаючи відмовитися від тісного співробітництва із Заходом. Незабаром після цього виступу аятолу заарештували, і образ лідера протесту закріпився за ним на роки вперед.

Відпустивши Хомейні на свободу, спецслужби заявили, що він дав обіцянку не висловлюватися проти шаха. Але богослов лише посилив критику. Іранознавці відзначають, що Хомейні був видатним політиком: йому вдавалося завоювати довіру різних верств суспільства, уникаючи суперечливих тем, які потенційно могли б їх роз’єднати. Незабаром після масових демонстрацій 1963-1964 років аятола поїхав у добровільну 14-річне заслання в Туреччину, пізніше – в Ірак і до Франції.

За кордоном богослов на касети записував свої проповіді, друкував памфлети і статті, а спільники таємно завозили їх до Ірану і поширювали по мечетях. Він розповідав про сіоністські та імперіалістичні змови проти Ірану і наполягав, що іслам перебуває під загрозою зникнення через стрімку «вестернізацію». Своїм послідовникам Хомейні обіцяв, що релігійні діячі після повалення шаха не братимуть владу в свої руки.

Хомейні звертається до своїх прихильників в Тегерані, 4 лютого 1979 року
Хомейні звертається до своїх прихильників в Тегерані, 4 лютого 1979 року

Уже перебуваючи у Франції, Хомейні зі своїми прихильниками навчали молодих революціонерів, розповів в інтерв’ю іранській службі Радіо Свобода колишній соратник верховного лідера Мохсен Сазегара. Він також стверджує, що з наближенням 1979 року Хомейні вів переговори з США про майбутнє після повалення шаха.

«Ми провели чотири або п’ять секретних зустрічей з одним з директорів Держдепартаменту США в маленькому мотелі поруч із резиденцією Хомейні в містечку Нофль-ле-Шато. Він цікавився майбутнім Ірану: чи захоплять владу комуністи, чи буде наступний режим антизахідним і так далі. Ми його запевнили, що жоден з цих сценаріїв не вписується в плани революціонерів», – сказав Сазегара.

Ідеї Шаріаті та Але Ахмада нарівні з підтримкою Хомейні стали важливим фактором у появі десятка повстанських угруповань на початку і середині 1970-х. У відповідь на активність опозиції в регіонах режим Рези Пехлаві тільки посилював репресії, застосовуючи позасудові страти і тортури, – і це закінчилося для шаха повною поразкою і вигнанням.

Квіти замість куль, вороги замість союзників

Революція перемогла, але надії протестувальників на демократичний розвиток дуже швидко розвіялися. Хомейні вдалося перехопити важелі влади швидше, ніж революціонери-секуляристи змогли отямитися, пише історик Аксворсі. Світські лідери протесту не змогли наперед спланувати, як буде будуватися і виглядати уряд без шаха. Своє бачення нового Ірану, яке залишилося незмінним і в 2019 році, аятола Хомейні описав ще на початку 1970-х під час заслання в Іраку в книзі «Хокумате Есламі», що перекладається як «Ісламський уряд».

У найкоротші терміни його прихильники організували референдум, на якому переважна більшість підтримала план богослова. Влада замкнулася на посаді верховного лідера – в цьому кріслі Хомейні просидів до самої смерті в 1989 році. Його змінив аятола Алі Хаменеї, який керує країною до сьогоднішнього дня.

У 1979 році ісламський лад підтримав лише один лівий рух – комуністична партія Ірану «Туде». Завдяки цьому їй на деякий час вдалося вийти з тіні: закріпити за собою кілька крісел в парламенті і домогтися звільнення майже всіх своїх політв’язнів. Але незабаром підозрілість Хомейні витіснить з влади нечисленних лівих.

Іранські військові. Грудень 1978
Іранські військові. Грудень 1978

Незважаючи на те, що під час революції військові, відмовляючись стріляти, встромляли в дула гвинтівок квіти, скоро їм доведеться розстрілювати повалених генералів шаха і супротивників верховного лідера. Призначені для балансу системи світські політики, на кшталт першого прем’єра Мехді Базаргана – колишнього соратника Мосаддика – або першого президента Абольхасана Банісадра, покинуть свої посади і Іран менше, ніж через рік через конфлікт з аятолою.

Спецслужби шаха швидко зміняться на іранську «Хезболлу», революційні трибунали і «Корпус вартових Ісламської революції». Сьогодні КВІР – одна з найвпливовіших спецслужб Ірану, через неї і ланцюжок пов’язаних благодійних організацій, за даними численних розслідувань, режим відмиває мільйони доларів і контролює до 30% економіки.

Повалена статуя шаха Пехлеві в Тегерані, січень 1979 року
Повалена статуя шаха Пехлеві в Тегерані, січень 1979 року

Незважаючи на дані Вашингтону обіцянки, в перші місяці свого правління Хомейні повів різко антиамериканську політику. У листопаді 1979 року натовп розгніваних студентів за погодженням з наближеним до Хомейні аятолою штурмував американське посольство в Тегерані і взяв у заручники 66 осіб – активісти таким чином вимагали видати шаха, який втік до Штатів. Спочатку верховний лідер ніяк не реагував на те, що трапилося, але незабаром назвав дії загарбників «другою революцією», а посольство – «шпигунським гніздом». Президент США Джиммі Картер тоді оголосив, що трапилося, актом тероризму, але все ж був змушений сісти з Тегераном за стіл переговорів. Криза тривала 444 дні.

Після перемоги довгоочікуваної революції країну покинули, за різними оцінками, від двох до чотирьох мільйонів іранців. Сотні перебувають у тюрмах за звинуваченнями у шпигунстві і державній зраді. Десятки людей щороку засуджують до смертної кари «за ворожнечу з Богом». У звітах міжнародних правозахисних організацій Іран сусідить з Північною Кореєю і Пакистаном.

Жительки міста Шіраз у жовтні 1971 року
Жительки міста Шіраз у жовтні 1971 року

Обіцяючи людям свободу, новий режим переодягнув жінок знову в чадру, повернув багатоженство, запровадив роздільне і релігійне навчання. За порядком і зовнішнім виглядом іранців стежить поліція моралі. З роками контроль над ЗМІ тільки посилився: для цього навіть створили окреме цензурне відомство, яке зараз, через 40 років, регулює й інтернет. Влада запровадила мораторій на іноземну поп-культуру, що «розбещує» молодь, а контроль за внутрішньою посилився як ніколи. Почасти це дало поштовх до розквіту сучасної сцени, що «рефлексує» – від секретних техно рейвів у пустелі до червоних доріжок у Каннах і піднятих на вулицях вгору головних хусток. Сьогодні голос іранців з-під щільної завіси цензури ледве пробивається через месенджери і «контрабандні» флешки – як колись пробивався всередину голос Хомейні на знеособлених касетах, ввезених до країни таємно.

Оригінал статті читайте на сайті «Настоящего времени»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG