Доступність посилання

ТОП новини
14 липня 2020, Київ 03:21

Росія цензурує історію України, накидає «малоросійсько-новоросійський формат» – історик Кирило Галушко


Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, відвідавши Константинополь

Днями російська Федеральна служба з нагляду у сфері зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій – «Роскомнагляд» – зажадала від українського історичного інтернет-ресурсу «Лікбез» змінити розміщений там контент, бо інакше його заблокують на території Російської Федерації. При цьому «Роскомнагляд» посилається на рішення Наріманівського районного суду Астраханської області.

У 2014–2015 роках чимало українських інформаційних інтернет-ресурсів були заблоковані «Роскомнаглядом». У квітні цього року в Росії заблокували доступ до сайту Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. А тепер маємо чи не перший випадок, коли блокують суто історичний ресурс.

Про цю ситуацію зокрема та українсько-російське протистояння в історичній сфері загалом Радіо Свобода поговорило з координатором проєкту «Лікбез. Історичний фронт» Кирилом Галушком.

Історик Кирило Галушко
Історик Кирило Галушко

– Які саме претензії має «Роскомнагляд» до «Лікбезу»?

– З офіційного листа, який мені надіслали, годі зрозуміти, що саме їм не подобається. Там казенне формулювання: якщо не буде змінено контент, то наш сайт потрапить в єдиний реєстр тих інформаційних джерел, які містять інформацію, що заборонена до поширення в Російській Федерації, а доступ до сайту в Російській Федерації буде обмежений. І я мусив сам за наданими лінками здогадатися, що ж там не так.

Російські наглядачі за нашим інформаційним простором спочатку взялися за державні та академічні установи, а якщо вже дійшла черга до нас, то ясно, що взялися за громадські освітницькі проєкти

Це стосується російськомовної частини нашого сайту, бо він у нас двомовний: розрахований на українськомовну та російськомовну аудиторію. Там ідеться про історію ОУН-УПА, про те, як російська пропаганда використовує міфи про оунівців, бандерівців, УПА, які ми розвінчуємо. Логічно можу здогадатися, що треба прибрати сторінки про УПА або не згадувати в них російську пропаганду. Я написав листа у відповідь із проханням уточнити мотивацію зауваження та які терміни нам даються, щоб змінити контент або прибрати сторінку.

Звісно, ми цього не збираємося робити – не для того ми працюємо. Але цікаво, що саме «Роскомнагляд» побачив такого на нашому сайті. Такого роду заборонам у різний час піддавалися деякі сторінки сайту Інституту історії України Національної академії наук України. На нього звернули увагу раніше.

Схоже, російські наглядачі за нашим інформаційним простором спочатку взялися за державні та академічні установи, а якщо вже дійшла черга до нас, то ясно, що взялися за громадські освітницькі проєкти, яким і є «Лікбез».

Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів
Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів

Звичайно, це небезпідставно, оскільки ми як проєкт з’явилися саме внаслідок російської агресії, щоб розвінчувати фейки російської пропаганди. І команда «Лікбезу» сприймає це як визнання своїх просвітницьких зусиль. Якщо противники вбачають у твоїх діях щось погане, ти робиш щось корисне.

– Уточню щодо сайту Інституту історії України – він заблокований у Росії?

– Заблоковано десь п’ять матеріалів, з огляду на те, що написано в тому російському реєстрі.

– У вас сайт двомовний: українська і російська версії. Ви спеціально працюєте на російську аудиторію чи на російськомовну в Україні?

– Ми не вбачали своєю цільовою аудиторією росіян, оскільки не бачимо себе за конкурентів російського агітпропу. Ми робили це під російськомовних громадян Півдня та Сходу України. На наш погляд, людина має отримувати корисну історичну інформацію та український погляд на неї тією мовою, якою їй зручніше. Тому сподіваюся, що у нас будуть англійська версія, німецька і французька.

– А як багато суто російських відвідувачів у «Лікбезу»? І звідки така цікавість до вас районного суду з Астраханської області Росії?

– Загалом, наш сайт відвідує близько 10 тисяч людей на місяць, із них за статистикою п’ята частина з Росії – приблизно 2 тисячі людей. Це переважно великі міста: Москва, Петербург, Єкатеринбург. А що трапилося в Астраханській області, районний суд якої нас вносить у цей реєстр забороненої інформації, я і гадки не маю. Підозрюю, що будь-який суд будь-де в Російській Федерації може поповнювати ці заборони. Тобто, певне відомство працює, і де першими руки дійшли, там і банять. Якихось конфліктів із Астраханню за час існування «Лікбезу» в нас не було.

– Спрямованість «Лікбезу» просвітницька. Ви намагаєтеся розвінчувати історичні міфи, які не зовсім відповідають історичним реаліям чи зовсім не відповідають. Причому, ви часто не лише російські імперські міфи, а й українські патріотичні міфи також розвінчуєте. З огляду на це, чи бувало, що з українського боку вам закидають брак патріотизму?

Оскільки країна у нас вільна, то ніхто точно не знає, який градус патріотизму в тебе має бути

– Оскільки країна у нас вільна, то ніхто точно не знає, який градус патріотизму в тебе має бути. Деякі речі, які ми пишемо про Росію, подобаються людям. Одночасно цим самим людям не подобається те, що ми не пишемо про «давніх укрів» чи «трипільців-українців». Оскільки команда «Лікбезу» це визнані та авторитетні історики, то вони дуже чітко розрізняють запал патріотизму та об’єктивну наукову інформацію.

«Золоті ворота» – головна брама стародавнього Києва, пам’ятка оборонної архітектури України-Русі, одна із найдавніших датованих споруд Східної Європи. Перша писемна згадка: 1037 рік. Фото 2011 року, коли в Києві відзначали 1000-ліття Собору святої Софії
«Золоті ворота» – головна брама стародавнього Києва, пам’ятка оборонної архітектури України-Русі, одна із найдавніших датованих споруд Східної Європи. Перша писемна згадка: 1037 рік. Фото 2011 року, коли в Києві відзначали 1000-ліття Собору святої Софії
Історія України є настільки багатою та цікавою, що немає потреби вигадувати якусь міфологію, нехай вона буде несамовито патріотичною

На мій погляд, якщо ми трохи провітримо мозок якійсь частині української аудиторії, то це піде їй лише на користь. Історія України є настільки багатою та цікавою, що немає потреби вигадувати якусь міфологію, нехай вона буде несамовито патріотичною. У нас з історією все гаразд, а міфи – це швидше для тих людей, яким ліньки прочитати нормальну книжку, а хочеться знайти якусь сенсацію. Тому трохи дістається й нашим міфотворцям, але це нормальний стан для історичної науки в демократичному суспільстві. Нам у цьому плані набагато простіше, ніж нашим російським колегам, для яких ідеологічний пресинг є наочним.

– Чи відбувається зараз діалог між українськими та російськими істориками? Чи залишилися якісь точки дотику?

– Я не відчув особливих зрушень у відносинах між українським та російським історичними цехами. Якщо говорити про рівень інституціональних відносин, наприклад, Інститут історії України та Інститут історії Росії, то ці відносини перервалися. Спільних проєктів уже не відбувається, хоча частина тих речей, які були до початку російської агресії, були цікаві й корисні. Зокрема, проведення спільних конференцій по сталінському тоталітаризму. Якраз напередодні Євромайдану в Інституті історії у нас була спільна з росіянами велика конференція з національної політики доби Сталіна.

Але лишаються індивідуальні контакти, бо ми ж не можемо говорити, що геть усі російські історики палкі прихильники російської агресії, путінського режиму тощо.

Історики не завжди зобов’язані обговорювати між собою поточну політичну ситуацію, оскільки предмет їхніх досліджень лежить зазвичай набагато глибше

В Росії чимало адекватних колег, які поділяють наше бачення ситуації. У будь-якому разі, якісь наукові комунікації мають відбуватися. Оскільки люди часто працюють над однією тематикою, яка не має жодного стосунку до сучасних подій. Є археологія, якісь вузькі теми. Такі контакти підтримуються. І справа сумління кожного українського історика обирати: з ким контакти підтримувати, а з ким – ні. Загалом, історики не завжди зобов’язані обговорювати між собою поточну політичну ситуацію, оскільки предмет їхніх досліджень лежить зазвичай набагато глибше і зазвичай не несе потужних ідеологічних чи політичних асоціацій.

– Ви згадали археологію як деполітизовану сферу. Даруйте,але тут все складно, коли, скажімо, російські археологи починають копати в українському Криму. При цьому, вони не питають дозволу в української влади.

Зараз відбувається експлуатація окупованої території, відповідно, Україна позбавляється своєї спадщини, і в цьому беруть участь археологи

– Так, ви слушно зазначили. Це якраз і є основним проблемним полем в археології. Це висмоктування нашої культурної спадщини. Той самий Ермітаж, який був набитий під зав’язку нашими археологічними знахідками скіфської доби. Зараз відбувається експлуатація окупованої території, відповідно, Україна позбавляється своєї спадщини, і в цьому беруть участь археологи. Вони копали в Криму й раніше, але вони брали дозвіл в України й те, що вони знаходили, лишалося в Україні.

Ця проблема існує і як на неї впливати, важко сказати. Хіба що Міністерство культури, як воно вже робило у 2015 році, зверталося до відповідних міжнародних установ. Наприклад, їде російська виставка з кримськими матеріалами. Такі речі треба відстежувати, давати про це знати, щоб це стало приводом конфіскувати наше й повернути на батьківщину.

– Ми з вами якось говорили про те, що на окупованих територіях Донбасу намагаються створити власну історію, яка і не українська, і не російська. Там пишуть підручники. Чи в цій ділянці щось змінилося?

– Тут мало що змінилося. Пишуть від початку окупації за допомогою, зокрема, російських авторів – ідеологічних борців із українством. У цьому сильно допомагає історичний факультет Ростовського університету. Це не стільки окрема історія Донбасу як такого, це повернення історії радянської доби. А радянська історія, як ми розуміємо, це передусім російська історія. Тобто це культивування того історичного середовища, яке створило Донбас як явище: Російська імперія, сталінська індустріалізація. Принципових відмінностей із тим, що пишуть в офіційних російських підручниках з історії, я тут не бачу.

Бессарабія – це у нас найбільш проблемний регіон, з точку зору ідентичності, поза межами Донбасу

Це все одно калька Росії та ідеологічна підготовка до утворення «Новоросії». Пишуть «Історію Новоросії», яка охоплює територію від Одеси до Харкова. Сподіваюся, вона ніколи не буде мати застосування до цієї території. Але відповідна ідеологічна обробка триває. Потрапляє відповідна література, наприклад, до Бессарабії. Це у нас найбільш проблемний регіон, з точку зору ідентичності, поза межами Донбасу. Потрапляє з території Придністров’я, де стоять російські війська. Тобто це є елементом ідеологічної обробки тих регіонів, які вважаються проблемними.

Альбомом «Наш герб: українські символи від княжих часів до сьогодення» в руках Богдана Завітія, заступника головного редактора видавництва «Родовід»
Альбомом «Наш герб: українські символи від княжих часів до сьогодення» в руках Богдана Завітія, заступника головного редактора видавництва «Родовід»

– Росія не відмовилася від спроби накинути мало не на половину території України «малоросійсько-новоросійську» історичну ідентичність?

Якщо не буде нормального українського радіосигналу, хоч скільки книжок про історію України напишуть історики, це буде мало впливати на суспільні уявлення в конкретних регіонах України

– Так, вона активно розробляється, пропагується. І, перебуваючи на півдні Одещини, я чую весь час російське радіо з Придністров’я про «Новоросію, Малоросію» і так далі. Це дуже сумно з точки зору інформаційної політики, оскільки потужність російського радіо в Одеській області більша, ніж потужність українського. Це проблема не стільки історії чи її тлумачення, це проблема інформаційної політики та конкретної інформаційної протидії. Бо якщо не буде нормального українського радіосигналу, хоч скільки книжок про історію України напишуть історики, це буде мало впливати на суспільні уявлення в конкретних регіонах України.

НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:

Мене вразила «українськість» – етнолог про 1920-і роки на Донеччині

Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової – історик

Історія багатійки Алчевської та її українського Донбасу в Російській імперії

«Тотальна українізація почнеться зі Сходу» – Анжеліка Рудницька

Родина з Луганщини створює мультики для малят українською мовою

  • Зображення 16x9

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG