Тижневик «Країна» з'ясовував: чим стане справа Сергія Стерненка для влади Володимира Зеленського. «Справа Стерненка – реверанс влади в бік проросійського електорату», – переконаний публіцист, політичний оглядач Віталій Портников. Цей електорат розчарований, що Зеленський не йде на пряму капітуляцію перед Росією. Щоб утримати виборця, розпочали цю справу, зазначає експерт. Він вважає, що президент намагається догодити всім, щоб зберегти владу і контроль над фінансовими потоками. Посадити Стерненка вигідно проросійським силам.
Інший експерт тижневика Роман Чайка каже, що посадити Стерненка – це російське замовлення. Він наголошує, що це замовлення незмінне шість років – усіх, хто може відповісти на російську агресію, треба зліквідувати. Кремль хоче дискредитувати Збройні сили, церкву і майданівську активну частину суспільства.
«Це справа про права українців на самозахист та існування», – зазначає журналіст. Він переконує, що за кількістю порушень прав людини і Конституції, зазіхань на державний суверенітет і права українців як нації влада Зеленського давно перевершила Януковича. Про можливі наслідки аналізують експерти тижневика «Країна».
Путінський парад Перемоги в Москві, що народжувався в муках, нарешті відбувся, констатує газета «День». Серед особливостей параду дописувач видання з Москви Борис Соколов відзначає те, що, на відміну від минулого разу, екіпаж «армати» їхав з відкритими люками і, слава Богу, не знепритомнів. А Путін у своєму виступі жодного разу не назвав цифру радянських людських втрат у війні, щоб не образити ні Міністерство оборони (близько 27 мільйонів загиблих), ні «Безсмертний полк» (близько 42 мільйонів загиблих).
«І тепер уже парад Перемоги став не святом «обнулення, що перемогло», а, навпаки, має прокласти шлях до голосування за поправки до конституції, яке почнеться якраз 25 червня й триватиме тиждень», – констатує автор. Він стверджує, що голосування відбудеться в настільки фарсових умовах і без будь-якого громадського контролю, що влада навряд чи навіть практикуватиме вкидання бюлетенів, а одразу впише в протоколи задані цифри, за чеченським зразком. Тож у результаті «всенародного голосування» можна не сумніватися, зазначає дописувач у статті «Парад і вірус».
«Чому третина українців досі ностальгує за СРСР?» – у статті під таким заголовком газета «День» пише, що це достатньо значний відсоток (третина), який відкрито демонструє, що у царині декомунізації перед владою та суспільством стоїть багато невирішених завдань. У той час, як влада без особливого ентузіазму ставиться до відновлення історичної правди, проросійські сили діють із чіткими наративами, стверджує видання.
Проблема в тому, що постколоніальним суспільством в Україні мало хто займається. На державному рівні цього точно не було і немає. Як і мало дуже якісної журналістики, яка б доносила до людей не просто факти, а мала принципову позицію і знала власну історію, зазначає газета.
В існуючих реаліях проводити відповідні опитування ризиковано, пише далі видання. Адже «хворий організм» навряд чи покаже правильну температуру. Більш того, самі соціологічні опитування часто використовуються як технологія для спонукання до потрібної думки і настроїв, переконані газетярі. Для наукових спільнот, державних структур, звичайно, потрібно знати стан суспільства, проте для широкого загалу реальність може сприяти загостренню хвороби. Суспільству потрібні ліки, а не постійна констатація діагнозу.
Пояснює незрозумілу симпатію українців до СРСР в «Газеті по-українськи» і письменниця Оксана Забужко. Вона зазначає, що «чверть віку російська пропаганда завалювала масову свідомість «СРСРом у позитиві». Це працює. Ви можете скільки завгодно доводити опонентові, що «самый вкусный в мире советский пломбир» був огидний. Після сьогоднішнього морозива ваш опонент відпльовувався б від нього півдня. Але адресована вашій «внутрішній дитині» склейка «СРСР – це морозиво» вже відбулася. Позитив зайшов».
Це тільки один з образів, під якими нам намагаються продати країну, котрої ніколи не існувало, зазначає письменниця. Вона стверджує, що головна тілесна пам’ять індивіда про ту країну – це скорченість, втиснутість тебе в щось незручне й непристосоване на людську мірку. Від одежі до колони на параді, від транспорту до житла. Скаржитися, що тобі незручно, означало випендрюватися. «Так нас відучили – і ми не скаржилися. Дітям своїм теж. От вони нічого й не знають», – констатує Забужко. Публікація називається «СРСР – це вічно підібгані пальці в тісному взутті».
