Доступність посилання

ТОП новини
03 липня 2020, Київ 19:52

«Подарунки від російського народу». Хто і як перекроював карту СРСР


Перша шпальта газети «Правда», що вийшла 16 березня 1991 року – напередодні референдуму з питання про збереження СРСР

«Виникає питання: якщо та чи інша республіка увійшла до складу Радянського Союзу, але отримала в свій багаж величезну кількість російських земель, а потім вирішила вийти зі складу? Але тоді б виходила хоча б із чим прийшла і не тягнула з собою подарунки від російського народу».

Із такою заявою виступив днями президент Росії Володимир Путін. Із огляду на сумний досвід України шестирічної давності, не дивно, що в сусідніх із Росією країнах насторожилися. Прессекретареві президента Росії Дмитрові Пєскову навіть довелося роз’яснювати, що слова його шефа не означають, що у Росії є територіальні претензії до інших колишніх радянських республік. Путін «говорив не про подарунки – він говорив про раніше допущені системні помилки в [радянській] Конституції, які не передбачали цілої низки ситуацій», стверджував Пєсков.

Радіо Свобода спробувало розібратися, хто, кому і які територіальні «подарунки» робив в СРСР майже за 70 років його існування і якими міркуваннями це диктувалося.

Ленін проти Сталіна, федерація проти автономії

101 рік тому, в червні 1919 року, в розпал Громадянської війни на території колишньої Російської імперії, Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК), номінально найвищий орган радянської влади, ухвалив постанову «Про об’єднання радянських республік Росії, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим капіталізмом».

Документ передбачав об’єднання військових і господарських органів цих республік, створення загальної фінансової, транспортної, соціально-економічної системи. Варто зазначити, що в той момент більшовики не вважали, що їхня революція обмежиться межами імперії, що розпалася, а розраховували, що вона перекинеться на інші країни Європи і Азії і в остаточному підсумку стане світовою. Саме це було головною політико-ідеологічної метою походу Червоної армії в Польщу в 1920 році.

Нинішні прихильники комуністів носять на своїх акціях портрети Леніна і Сталіна. Але вожді були не завжди згодні один з одним
Нинішні прихильники комуністів носять на своїх акціях портрети Леніна і Сталіна. Але вожді були не завжди згодні один з одним

У перебігу Громадянської війни кордони державних утворень, створюваних більшовиками і їхніми противниками, не раз змінювалися, про що докладніше нижче. Зазначимо лише, що в 1918–1922 роках на мапі колишньої імперії з’являлися, наприклад, такі недовговічні держави, як Литовсько-Білоруська РСР (Литбіл) або Далекосхідна Республіка – формально незалежна держава, що служила буфером між Радянською Росією і Японією.

Ідеологія перемішувалася в національній політиці більшовиків із грубим прагматизмом: із одного боку, уряд Леніна виступав під гаслом самовизначення націй, із іншого – нерідко кроїв карту відповідно до поточних військово-політичних потреб.

Цього підходу дотримувалися й пізніше: наприклад, у 1940 році, після радянсько-фінської («зимової») війни, Карельська автономія у складі РРФСР була перетворена в Карело-Фінську РСР. Вона проіснувала 16 років і була знову «знижена в званні» до автономної республіки в 1956-му, коли відносини з сусідньою Фінляндією нормалізувалися – на знак чого з назви республіки прибрали слово «фінська», яке могло бути витлумачено сусідами як натяк на територіальні претензії.

Коли стало ясно, що світова революція поки не вийде, більшовики зайнялися облаштуванням того, що виявилося в них у руках у результаті Громадянської війни. Між радянськими республіками на початку 1920-х років існували договірні відносини, але в 1922-му більшовицьке керівництво вирішило об’єднати ці республіки в єдину державу. Яким чином? Із цього приводу зіткнулися думки Леніна і Сталіна, який обіймав посаду наркома у справах національностей.

Сталін висунув проєкт «автономізації»: інші республіки повинні були вступити в РРФСР на правах автономій. Ленін був проти, назвавши сталінську пропозицію «шкідливою витівкою» і виступивши за федерацію формально рівноправних республік: «Ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР і ін. І разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію» (з листа членам Політбюро ЦК РКП (б) 26 вересня 1922).

Проти авторитету вождя революції не попреш, і СРСР був створений 30 грудня того ж року в складі чотирьох республік: РРФСР, Української РСР, Білоруської РСР і Закавказької федерації (ЗРФСР). У складі останньої перебували радянізовані на рік раніше Грузія, Вірменія й Азербайджан.

Але Сталін фактично домігся свого пізніше, створивши в роки своєї диктатури суворо централізовану державу, в якій автономія союзних республік щодо Москви стала справжньою формальністю. З іншого боку, в РРФСР, начебто «головної» радянської республіки, не було деяких державних атрибутів, що були в інших побратимів у Союзі, – наприклад, власної компартії з відповідними структурами.

У 2016 році, виступаючи на форумі Загальноросійського народного фронту, Володимир Путін вступив у давню суперечку двох більшовицьких вождів – фактично на боці Сталіна. Він заявив, що в СРСР «кордони визначалися абсолютно довільно і далеко не завжди обґрунтовано»: «На Україну, наприклад, Донбас передали. Під яким приводом: підвищення відсотка пролетаріату на Україні для того, щоб мати там велику соціальну підтримку. Це маячня якась». Хто ж кому і що передавав насправді?

Україна: «подарунки» були взаємними

У 1918 році, коли була проголошена незалежність Української Народної Республіки (УНР), чиї кордони проходили по лініях кордонів кількох регіонів колишньої Російської імперії з переважно українським населенням: Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній і повітів Північної Таврії. На початку 1919 року було оголошено про об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), що означало приєднання до України низки територій, які входили до закінчення Першої світової війни до складу Австро-Угорщини.

У тому ж 1919 році на Паризькій мирній конференції українська делегація представила карту, на якій до складу УНР були включені Крим, Кубань і деякі райони Області Війська Донського і Слобідської України. Ці плани не були реалізовані в зв’язку з поразкою прихильників української незалежності в Громадянській війні.

Карта України, представлена учасникам Паризької мирної конференції делегацією УНР (1919)
Карта України, представлена учасникам Паризької мирної конференції делегацією УНР (1919)

Державно-адміністративна творчість більшовиків на українських теренах теж була досить різноманітною. У лютому 1918 року в частині районів Лівобережної України була проголошена Донецько-Криворізька Радянська Республіка, але дуже скоро за розпорядженням з Москви її приєднали до Української Радянської Республіки – більшовицької «альтернативи» УНР. (Ймовірно, саме цей епізод мав на увазі Володимир Путін, говорячи про «передачу Україні Донбасу»).

У 1922 році УРСР вступила до складу Радянського Союзу, причому її межі неодноразово коригувалися. Так, у 1919 році від УРСР до РРФСР були передані 4 північні райони Чернігівської губернії. Тоді ж радянська Україна претендувала на низку районів Слобожанщини (нині в складі Бєлгородської і Курської областей Росії).

13 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив: «З огляду на природне тяжіння Білгородського району до Харківської губернії… відповідно до запиту Білгородського ревкому приєднати Білгородський район до Харківщини». Згодом, однак, ці претензії задоволені не були. Навпаки, значна частина нинішньої Ростовської області Росії з містами Таганрог, Каменськ і Шахти виявилася в 1920 році в складі УРСР, але через п’ять років по тому більшу частину цих територій повернули РРФСР. Обриси, схожі на нинішні, російсько-український кордон на донбаській ділянці набрав тільки в 1928 році.

Просування радянської імперії на захід як наслідок угоди з Німеччиною про фактичний поділ сходу Європи відобразилося і на кордонах радянської України. Восени 1939 року до УРСР були приєднані області Західної України, що входили після 1921 року в склад Польщі. У 1940 році українська територія поповнилася Північною Буковиною, якою (разом із Бессарабією) під натиском СРСР поступилася Румунія, а в 1944-му – Закарпаттям, переданим Радянському Союзові Чехословаччиною.

У 1954 році УРСР була передана Кримська область – згідно з тодішнім офіційним визначенням, через «спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР».

Білорусь: збільшення і урізання

У 1903 році етнограф професор Юхим Карський склав «Етнографічну карту білоруського племені» з позначеним на ній «кордоном білоруської області» – до неї поряд із територією сучасної Білорусі були включені, виходячи з тодішнього етнічного складу населення, наприклад, Вільно (Вільнюс) із околицями і значна частина нинішніх Смоленської і Брянської областей Росії.

Виходячи з цієї карти, в 1918 році керівництво недовговічної Білоруської Народної Республіки спробувало встановити межі новонародженої країни. Громадянська війна внесла свої корективи, і «збором» білоруських територій займалися вже більшовики, які проголосили радянську Білорусію на початку 1919 року. Потім вони на якийсь час злили її з Литвою – принаймні на папері, тому що реальна обстановка на фронтах змінювалася стрімко, – і, нарешті, відтворили БРСР, але на дуже невеликій території, що фактично включала лише Мінськ і Могильов із околицями.

«Етнографічна карта білоруського племені» проф. Ю. Карського (1903)
«Етнографічна карта білоруського племені» проф. Ю. Карського (1903)

У середині 1920-х років до БРСР були приєднані частини Вітебської, Смоленської і Гомельської губерній. Найбільшим територіальним збільшенням Білорусі стало приєднання західних білоруських земель у результаті радянсько-німецького поділу Польщі в 1939 році. Тоді до складу БРСР включили і Білостоцьку область, частину якої, проте, після Другої світової війни повернули Польщі.

А ось Віленський край, який білоруський національний рух із багатьох оглядів вважав «своїм», Білорусі не дістався. Більш того, в кінці 1940 року, після приєднання до СРСР трьох країн Балтії, Сталін провів коригування білорусько-литовського кордону, передавши від БРСР Литві низку районів – у тому числі курорт Друскінінкай (Друскеники).

Менш відомий епізод серпня 1944 року, коли Кремль планував створення Полоцької області, яка повинна була бути включена до складу РРФСР. Авторство ідеї приписують одному з наближених до Сталіна – Георгієві Маленкову. А її провал – несподіваному опорові тодішнього голови білоруських комуністів Пантелеймона Пономаренка.

За його спогадами, йому вдалося переконати диктатора не змінювати кордон: «Сталін нахмурився, повисла гнітюча пауза, всі мовчали і чекали його рішення. Нарешті він піднявся і сказав: «Гаразд, покінчимо з цим питанням. Полоцьку область потрібно створити, але в складі Білорусії. Народ хороший, і ображати його, дійсно, не варто». Таку прихильність Сталіна сучасні білоруські історики пояснюють тим, що він на той час уже вирішив передати прорадянському урядові Польщі Білостоцьку область БРСР. Додаткове урізання білоруської території ще й на користь Росії могло б викликати невдоволення населення БРСР, абсолютно не потрібне радянському режимові в складний повоєнний період.

Казахстан зі столицею в Оренбурзі

У період Громадянської війни на території сучасного Казахстану була проголошена Алашська автономія. Однак, не маючи скільки-небудь помітної військової сили, в 1920 році вона була знищена більшовиками. Вони об’єднали більшу частину казахських територій в рамках Киргизької, пізніше перейменованої в Казахську, автономної республіки. (У царські часи казахів називали «киргиз-кайсак».) У 1936 році її статус був «підвищений» до союзної республіки. Першою столицею казахської автономії став Оренбург, тільки в 1925 році столицю перенесли південніше, в Кзил-Орду, а Оренбург із областю включили до складу РСФСР.

Петербурзький політолог, уродженець Казахстану Григорій Голосов іронічно зауважує в цьому зв’язку: «З приводу Казахстану, звідки я родом, виникають питання. З одного боку, майже всю територію Казахстану можна зарахувати в традиційні і т. д. території – як-не-як, Катерина Велика вже була богоподібною царицею «киргиз-кайсацької орди» (Г. Державін). Із іншого боку, першою столицею Киргизької АРСР, яка потім стала Казахстаном, був Оренбург, і чи не слід із цієї причини його розглядати як подарунок від казахського народу?».

Що стосується інших центральноазійських народів, то вони в 1920–30-і роки пережили процес так званого національно-територіального розмежування, в результаті якого виникли союзні республіки (нині – незалежні держави) в межах, близьких до сучасних. Але ще в 1928 році карта радянської Центральної Азії мала такий вигляд:

Межі союзних і автономних республік СРСР далеко не завжди відповідали кордонам проживання різних етносів. Найчастіше вони проводилися, виходячи радше з політичних, економічних або адміністративних інтересів комуністичного режиму, для якого вони були лише внутрішніми розмежувальними лініями: радянська влада, природно, не розраховувала на власне падіння.

У результаті на території СРСР іще до його розпаду або відразу після нього виникло кілька вогнищ міжетнічних конфліктів: Нагірний Карабах, Придністров’я, Абхазія, прикордонні райони Узбекистану і Киргизстану тощо. Проте при розірванні договору про утворення Радянського Союзу новими незалежними державами територіальні претензії до сусідів ними в більшості випадків не висувалися, про «подарунки» з того чи іншого боку не йшлося. Це дозволило колишньому СРСР уникнути найбільш кривавого сценарію розпаду – на відміну, наприклад, від колишньої Югославії.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG