Доступність посилання

ТОП новини
13 липня 2020, Київ 18:35

Адам Міхнік про Другу світову війну, Путіна та «чорні плями» в історії поляків і українців


Адам Міхнік – польський історик, засновник і головний редактор Gazety Wyborczej (Варшава), дисидент, політв’язень комуністичного режиму, один з ідейних натхненників польської «Солідарності», почесний професор НаУКМА

(Рубрика «Точка зору»)

До 75-річчя завершення Другої світової війни в Європі Український ПЕН і Національний університет «Києво-Могилянська академія» організували міжнародний проєкт «Мир і війна». Учасники якого говорили про сучасний європейський погляд на Другу світову війну та сучасні виклики, перед якими постала Європа – зокрема, російської військової агресії проти України.

Радіо Свобода публікує фрагмент виступу польського історика, засновника і головного редактора Gazety Wyborczej, одного з ідейних натхненників польської «Солідарності» – Адама Міхніка. (Переклад з польської – Андрій Бондар)

Адам Міхнік

Історія кожної країни має свої пастки

Друга світова війна, хоч у радянські часи називалася «Великою вітчизняною», почалася зі спільної агресії Гітлера та Сталіна проти Польщі, а закінчилася великим політичним тріумфом Сталіна. Та війна була трагічною і для України, і для Польщі. Вона була трагічною не лише тому, що поглинула мільйони жертв, а також тому, що прирекла і поляків, і українців на такий життєвий, політичний та ідейний вибір, який вибором не був. Це був проклятий вибір.

Певна річ, поляки мали таку дилему 1939 року, чи піти їм разом із Гітлером на Москву і, на щастя, від неї відмовилися. Були такі люди, що вважали пронімецький варіант має сенс, але Польща – попри те, що закордонна політика Другої Республіки була програна, що та промова Юзефа Бека на початку травня 1939 року була дуже гарна і гонорова, але це була сповідь політика, який програв.

Виявилося, що всі міркування польської еліти, які полягали у збереженні певної дистанції між сталінською Росією та гітлерівською Німеччиною, нічого не варті, вони програли, програло також мислення в категоріях Польщі як великої держави, мовляв, ми ні на кого не повинні зважати. І звідти походять дуже печальні речі, наприклад, участь Польщі в агресії проти Чехословаччини 1938 року, та й попередня, цілковито нерозумна, а певною мірою й самовбивча політика польської держави щодо української меншини. І це призвело до того, що у Другій Польській Республіці польсько-українські відносини були поганими.

Підполковник німецької армії Ганс Георг Леммель (праворуч) і радянський офіцер під час передачі Брестської фортеці радянським військам після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року
Підполковник німецької армії Ганс Георг Леммель (праворуч) і радянський офіцер під час передачі Брестської фортеці радянським військам після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року
Німецький і радянський офіцери потискають руки наприкінці Польської операції, 1939 рік. Фото ТАСС, яке було опубліковано у вересні 1940 року в газеті «Красная звезда» до першої річниці поділу території Польщі між Німеччиною і СРСР
Німецький і радянський офіцери потискають руки наприкінці Польської операції, 1939 рік. Фото ТАСС, яке було опубліковано у вересні 1940 року в газеті «Красная звезда» до першої річниці поділу території Польщі між Німеччиною і СРСР

Поляки і українці

Водночас українська спільнота була вельми розділеною. Була частина, зосереджена навколо УНДО Василя Мудрого, яка вважала, що з польською державою варто знаходити порозуміння і шукати компроміс. Особливо з тим крилом правлячого табору, який вважав, що лише компроміс із Україною дає Польщі якусь перспективу в майбутньому. Такою була думка Юзефа Пілсудського, Тадеуша Голувка, якого вбили бійці крайньо-радикального крила українського населення Польщі. І, зрештою, цю думку згодом переніс у майбутнє Єжи Ґедройць.

Польща опинилась у лабетах Сталіна

Для поляків та війна фактично означала – певна річ те, що вона закінчилася, було позитивом, бо перестали гинути люди у вуличних облавах, у концентраційних таборах тощо – в політичному сенсі поразку, оскільки Польща опинилась у лабетах Сталіна, що сформувало в Польщі такий собі фаталізм, переконання, що Захід нас зрадив, що ми не маємо іншого виходу і якимось чином мусимо домовлятися зі Сталіним. Це було раціональним, але безглуздим, тому що Сталін мав акулячий апетит, він був ненаситним і мав бажання проковтнути все, що було під рукою.

Український трагізм полягає в тому, що в ті часи українці боролися між собою

Для України та війна також була трагічною, бо, з одного боку, можна сказати, що, через пакт Молотова-Ріббентропа всі українці вперше опинилися в одній державі, чи майже всі, бо була ще Західна Галичина в околицях Сяну; але, з другого боку, це не була українська держава. Водночас український трагізм полягає в тому, що в ті часи українці боролися між собою: велика частина українського населення була пов’язана з Українською повстанською армією з її різними внутрішніми крилами – мельниківцями, бандерівцями – для яких, тим не менш, спільною метою була самостійна Україна, але велика частина українських патріотів воювала в Червоній армії проти Гітлера, що часто-густо призводило до того, що українець стріляв в українця – так, як було в Польщі під час Першої світової війни й потім, після 1944 року, коли поляки з підпілля часто стріляли в поляків, які були в комуністичній армії. І, згадуючи з цієї перспективи, слід сказати, що зміни, що відбулися за той час, є, з одного боку, неймовірно позитивними: фактично вперше в історії маємо українську державу – знаю, що такі речі говорити українцям варто обережно.

Із приходом Путіна до влади Росією знову править дух Уварова

Але водночас момент, у якому ми нині перебуваємо, є вельми небезпечний. З одного боку, весь міжнародний контекст дуже несприятливий. У всьому світі виходять з-під землі, з-під води різноманітні націоналістичні, шовіністичні, популістські, ксенофобські, нетолерантні, антидемократичні тенденції. Це поширено в усьому світі – від Вашингтона через Ріо-де-Жанейро до Будапешта, Варшави й Москви. Того всього дуже багато. Власне кажучи, не існує країни, де би не було тих тенденцій, а в деяких з них вони вже керують – наприклад, в Угорщині, Польщі та Росії. Це відхід від демократичних ідей.

Гібридну війну, що її путінська Росія веде проти, властиво кажучи, всього світу, найчіткіше видно якраз в Україні

На все це ще накладається імперська політика Росії. Хоч 1989 року чимало речей вказувало на те, що Росія рушить в інший бік, у бік внутрішньої реформи, яка творитиме Росію доброзичливу до сусідів, із приходом Путіна до влади чітко видно, що Росією знову править дух Уварова – націоналізм, підтримуваний православ’ям, тобто, популізм, популістська демагогія й імперіалізм, імперія. І, зрозуміло, коли я з цієї точки зору оцінюю Путіна, то знаю, що він не є ні Сталіним, ні Гітлером, але для наших часів він вельми небезпечний, оскільки єдина його мета – влада, якнайбільше влади і якнайширше. Гібридну війну, що її путінська Росія веде проти, властиво кажучи, всього світу, найчіткіше видно якраз в Україні. Україна, як мені видається, дивлячись із Варшави, – це суспільство, яке поволі одужує, а у процесі одужання є кращі та гірші моменти. І я не думаю, що для особи, яка одужує, сьогоднішній момент – слушний, не думаю.

Учасники маршу солідарності з Україною у Польщі на знак протесту проти збройної агресії Росії. Варшава, 23 листопада 2014 року
Учасники маршу солідарності з Україною у Польщі на знак протесту проти збройної агресії Росії. Варшава, 23 листопада 2014 року
Для мене єдиною відповіддю на брехливу путінську пропаганду є правда... В Москві пропагується сталінська версія Другої світової

Історія кожної країни має свої пастки. Для мене єдиною відповіддю на брехливу путінську пропаганду є правда. І я говорю про це тим гучніше, бо в моїй країні, в Польщі, цю правду фальшують. Насправді зовсім в інший бік, аніж у Москві, певна річ, бо в Москві пропагується сталінська версія Другої світової. У Польщі – ні. В Польщі говорять по-іншому: що поляки завжди в історії були безневинними і завжди були кривджені іншими, і нічого закинути нам неможливо. А якщо хтось пригадає якусь пацифікацію церков, українських сіл, «лавкове ґетто» євреїв, то одразу стаємо ворогом Польщі, оголошується антипольським. Але це путінське мислення. Як Путін ухвалив закон про те, що заборонено говорити те чи інше про історію, те саме зробив польський уряд, польська адміністрація. І це вбивча річ, яка формує державну брехню.

Комбіноване фото. Ліворуч: у присутності Йосипа Сталіна керівник МЗС СРСР В'ячеслав Молотов підписує так званий пакт Молотова-Ріббентропа із нацистською Німеччиною (за Молотовим стоїть німецький міністр Йоахім фон Ріббентроп), 23 серпня 1939 року. Праворуч: нинішній керівник Росії Володимир Путін
Комбіноване фото. Ліворуч: у присутності Йосипа Сталіна керівник МЗС СРСР В'ячеслав Молотов підписує так званий пакт Молотова-Ріббентропа із нацистською Німеччиною (за Молотовим стоїть німецький міністр Йоахім фон Ріббентроп), 23 серпня 1939 року. Праворуч: нинішній керівник Росії Володимир Путін

Чорні плями в історії поляків і українців

І в польсько-українських справах історію часто-густо використовують як інструмент для націоналістичної, шовіністичної політики, що шкодить польським інтересам. Бо в інтересах Польщі є дружні, добрі стосунки з Україною. Натомість якщо завжди говорити, що українці постійно мусять вибачатися за Бандеру, за Волинь, за УПА і ще невідомо за що, то це мова конфлікту, а не примирення.

Поляки й українця мають право на правду про свою історію. Навіть тоді, коли ця історія сумна і має чорні плями

Певна річ, історики повинні мати змогу для дослідницької роботи. І навіть якщо ця робота неприємна чи для польського, чи для українського читача, вона мусить мати право на існування. Поляки й українця мають право на правду про свою історію. Навіть тоді, коли ця історія сумна і має чорні плями. Ми, поляки, маємо чимало чорних плям у нашій історії. Я не люблю пригадувати українцям їхні чорні плями, залишаючи це своїм українським колегам. Я схильний займатися польськими чорними плямами. І ми це робимо. І більше порад тут я не маю. Крім однієї, якщо цим не займається державна інституція, це повинно робити громадянське суспільство. Якщо цього не буде, тоді ми будемо приречені на життя у брехні. І це аж ніяк не буде правильною відповіддю на російську пропаганду, тому що в такому разі відбувається зіткнення двох неправд.

У Росії є чесні історики, чесні письменники, які говорять на цю тему правду. Коли у Криму з’явилася путінська армія, то видатний російський письменник і драматург Віктор Шендерович вийшов на вулиці Москви з транспарантом «Крим – це Україна». І він не самотній. Таких людей у Росії багато. І сміливі люди з України, Польщі і Росії спільно повинні творити правдивий образ історії – і Другої світової війни, і всього, що було раніше, і всього, що було пізніше.

Адам Міхнікпольський історик, засновник і головний редактор Gazety Wyborczej (Варшава), дисидент, політв’язень комуністичного режиму, один з ідейних натхненників польської «Солідарності», почесний професор НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Політична карикатура художника Олексія Кустовського
Політична карикатура художника Олексія Кустовського

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG