Доступність посилання

ТОП новини
11 серпня 2020, Київ 15:41

Письменниця Оксана Забужко про українську мову і танки Росії


Під час пікету Офісу уповноваженої Верховної Ради України із захисту прав людини представниками Координаційної ради із захисту української мови в зв’язку з недостатньою реакцією влади на вбивство в Бахмуті громадського активіста Артема Мирошниченка. Київ, 12 грудня 2019 року

(Рубрика «Точка зору»)

Про травму мови й «п'яту колону»

Письменниця Оксана Забужко
Письменниця Оксана Забужко

Біда України в тім, що такі історії досі розповідаються в форматі «а от у нас на Донбасі (в Харкові, Києві, Черкасах, далєє вєздє)» – що для більшости наших громадян цільна, «всеукраїнська» картина брежнєвської русифікації 1970-80-х досі НЕВИДНА (практично всі читачі «Коду Гурніка», помітила, плутають 1960-ті й 1970-ті, тобто 1972-й рік, коли Москва замінила Шелеста Щербицьким і почалися «чистки», не сприймається як межа між епохами!).

Кожна область отримала тоді свою «хвилю русифікації». Просто, десь та хвиля була, історично, – перша, а десь – друга, третя...
Оксана Забужко

В школі вчать тільки про Стуса й ще кількох відомих дисидентів – а безіменний директор школи з Красного Кута, якого «уволили» (за «український буржуазний націоналізм» його, любі діти, «уволили», а це значить – з кінцями, під нагляд КГБ і «з забороною на професію»!), так і лишився за кадром. А це ж ТЕЖ репресії, і такі репресовані (звільнені з роботи/навчання) були в КОЖНОМУ, без винятку, місті-селі-містечку, і штат районних відділень КГБ УРСР ріс і пухнув, як гриби після дощу, і це мало свою назву – «Операция «БЛОК», свого ідеолога – секретаря ЦК КПУ Валентина Маланчука (врешті «уволенного из гестапо за жестокость»!), і свою статистику, яку сяк-так, потрошку, тепер намагаються відновити історики, але одне ясно було ще звідтоді – в майбутніх підручниках історії України доба правління Щербицького має бути описана як епоха ЛАТЕНТНИХ МАСОВИХ репресій: «Гібридний сталінізм».

Кожна область отримала тоді свою «хвилю русифікації». Просто, десь та хвиля була, історично, – перша, а десь – друга, третя... Із дуже глибоко закладеною в підсвідомість прошивкою страху: українська – це НЕБЕЗПЕЧНО, за неї б’ють. Тільки вдома, під ковдрою, ну або вже під землею, в шахті, – в темряві, «щоб не почув хто, не побачив»...

Так ось, люди, які «чувствуют себя ущемленными» реальним, а не паперовим державним статусом української, – це ті, хто хоче, щоб українці й далі БОЯЛИСЬ своєї мови.

А це можливо – ТІЛЬКИ за підтримки російських танків.

Тому для цих людей ЗАВЖДИ буде «враг не в Москве».

Ось так усе просто.)

(Далі фейсбучний допис від Tim Zlatkin, долучений Оксаною Забужко – ред. )

Tim Zlatkin

Моя мама родом из Красного Кута, села в Антрацитовском районе на Луганщине.

Когда в семидесятых годах прошлого века её школу насильно перевели на русский язык обучения, то у всех в её классе мгновенно ухудшилась успеваемость учеников. Дети тупо не могли усвоить материал, поскольку не понимали и половины слов. Особенно математика, биология и физика.

Директора школы, который пытался сопротивляться русификации, уволили
Tim Zlatkin

Директора школы, который пытался сопротивляться русификации, уволили. Учителям, кто его поддерживал урезали зарплату и надбавки, сократили часы преподавания.

На почтовом отделении вмиг исчезли газеты на украинском языке, остались только «Правда» и «Известия». Не могли выписать даже «Крокодила».

Все таблички с названием улиц также заменили на русский, в том числе и табличку на рейсовом автобусе из Фащивки в Антрацит.

Назревал чуть ли не бунт местного населения, в связи с чем из Новочеркасска перебросили на время несколько подразделений военной части, а из Ростова прибыло усиление милиции.

Этими пришлыми пополнилась партийная ячейка КПСС, из которой валом повыходило местное население.

Всю историю моей семьи я помню навязывание языка и искоренение мови
Tim Zlatkin

Спустя несколько лет русский язык утвердился в луганской глубинке, а украинский трансформировался в жалкое подобие суржика.

Это была вторая волна русификации Донбасса.

Под первую попал мой папа. После войны он пошёл учиться в Сталинском горном институте. Когда ещё Донецк назывался Сталино.

Его группа была последней, которая успела сдать экзамены на украинском. У младших групп за «местечковость» исключали из комсомола.

Таким образом мой отец всю жизнь был против вступления в партию. Что доставило ему массу неприятностей уже на службе в армии. Особенно, когда он командовал дивизионами РЛС средней и дальней мощности в Средней Азии. Особисты нещадно гнобили лишь за одно его происхождение.

Уже уволившись из армии и работая на шахте Засядько, папа ласкал свой слух українською мовою на глубине в прямом смысле слова. Да, проходчики под землёй общались українською, а поднимаясь на поверхность и переступая порог клети – переходили на русский. Что весьма бесило местный обком партии и отдел КГБ при шахте. Папа бригадир так никого и не сдал.

Когда я подрастал, мой крёстный и его жена, тётя Паша, балакали со мною всегда на украинском. Да и у нас во дворе на проспекте Россини почти все дети общались на украинском. Пока не пошли в школу и не стали «как вся страна».

Это была третья, почти незаметная и мягкая волна русификации Донбасса. Я застал её в восьмидесятых, хотя вовсю бурлила перестройка и гласность.

И знаете, что я вам скажу на счёт изучения русского в школе?..

Или догадаетесь сами?

Ибо всю историю моей семьи я помню навязывание языка и искоренение мови.

Оксана Забужко – письменниця

У тексті збережено орфографію та виділення автора

Оригінал публікації – фейсбучна сторінка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Оксана Забужко

    Українська письменниця, поетеса, есеїстка і публічна інтелектуалка. Її твори перекладено багатьма мовами.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG