Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 17:18

Ми є глобальною церквою – новообраний глава УГКЦ


Новообраний глава Української греко-католицької церкви, Блаженніший Святослав Шевчук

Новообраний глава Української греко-католицької церкви, Блаженніший Святослав Шевчук, який народився у Стрию на Львівщині, є одним із наймолодших єпископів у світі. Єпископський синод обрав його главою, як він каже сам, «глобальної церкви». Українська греко-католицька церква налічує понад 4 мільйони віруючих по всьому світі, вона є найбільшою католицькою церквою візантійського обряду. У суботу, за день до інтронізації, в дорозі зі Львова до Києва Блаженніший Святослав дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.

– На сьогоднішній день закінчився певний етап відродження Української греко-католицької церкви. Ця церква сьогодні є повноправною і в Україні вона знову є справжньою церквою. В чому Ви бачите її основну мету, в чому полягає її зміст?

– Я думаю, що найперша мета церкви – це донести благовіст Євангелія до кожної людини, до якої нас Господь Бог посилає, в такий спосіб, щоб та людина могла той Євангеліє зрозуміти, його сприйняти і ним жити. З останніх своїх дослідів я просто бачу, що перед нашою церквою сьогодні стоїть великий виклик інкультурації цій благовісті Євангельської. Не лише, скажімо, в тих культурах, в яких сьогодні наша церква живе і поза межами України, але так само і в нашій Україні. Тому що ми бачимо, як надзвичайно швидко відбуваються різні культурні зміни. Люди по-іншому починають мислити. Змінюється спосіб життя. І це є нормально, і це є природно, тому що і народ, і держава, і світ розвиваються. Але ми мусимо весь час шукати той найкращий спосіб, найкращі слова, найкращий вид нашого служіння для того, щоб цей благовіст Євангельський, це слово життя вічного, до кожного українця ми сьогодні змогли донести.

– Зараз в християнському світі відбуваються певні переломні процеси, а в Католицькій церкві зокрема. Як ці процеси проектуються, на Вашу думку, на УГКЦ?

– Я думаю, що наша церква є частиною церкви Вселенської. І всі ті процеси, які діються у світі, очевидно, що вони теж торкають і нас. Різні процеси, які діються в церкві Католицькій, очевидно, вони теж є до певної міри віддзеркаленням тих різних культурних змін, які відбуваються в світі. Але, думаю, що, скажімо, ця єдність – це то причастя, в якому ми сьогодні перебуваємо з нашими братами і сестрами латинського обряду, Вселенським Архієреєм і іншими церквами східними, а так само шукаючи то причастя з церквами православними. Я думаю, що цей пошук допоможе нам всі ті процеси перевести в конструктивне русло.

– Багато хто вважає, що зараз в Європі відбувається певна антихристиянська кампанія. Ця кампанія зокрема стала помітною навколо підписання Лісабонської угоди, в якій лідери країн членів Європейського Союзу відмовилися внести в текст угоди папську тезу про те, що Європа збудована на християнських цінностях і по своїй суті є християнською цивілізацією. Як бачить свою місію УГКЦ в такій ситуації?

У нас в Україні ми маємо особливі виклики пострадянського суспільства, яке пережило свої рани
– Я думаю, найперше, ми солідаризуємося з усією церквою і з іншими християнськими церквами, які відстоюють християнські цінності у Європі. З іншого боку, я думаю, що перш за все ми мусимо бути собою і підтримувати це гасло, тим більше щодо нової Євангелізації. Зокрема це торкається країн старого християнства. Тут, у нас в Україні, ми маємо особливі виклики пострадянського суспільства, яке пережило свої рани. І тому я думаю, що нам спільно, з усіма тими, хто називає себе християнами, і необхідно вносити в сучасну навіть європейську культуру християнські цінності. Тому що, я думаю, ми не мусимо боротися проти одної чи іншої угоди чи того, чи іншого документа. Ми мусимо боротися за сильне і здорове християнство у сучасній Європі. І тоді, я думаю, що навіть на рівні політичному, міжнародному чи навіть щодо цього документа, про який Ви згадуєте, буде це формальне визнання всієї християнської дійсності, яка існує.

– Що таке сильне і здорове християнство, на вашу думку, в нашому сучасному матеріалізованому, самолюбному, меркантильному ще й матеріалістичному світі?

А ми – християни – сьогодні повинні свідчити і не боятися виявляти ту христову віру, яка є фундаментом нашого життя. Свідчити її перед іншими
Про це можна багато і обширно говорити. Я б це звів до трьох, можливо, найважливіших засад. Найперша засада, це є те, що людина – це істота, яка є сотворена на образ і подобу Божу. І ми ніколи не зможемо до кінця створити необхідні умови для вільного, повноцінного і усестороннього розвитку людини, якщо ми будемо заперечувати її цю надприродну сутність і покликання. Те, що сьогодні, можливо, діється у Європі вже давно відбувалося в різних країнах світу, зокрема у Берліні, коли над людиною ставився певний експеримент, у світлі матеріалістичного світогляду. І тому найперша річ – це є людина. Людина у її надприродному вимірі. Людина, яка є сотворена на образ і подобу Божу.

Друга річ, думаю, надзвичайно важлива, – це й те, що людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Вона не може жити ізольованим індивідуумом, який дуже часто, можливо, і закривається в такому індивідуалістичному суспільстві і дбає про своє таке вузьке приватне чи то виключно матеріальне благо. Але людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Причастя з Богом, а так само сопричастя з ближнім. І це є та друга риса, на якій, я думаю, що базується і повинне базуватися це здорове християнство. Це є спільнота церковна.

І третя річ, я думаю, що вона дуже є важлива – це те, що християнин сьогодні є покликання до особливого свідоцтва. Дуже часто в сучасній культурі хочеться якось так знівелювати духовне, релігійне життя до суто приватної справи, яка не повинна взагалі бути присутня у суспільному житті. І таким чином, скажімо, навіть про якісь релігійні переконання часто не хочеться говорити або вони маргіналізуються. А ми – християни – сьогодні повинні свідчити і не боятися виявляти ту христову віру, яка є фундаментом нашого життя. Свідчити її перед іншими.

Любомир (Любомир Гузар – ред.) дуже часто говорив про месійне покликання церкви. І це вислів такий дуже, я б сказав, лаконічний із такої фрази: «Ділитися вірою». Тому я думаю, що якщо християни сьогодні будуть глибоко жити цією вірою і будуть нею ділитися, тоді те християнство, про яке ми говоримо, воно буде здорове, воно буде динамічне і йому не страшні ніякі секуляризаційні процеси.

– Нещодавно в Україні відбувалася унікальна і до цих пір нечувана подія. На Різдво, вперше в новітній українській історії Президент країни проігнорував існування інших церков, крім Української православної церкви (Московського патріархату), а у президентському різдвяному зверненні мова йшла лише про православних. В контексті такого ставлення, як Ви плануєте вибудовувати взаємини з державою?

Я думаю, що найперше, що я особисто намагатимусь зробити – шукати контакту для того, щоб можна було спілкуватися. Бо часами, коли бракує спілкування, то, очевидно, дуже легко можна випасти з поля зору тої чи іншої політичної особи. А ми мусимо з нашого боку бути завжди готові і відкриті до такого спілкування. А я особисто, як новий представник цієї церкви, буду створювати нагоди, щоб таке спілкування було. І тоді, я думаю, що дуже багато можливо певних непорозумінь, які саме виникають, як правило, до тих чи інших навіть таких державних актів, вони потрошки-потрошки можуть бути оздоровлені.

– Продовжуючи тему розбудови взаємин, як Ви збираєтесь розбудовувати їх із Українською православною церквою Київського патріархату, церквою, яка зараз зазнає гоніння?

Будемо солідаризуватися з братами православними Київського патріархату. Простягати руку до всіх інших православних церков, які існують в Україні
Найперше, ми завжди солідаризувалися і будемо солідаризуватися з основними братами православними Київського патріархату. А з іншого боку, будемо теж намагатися простягати руку до всіх інших православних церков, які існують в Україні. Історія нашої церкви була такою, що ми завжди були посередниками між роз’єднаними. І, я думаю, що це покликання, такого посередника, ми можемо дуже успішно виконувати і теж в тій конфесійній ситуації, яка склалася сьогодні в Україні.

– Довго тривають а останнім часом навіть посилилися консультації між Римським престолом та Московським патріархатом. Чи вплинуть ці консультації якось на УГКЦ, на її перспективи?

– Я думаю, що такі консультації чи така співпраця вона є дуже природна. Я думаю, що вона є нормальна. Наша церква повинна якось правильно позиціонуватися у всіх тих процесах, які діються. І найперше ми будемо завжди хотіти бути учасниками таких процесів, щоб коли, наприклад, мова йде про нас, ми були не об’єктами, а суб’єктами такого діалогу.

– Дехто вважає, що УГКЦ залишається регіональною церквою і що це є її основною проблемою. Які перспективи Ви бачите для розвитку УГКЦ?

– Я думаю, що така думка, що ми є церква регіональна – вона вже абсолютно не відповідає дійсності. Ми є сьогодні церква глобальна. Ми існуємо дуже далеко поза межами Галичини. Не лише на Схід, Захід, а також Північ і Південь. Більше того, сам факт, що сьогоднішня подія так широко висвітлюється в засобах масової інформації в Україні – це говорить про те, що ми сьогодні є дуже цікавою і промовистою церквою для всього українського народу, навіть незалежно від конфесійної ідентифікації і незалежно від тої чи іншої особи. І очевидно, що ми будемо зростати і розбудовуватися. І найперше шукатимемо можливість дати повноцінну і усесторонню пастирську опіку тим нашим вірним, які можливо ще сьогодні її не мають. А так само будемо завжди відкриті і дуже відважно голосити слово Євангеліє тим, які ще сьогодні не належать до жодної церкви.

– Ви взяли на себе величезний обов’язок. Ви напевно дуже сильно відчуваєте цей обов’язок. Що в вас всередині, в серці, в душі відбувається? Чи ви свідомі того, що на Вас чекає?

– Я хочу тут, як приклад, навести вислів Блаженного Митрополита Володимира Стернюка. Я пригадую, що коли він святкував 90-ліття, тоді хтось із журналістів запитав у нього: «Владико, якби наперед Господь Бог Вам відкрив всі ті терпіння, яке Ви мали б пройти заради його імені, чи Ви б тоді стали священиком?» І тоді Владика подумав і сказав: «Ні, мабуть, що я б тоді ніколи не наважився бути священиком».

Але Господь у своїй всемудрості можливо відразу не показує нам свого, щоб ми не налякалися. Тому що він потім дає свою власну силу і поміч, щоб крок за кроком іти тою дорогою, якою він кличе.
  • 16x9 Image

    Ірина Халупа

    На Радіо Свобода від 1990 року. Редактор і ведуча передач «Україна і світ», «52:30 у різних вимірах», «Вечірня Свобода», «Українське коло», «30 хвилин у різних вимірах». У 2001-2007 роках заступник директора Української редакції. 2007-2011 роки – директор редакції. Жила в п’яти країнах. Люблю мови, подорожувати, українську літературу 1920-30-х років, мистецтво та старі фільми. Не терплю фальш і брехню. Щоб не збожеволіти від української політики – вишиваю.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG