6 квітня 2014 року в окупованому Луганську підконтрольні Росії загони захоплюють будівлю СБУ і виносять звідти чимало зброї. Щоб не допустити перекидання російської армії повітрям, українське командування 8 квітня направляє в аеропорт 80-у аеромобільну бригаду, яка має взяти його під охорону. Оборона Луганського аеропорту тривала 146 днів, з яких понад 30 – в повній облозі, без жодного наземного сполучення, достатньої кількості їжі та боєприпасів.
Разом з Радіо Донбас.Реалії учасники оборони Луганського аеропорту згадують про майже п’ять місяців супротиву – як опановували зброю, вчились тримати оборону, вперше отримували поранення і втрачали побратимів. А ще майже у повній темряві садили літаки: велетенські Іли підлітали до смуги взагалі без освітлення, й лиш тоді оборонці на лічені секунди вмикали ліхтарі... Усі вони тоді вперше зрозуміли, що це – війна. Війна Росії проти України.
Блокада з водою з калюж
– До середини липня ми були в блокаді. Вони (угруповання «ЛНР» – ред.) спочатку відключили аеропорт від постачання електроенергії, але у нас була система резервного живлення. Після цього нам підірвали ще одну підстанцію. Ну, добре, думаю, будемо підключати генератори. Зібрали усе, що знайшли в аеропорту, відремонтували, щось купили волонтери. Підживили. Усе запрацювало.
Я відповідав за забезпечення бункера (на території аеропорту був бункер, який збудували в радянські часи на випадок ядерної війни – ред.), тож просушив його, щоб там могли перебувати 200 людей. Бо їм десятки років ніхто не займався – було волого, прохолодно.
Вони намагалися перекрити нам воду. Але у нас і там була додаткова система, тому водопостачання все одно працювало. Тоді нам підірвали водогін. Думаєш, ну добре. Будемо копати. Бо з водою у нас реально були проблеми. Попри те, що привозили волонтери, і якийсь час нам скидали життєво необхідні речі з літаків, саме води було катастрофічно мало. Ми пили воду з калюж, пожежного резервуару. Хоча вона була із жовтим відтінком, але ніхто не захворів. Шлунки міцні. Витримали.
Намагались криницю вирити. Ми пробурили 10 м, але потім не було можливості копати далі. Вже почалися дуже сильні обстріли, і щоб не ризикувати особовим складом, припинили. Але ми дійшли до того рівня, коли була вже волога земля. Ще трохи, і у нас би справді була своя вода.
Крім того, на території аеропорту були всілякі навантажувачі, екскаватори, а ще мікроліфти, якими підіймали контейнери в літак. З останніх ми зробили підйомник для «зушки» (зенітна установка – ред.) на ЗІЛ. Вона підіймалася, відстрілювала, знову вниз – і поїхали по своїх справах.
А товариш усі окопи вирив на тракторі. Хоча уявіть: трактор на «нулі». Нічого не чуєш – ні прильотів, ні виходів, а копати треба. Бо хлопцям потрібні були окопи.
Я побачив тільки одне тіло з головою, інших – збирали по частинах
Точкою неповернення стало 14 червня, коли окупанти збили літак Іл-76. Спалах, літак впав. Навіть воронки не було, його розмазало. На борту були 40 військовослужбовців 25-ї окремої парашутно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі загинули.
Це був моральний підрив. Ніхто цього не очікував і не уявляв. Усі їхали в Луганський аеропорт з думками «посидимо тихесенько, з пістолетами». А тут – війна.
Наступного дня була сформована колона і ми вирушили на місце падіння літака. Хтось зайняв оборону, інші пішли збирати хлопців. Я побачив тільки одне тіло з головою. Усі інші – це фрагменти тіл. Розмазані були всі. Ми назбирали два ГАЗ-66. І перевантажили тіла у вагончик, який стояв на злітній смузі. Взагалі ми тримали тіла загиблих у морозилках, бо не було можливості всіх вивезти. «Сепари» ж нас у блокаду взяли. А потім, коли вдалося прорватися нашим, то і поранених вивозили, і загиблих усіх доправили рідним.
Вагончик, де були хлопці з ІЛ-76, забрав, здається, Червоний хрест, і вивіз його на підконтрольну територію України.
Близькі отримали тіла своїх рідних, змогли їх поховати. Єдине, я можу помилятися, ми не змогли зібрати тіло одного пілота, він залишився в самому літаку. Бо там було розпечене залізо, все горіло, і ми не могли туди підійти.
З 2014 року я себе налаштував так, що не можна звикати до людей. Важко їх потім втрачати. Якщо з’являється жалоба та смуток, то це не дуже правильно. Це впливає на боєздатність бійця. Він припиняє нормально реагувати на ситуацію, і це має погані наслідки. Заважає не лише військовому, але й оточуючим. Згадаємо та посумуємо, коли переможемо, а поки – не звикаю.
Російські десантники привітали українських «Градами» в «День ВДВ»
Луганський аеропорт для російської армії – був наче червона ганчірка. Ми виконували дуже важливе планове завдання – відтягували більшу частину їхніх військ, артилерійських снарядів і всього іншого лайна на себе, тим самим захищаючи інші населені пункти.
У нас були справжні артилерійські дуелі. Вони нам насиплять, тоді наш інший підрозділ б’є з гаубиць Д-30, які 122-го калібру, і мінометів 120-го калібру. Авіація наша також прикривала спочатку. Дали їм координати, вони відпрацювали по позиціях [російських військових], усе – кілька днів тиша, вони нас не чіпають.
Іноді було страшно. Особливо, коли я потрапляв під обстріл. Ото під стіночку або в ямку залізеш і тихесенько чекаєш, коли все закінчиться. Але людина – така істота, що звикає до всього дуже швидко. Ми реально за місяць втягнулися в ці обстріли. Вони нас тренували (сміється – авт.), але не різко – спочатку стріляли, потім – важче, потім – «Гради». А потім взагалі вже не реагуєш. Крім того, у нас були хороші пункти спостереження, які попереджали про «виходи». Тобто у нас було кілька секунд, щоб сховатися, і далі ти по алгоритму робиш те, що треба.
Наша бойова група виходила тільки на «секрети». Це були точки спостереження, де ми перебували по кілька днів. А потім передавали інформацію командуванню, попереджали про наступ. Така собі розвідка.
Пам’ятаю, як вони нас вітали з «Днем ВДВ» (В РФ і тоді в Україні 2 серпня – ред.) – засипали снарядами по повній програмі. Прилітало по 10 касет «Граду», попалили купу техніки. І зранку, і вдень, і вночі кошмарили. «По-братски» привітали. Добре, що ніхто не загинув.
9-10 серпня ми з підрозділом перемістилися у бік Побєди (селище в Луганській області, відстань до Луганська близько 70 км – ред.), а далі – на Дебальцево. Коли виходили, у нас мав бути один шлях, але ми вирішили піти іншим. Цікаво, що саме по запланованому постійно насипали.
Шкода, що Луганський аеропорт з боку держави ніяк не було нагороджено. У нас є неофіційна народна нагорода, але хотілося б підтримку і від держави.
Вони були здивовані, що ми не здаємося
– Потрапив я в аеропорт на початку травня – в кінці червня, коли вже формувалися екіпажі БТРів і вантажилася перша танкова бригада в Ніжині (Чернігівська область – ред.). Відвіз хлопців туди, а потім думаю: вони полетять, а я що, тут буду залишатися? Вирішив «за компанію».
На той момент Луганський аеропорт – це вже був форпост майже в тилу ворога, де були українські сили і можна було продовжувати наступ. Фактично, коли ми там стали, в радіусі 40 км не було жодного нашого військового.
Але аеропорт був дуже важливий стратегічно. По-перше, він розташований десь 8-10 км від самого Луганська і це було зручно, щоб перекидати війська. По-друге, Луганський аеропорт стоїть на «горі», і ти все бачиш на 360 градусів. Якби ми не зайняли цю точку, а це зробила б російська армія, ми б їх звідти взагалі не вибили потім.
Спочатку «ЛНРівців» приїжджали домовлятися. Відпрацьована схема. Як і всюди. І реально вони були дуже здивовані, що ми не погоджуємося, не здаємося. «Ви в оточенні, краще здавайтеся, збережіть своє життя». На той момент ще не було фрази про «русский корабель» та куди йому йти (сміється – авт.), але маршрут у них з 2014-го той самий.
Коли зрозуміли, що ми не здамо зброю і не перейдемо на їхній бік, почалися обстріли – міномети, потім САУ, «Гради». Точності не було ніякої. Зброя є, а розуміння, що з нею робити – ні. Тому на початку гатили слабо і куди зможуть. Та і спроби штурму були більш розвідувальні – подивитись, налякають вони нас, чи ні. А от коли прийшла до них російські підрозділи, то ми відразу відчули – стріляли влучно і накривали зранку до ночі. Ми могли не знімати броніки по кілька днів, бо постійно гупало.
Літаки «падали» з неба
Коли вирубили світло, то зрозумів, що має бути додаткова система живлення. Зателефонував другу в Києві, той допоміг зв’язатися з «Аерорухом» (держпідприємство, що обслуговує повітряний рух України – ред.), і вони все детально пояснили. Так мені принаймні здавалося – поки не підійшов до тих «шаф» з сотнями перемикачів.
Місцевий електрик Яковлевич спочатку підказав, що і як. Але потім я зрозумів, що ми діємо за методом «інженерного тика» – «ой, а давайте це увімкнемо». Але вдалося. Влаштували новорічне свято – все сяє, красиво. Щоправда, потім «прилетіло» від керівництва. З іншого боку – зрозуміли, що ми ж так можемо садити літаки.
Працювали за схемою: по радіостанції наші хлопці попереджали, що збираються сідати, давали нам 3 хвилини, після цього я секунда до секунди врубав світло, сідав літак, і я знову все вирубав. Ну як «сідав» (сміється). Уявіть, огромезний Іл підлітав без ліхтарів та жодного освітлення до аеропорту, потім вмикалося світло, і він просто «падав з неба», бо його ж не видно було. Красиво, але страшно. Але це було до 14 червня. Далі – вороги збили наших хлопців, і більше вже ніхто не літав.
Вирішив стати мінометником після потужного обстрілу
– Усю блокаду найважче озброєння у нас було – це міномети зі 120 мм калібром. Але ми їх довго не показували, поки не було великого штурму. На початку червня «сепари» полізли чималим натовпом – близько 10 фур – на нас, то їх чекав сюрприз. Ми цими мінометами їх перемолотили. Вони не очікували, що у нас є такі засоби, а тому пізніше почали по нас гатити здалеку, не підходячи до аеропорту ближче, ніж на 6 км.
Мінометником став випадково. Просто після чергового обстрілу зрозумів – або я вчуся і допомагаю своїм, або буду вимушений терпіти ці вибухи постійно. Швиденько розібрався – це ж математика.
Я жартував, що після Луганського аеропорту мені треба ще й в Донецький потрапити – так і сталося. Але якщо в Луганському аеропорту ще розраховував все за допомогою звичайних лінійок та спеціальних приладів, в Донецькому десь восени з’явилися уже у нас «артилерійські планшети», що, звичайно, покращувало нашу роботу. Усе було швидше і легше.
Коли Луганський аеропорт деблокували, то зайшли наші Д-30 – ствольна артилерія, яка з панівної висоти почала бити всі колони, що з Краснодону (місто на Луганщині, розташоване в південно-східній частині області за 50 км від облцентра - ред.) йшли на Луганськ. І зайшла, крім того, мінометна батарея 80-ї бригади, тож в нас потреба відпала. Нас перевели на селище Металіст – це 10 км від Луганська. Думав: «Фух, тут буде спокійніше». А там виявилось ще більше пекло.
Там у російського угруповання було краще за логістикою. 5 хвилин – і ти в місті. Виїхав, постріляв, заїхав у місто. А ми ж по місту стріляти не будемо. Тому терпіли і чекали, коли вони виїдуть.
Насправді нам залишалося близько 8 км, щоб взяти Луганськ в оточення (на цей момент місто було під контролем російських гібридних сил, усі військові частині були ними захоплені, а луганські прикордонники були вимушені відійти – ред.). І от тоді скоріше за все, вони (Росія – ред.) побоялися, що втратять місто, тому завели свою регулярну армію.
Луганський аеропорт – це була така собі маленька «Азовсталь»
– Коли ми тільки прилетіли, аеропорт жив в звичайному режимі: рейси за графіком, люди на реєстрації, усе працює – магазини, дьюті-фрі. Навіть бачили, як луганський футбольний клуб «Зоря» летів на свій матч. Тобто жодного натяку, що тут може щось відбуватися. Ми ж виконували наказ – обороняти, значить, обороняти.
Після їхніх так званих референдумів почали нам «приділяти» увагу: машини різні приїжджали, «таксисти» виходили, стріляли з автоматів, потім їхали далі. Починали нас потроху кошмарити, а далі – залежно від того, яку зброю Росія підкидала їм, з такої і гатили.
Я був медиком, але у мене були серйозні обмеження в ресурсах. Приїхав зі своєю фельдшерською сумкою. Все інше скидали з АН-26 – паливо, їжу, медикаменти. Звичайно, що тоді оснащення було не таке, як зараз. Це були гумові джгути, «зеленка», бинти. Тому робили що могли.
Пам’ятаю, коли реально сильно прилетіло. І тоді поранених було більше десятка, крім того, загинув наш побратим з підрозділу – Андрій Костирко.
Мене ніхто не вчив [надавати допомогу у] бойовій обстановці у медичному коледжі. Тому було страшно. Купа крові, десятки людей, усі кричать, стогнуть. Руки тряслися, матеріалів не вистачало, просто кололи знеболювальне. Це все, що було доступно.
Зараз часто можна почути – «ми не вміємо воювати». Та ні! Це ми не вміли воювати у 2014-му році. 18-20-річні хлопці, які підписали контракт. Багато чого не знали, помилялися. З часом почали звикати, але спочатку – шок.
Насправді, Луганський аеропорт – це була така собі маленька «Азовсталь», просто не така відома. Ви ж бачили фото з Маріуполя, як там рятували хлопців? От у нас вже після блокади, у середини липня, коли вдалося зайти львівським хірургам, організували госпіталь. Вони робили і операції, і ампутації. Це справжня магія. Бо в таких умовах рятувати хлопців – це подвиг.
Знайомилися зі зброєю реально в режимі live. От що прилетіло, те і вивчали (сміється – авт.). «Гради», «Смерчі», «Урагани». Вперше там стикнувся з фосфорними снарядами. Йду до бункера, а лежить фосфор і горить.
Розширення плацдарму, виїзди до інших населених пунктів
На початку серпня ми вийшли на зачищення навколишніх сіл. Георгіївку звільнили першою завдяки роботі 80-ї та 24-ї бригади, а також батальйонів «Айдар» та «Шторм». Там розбили колону 7-ї Псковської дивізії ПДВ [ЗC РФ]. Знайшли документацію, військові квитки, тож ми розуміли, що це не місцеві, а кадрові офіцери.
Звідти ми вже поїхали на Новосвітлівку та Хрящувате. Там були дуже важкі протистояння з російськими десантниками, ще й контактні бої, просто на подвір’ях.
Вражало, що вони гатили по цивільних. Тоді ж ми ще не знали, що це «нормальна практика». От стоять дво-триповерхові будинки. Зрозуміло, що там люди живуть, це було видно. А вони по цих будинках б’ють. Тоді ж таких евакуацій не було. А росіяни били ледь не впритул. Ми потім ще цивільну жінку ховали, яку вони вбили. Бо, а хто, якщо не ми? Не залишати ж тіло людини непохованим.
Але то були саме російські солдати. Бо вони виходили по раціях на нас і так впевнено: «Работает российская армия. Сдавайтесь. Подумайте про своих жен и детей. У вас нет шансов».
А у нас насправді не було шансів. З їхнього боку – кілька укомплектованих бойових тактичних груп. Коли вони зайшли на Луганщину, це одразу переломило ситуацію. Ми ж потроху звільняли [населені пункти] в напрямку Краснодону, а тут стільки російської техніки… Вимушені були відходити.
Останній день в аеропорту – найважчий
31 серпня відбувся головний штурм. Десь з 4 ранку до 10-ї вони били з усіх боків, та і зброя на всі смаки – ПТРК, мінометри, «Гради», гаубиці, танки. Навіть у бункері відчувалося, як прилітає поруч. За кілька днів до штурму впав з нами поруч «Піон», це 203 мм. І в самому бункері, в куточку трохи проломилася стеля. Не знаю, що було б, якби все ж таки влучили. [Бункер] мав би витримати, але було якось неспокійно.
Ми знали, що багато сил російська армія стягує у нашому напрямку. Здогадувалися, що буде штурм. Але до такого морально не підготуватися. Пам’ятаю, як хтось закричав: «Танки в аеропорту». Вони біля терміналу каталися та стріляли прямою наводкою. І у нас занадто мало засобів протитанкових. Тобі було відчуття, от тепер точно кінець. Я вже почав прощатися з усіма близькими.
У нас техніки було дуже багато втрачено. На той момент, здається, залишалася одна гаубиця, яка працювала до останнього. Поки все не відстріляли.
Коли почули наказ «відступати», багато хто був в ступорі. Нас поділили на групи по п’ять людей. Частина стояла на сходах в бункері і не хотіла виходити. Бо ми розуміли, що там був такий шквал вогню, вижити нереально. Йшла далі артпідготовка, танки стріляли, кулі літали. Суцільний хаос. А тобі треба відходити. Знали: якщо не рушимо, росіяни зайдуть у бункер, і тоді точно ніхто не виживе.
Вийшли. Аеропорт розбитий, купа техніки випаленої [нашої], їхньої – їздить багатенько. Будівель цілих взагалі не залишилося, термінал зруйновано вщент. Все бахкає. Товаришу щось в бронік прилетіло, дивлюся – уламок від снаряду.
Побачили БТРи, вирішили, що будемо на них відступати. Помітив, що якось так дивно лягали снаряди. Один – за 200 метрів біля мене. Бах. Інший – за 100 метрів біля мене. Бах. Думаю: «Наступний – мій». І так і сталося. Вибух, я впав, відключився. Відкрив очі, хлопці мене вже тягнуть на техніку. БТР один не завівся, спробували інший. О! Є. Їдемо. Поки їхали, то всіх наших хлопців намагалися зібрати, хто був на нашому напрямку. На бронь стільки не сяде, але нікого ж залишати не будемо. Так і виїхали. Уже коли до Побєди дісталися, де і була точка збору, видихнув. До кінця не вірив, що я живий.
Ми ж тоді ще не всі вийшли. Частина – раніше, а дехто залишилися там. Андрій Ковальчук (командир 80-ої бригади, нині – командувач об'єднаного стратегічного угруповання військ (ОСУВ) «Олександрія» – ред.) викликав вогонь [нашої артилерії] на аеропорт. Прилетіла «Точка-У» і вдарила по ЛАПу, де на той момент було багато російської техніки. Це було логічне рішення: якби їх не зупинили тоді, уся б ця техніка пішла далі Луганською областю. А так росіяни ще кілька днів в аеропорт не сувалися, хлопці змогли спокійно виїхати.
В пріоритеті, звичайно, було зібрати тіла побратимів і вивезти. Але у нас, на жаль, і в полон дехто потрапив, і загиблих чимало було. Декого взагалі тільки кілька років тому змогли поховати, бо нарешті ідентифікація відбулася.
Та кожна оборона нашої землі варта того, щоб за неї стояли. Це ж наша земля. Нам же її потім відвойовувати. Як її можна не обороняти? Нічого не віддамо.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ ТУТ
