Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 10:16

«Луганські прикордонники вели бій під гімн України» – Дейнеко про події 2014-го


Пошкоджені будівлі біля Луганського прикордонного загону. 3 липня 2014 року

2 червня 2014 року о четвертій ранку сепаратисти почали штурм Луганського прикордонного загону. Дві доби луганські прикордонники стримували наступ, але, так і не дочекавшись допомоги, були змушені покинути свою територію. Під час штурму одними з перших на місці подій були журналісти російських каналів. Саме вони давали фейкову інформацію про «Правий сектор», який нібито приїхав «вирізати» людей, про прикордонників, які начебто перейшли на бік сепаратистів. Однак не показали відео, де луганські прикордонники відбивалися від нападників під звуки державного гімну України. Якими силами тоді захищалися прикордонники, які сили були в частині і які контакти були з сепаратистами? Про подробиці тих подій Радіо Донбас.Реалії розпитали начальника Луганського прикордонного загону в 2014 році Сергія Дейнеко.

До обстрілу прикордонників сепаратисти кілька тижнів намагалися захопити військові частини в Луганську. Чи були якісь ультиматуми від угруповання «ЛНР»? Чи знали Ви, що буде штурм?

– У Луганську все почалося із захоплення будівлі СБУ 7 квітня 2014 року. У руках сепаратистів опинилась велика кількість автоматичної зброї та вибухівки. Вони оточили Луганськ своїми блокпостами, фактично взяли контроль над автошляхами. У нас 5 прикордонних підрозділів з 12 та управління прикордонного загону опинилися на території, що була під контролем угруповання «ЛНР».

Сергій Дейнеко
Сергій Дейнеко

Я та мої підлеглі вже давали присягу на вірність Україні. Зазвичай у військової людини присяга одна й на все життя, тому ми залишаємося вірні Україні та не збираємося переходити на бік сепаратистів

31 травня 2014 року до мене приїхала людина від Валерія Болотова (Валерій Болотов – один із діячів луганських сепаратистів, у 2014-му кілька місяців очолював угруповання «ЛНР», помер наприкінці січня 2017-го, за офіційною версією, від серцевого нападу в себе вдома в Підмосков’ї в Росії – ред.) і запропонувала посаду «начальника прикордонної митної служби» «Новоросії». Я, звичайно, посміявся. Запитав: «Що таке «Новоросія»? Чи є у світі країни, які визнали її? Може, ООН?». Пояснив, що я та мої підлеглі вже давали присягу на вірність Україні. Зазвичай у військової людини присяга одна й на все життя, тому ми залишаємося вірні Україні і не збираємося переходити на бік сепаратистів. Мене попередили, що після такої відповіді обов’язково буде штурм. Бо залишати в Луганську військове формування, яке має достатньо зброї, вірне українському народові, виконує накази з Києва, Болотов не міг. Адже це небезпечно, бо в будь-який момент ми можемо повернути цю зброю проти них. Ми були готові до цього й мали змогу дати достойну відповідь тим, хто прийде до нас зі зброєю.

2 червня. 4 година ранку. Розпочалися бої. Хто був тоді в загоні?

Російські ЗМІ розповідали, що в прикордонній частині засів «Правий сектор», який утримує і не дає вийти прикордонникам, що хочуть перейти на бік так званої «ЛНР». Це була чергова «качка» від російських ЗМІ

– Російські ЗМІ розповідали, що в прикордонній частині засів «Правий сектор», який утримує і не дає вийти прикордонникам, що хочуть перейти на бік так званої «ЛНР». Це була чергова «качка» від російських ЗМІ.

На момент штурму в прикордонному загоні було приблизно 170 військовослужбовців з Луганщини. Було декілька кінологів, які зі службовими собаками перебували у нас на посиленні із Західного регіонального відділення, та офіцер із Харкова.

Серед місцевого населення все ж були чутки, що до луганських прикордонників згодом підтяглися ще з інших областей колеги…

– Це неправда. На той момент у Луганській області був резерв голови Державної прикордонної служби, але він не зміг дійти до нашого управління через наявність блокпостів сепаратистів. Крім того, ще одна причина – це річка Сіверський Донець. Форсувати цю водну перешкоду було проблематично, а рухатися автошляхами – небезпечно.

Чи готові ви були до наступу саме в той день?

Запитав, чи є серед особового складу ті, які не можуть чи не хочуть вести бій. Якщо є, запропонував зараз залишити прикордонний загін, бо інакше такої можливості не буде. Таких не знайшлося

– Фактично ми цього штурму очікували з 31 травня, як нас «попередили». Я зібрав у актовій залі весь особовий склад і пояснив, що штурм буде обов'язково. Єдиний вихід – це прийняти бій, нанести тим, хто буде нас штурмувати, найбільшої шкоди. Наказав вести огонь у голову й тулуб, щоб бажання повторювати атаки просто зникло. Запитав, чи є серед особового складу ті, які не можуть чи не хочуть вести бій. Якщо є, запропонував зараз залишити прикордонний загін, бо інакше такої можливості не буде. Таких не знайшлося.

А як же жінки?

– На той час ми вже не залучали жінок на службу. Ми розуміли, що будь-якої хвилини може розпочатися бій. Ризикувати жінками – це не по-чоловічому. У нас залишилась тільки одна жінка, але без неї ми не могли обійтися – це начальник медичної допомоги. Чудова людина, прекрасний фахівець, і в неї стільки мужності, що не в кожного чоловіка стільки буде.

Квартали Мирний, Зарічний та Степовий, які були поруч із прикордонним загоном, – це молодий район. Там – багатоповерхівки й живуть дуже багато людей. Розуміння, що бої ведуться зовсім поруч і можуть постраждати мирні жителі, стримувало прикордонників у бою? Адже будинки були розташовані від вашої установи через дорогу?

Ми в жодному разі не вели вогонь по житлових будинках. Хоча сепаратисти обстрілювали нас і з дахів, і з квартир та балконів

– Ми в жодному разі не вели вогонь по житлових будинках. Хоча сепаратисти обстрілювали нас і з дахів, і з квартир та балконів. По дахах стріляли. Намагалися знищувати снайперів, які фактично не давали підняти голови нам.

Місцеві згадують, що було всього півгодини, щоб покинути свої будівлі. Це було заплановане перемир'я чи просто сил забракло обом сторонам?

– Це ж не був класичний бій, коли одна сторона обороняється, а інша наступає, коли біжать в атаку з криками «Ура!» й намагаються захопити якісь траншеї. Сили були. Але відверто: дуже важко було через те, що ми фактично не бачили їх. Тобто ти стріляєш, але не розумієш – чи влучив, чи підстрелив, чи вбив.

У нас було 8 поранених і жодного вбитого, але 2 хлопців були поранені дуже тяжко.... Поранених хлопців відвезли до Луганської обласної лікарні, де їм було надано медичну допомогу. Зараз вони всі живі, але двоє мають інвалідність

Було одне перемир'я, дійсно. 2 червня з 11.00-11.30. Людина, яка вже приїжджала до нас від Болотова, зателефонувала о 10.30 і запитала, чи живий я і які в нас втрати. Я з сарказмом відповів, що моєї смерті він не дочекається. У нас було 8 поранених і жодного вбитого, але 2 хлопців були поранені дуже тяжко. Якщо не надати їм своєчасної допомоги й не провести оперативного втручання, вони загинуть. У сепаратистів тоді було декілька вбитих і поранені. Тож ця людина запропонувала перемир'я на півгодини, щоб забрати хлопців і надати медичну допомогу. Цю пропозицію підтримало керівництво служби й півгодини ніхто не вів вогню. Крім того, нарешті до нашого загону пропустили карети медичної допомоги. Адже до цього часу бойовики не давали проїхати їм. Поранених хлопців відвезли до Луганської обласної лікарні, де їм було надано медичну допомогу. Зараз вони всі живі, але двоє мають інвалідність.

Російські ЗМІ показували, що луганські прикордонники переходили на бік сепаратистів…

– Другого червня під час перемир’я 14 мобілізованих військовослужбовців, які були в нас від кінця березня, попросили дати можливість залишити прикордонний загін. Вони бойових дій не вели, це були водії. Але з огляду на те, що вони в будь-який момент мали змогу почати вогонь по нас, ми їх відпустили. Тримати таких людей, у яких ти не впевнений, було б злочином. Але попередили про кримінальну відповідальність.

Чи стикнулися ви з сепаратистським сценарієм, який вони постійно залучали, коли захоплювали військові частини, – приводити батьків військовослужбовців і просити відпустити «дітей»?

Якби ми тоді їх не відпустили, то ця б зараза, паніка, поширювалася загоном. А нам цього не потрібно було. Настрій залишався бойовим

– Звичайно. Увечері 2 червня після 21-00 була задіяна ця класична вже тактика. До нас через знищену будівлю контрольно-пропускного пункту зайшли батьки окремих службовців. Я розмовляв з ними через віконечко, адже вся будівля була заблокована. Зараз зізнаюся, що кричав так, що зірвав собі голос. Вони пішли, але їхні сини після цього були деморалізовані. Довелося 6 військовослужбовців-контрактників також відпустити, попередити про кримінальну відповідальність, проінформувати військову прокуратуру. Якби ми тоді їх не відпустили, то ця б зараза, паніка, поширювалася загоном. А нам цього не потрібно було. Настрій залишався бойовим.

– Із чого стріляли сепаратисти?

– Вогонь вівся по нас із автоматичної зброї – автомати, кулемети, снайперські гвинтівки, ручні противотанкові гранатомети, міномети, ще були крупнокаліберні кулемети. Усе ж таки будівля прикордонного загону була не пристосована до якихось оборонних боїв. Ніхто в 1992 році, коли обирали місце розташування прикордонного загону, не розраховував, що колись тут будуть вестися бойові дії.

Бої були впродовж 2-4 червня. Який час був «найспекотнішим»?

– Перший день. Бій розпочався о 4-й ранку і фактично був припинений після 21-ї. 17 годин з невеличкими перервами постійно тривали обстріли. Був знищений склад пально-мастильних матеріалів, уся техніка. Тому, коли ми отримали наказ вийти з прикордонного загону, фактично могли діяти тільки пішки.

3 червня були поодинокі спроби підібратися ближче, закидати нас гранатами. Але ми діяли рішуче, тож сепаратисти постійно отримували «у відповідь». Залишили загін, виконавши наказ Миколи Литвина – тоді він був головою служби. За що я дуже йому вдячний, адже своїм наказом він врятував усіх моїх підлеглих. Останній прикордонник залишив загін близько пів на четверту в ніч із 3 на 4 червня.

Чому було прийняте рішення про дислокацію?

Голова Державної прикордонної служби сказав, що ранку в нас уже не буде, адже ніхто нам не допоможе. І запитав, чи готовий я покласти всіх свої підлеглих у братську могилу?

– Приблизно опівночі мені зателефонував голова Державної прикордонної служби, який запитав про обстановку. Я доповів, що зараз, як мені відомо, сепаратисти штурмують останню військову частину. Це полк внутрішніх військ. Вони відтягли туди свої сили, а поруч із нами залишили невелику кількість спостерігачів. Моральний дух особового складу – на вищому рівні, готові продовжувати збройно протистояти сепаратистам. У нас достатньо зброї, але головне є жага до перемоги. Та голова дав команду залишити загін. Тоді ми були в кабінеті всім офіцерським складом, усі чули цю розмову й були здивовані, адже були налаштовані битися до останнього. Проте голова Державної прикордонної служби сказав, що ранку в нас уже не буде, адже ніхто нам не допоможе. І запитав, чи готовий я покласти всіх свої підлеглих у братську могилу?

Тоді я його почув. Ця відповідальність за кожного бійця, за їхні родини – вона зараз лежить на мені. І якщо зараз скажу, що ми нікуди не підемо, то сепаратисти після того, як захоплять полк внутрішніх військ, повернуться.

Коли ви відходили, то йшли пішки. Як вас відпустили? Як вони не стріляли в спину?

– Вони нас не бачили. У нас було кілька варіантів, які пропонував голова прикордонної служби. Перший – іти на відділок прикордонної служби Станиці Луганської. На той момент там перебував резерв. Але відстань до нього – приблизно 53 кілометри. Крім того, наявність водної перешкоди та двох великих блокпостів, де було по 20-30 сепаратистів. Фактично вони зводили до нуля наше намагання вийти. Адже ми розуміли: навіть якщо знищимо перший блокпост, на другому нас уже чекатимуть.

Єдиний варіант – дислокація прикордонного загону до Луганського аеропорту. Там були українські десантники 80-ї окремої бригади. Зараз я розумію: навіть якби вони до нас тоді прийшли на допомогу, їх би знищили. І вони б загинули, і нам би не допомогли

Другий варіант – ділянка ВПС «Краснодон». Відстань та ж. Заходити в місто не було сенсу, бо, знов-таки, житлові квартали. А йти на саму ділянку? Вона річкова, тобто інший берег – це вже Росія. Там відсутні бліндажі, траншеї. Ми залишались у чистому полі.

Єдиний варіант – дислокація прикордонного загону до Луганського аеропорту. Там були українські десантники 80-ї окремої бригади. З ним ми підтримували контакт під час штурму. У них був наказ охороняти стратегічний об'єкт. І зараз я розумію: навіть якби вони до нас тоді прийшли на допомогу, їх би знищили – попалили техніку гранатометами. І вони б загинули, і нам би не допомогли.

Голова дав команду відходити невеличкими групами. По 5-10 людей. У подальшому збиратися разом і виводити весь особовий склад. На жаль, у нас у наявності був лише один тепловізор пересувний на 150 осіб. На аеропорт пішло 32 людини, більше фізично не могли вивести.

Решта військовослужбовців переодяглася в цивільний одяг, знищила свої особові документи, щоб у разі затримання сепаратистами вони не були ідентифіковані як прикордонники. І вони розійшлися по домівках

Решта військовослужбовців переодяглася в цивільний одяг, знищила свої особові документи, щоб у разі затримання сепаратистами вони не були ідентифіковані як прикордонники. І вони розійшлися по домівках. А через 2-3 дні, отримавши наказ, мали прибути до іншого підрозділу. Усі вийшли, ніхто не був затриманий у той день.

Що залишилося в прикордонному загоні, чим потім могли скористатися сепаратисти?

Запропонував наступний варіант: даю команду особовому складу вийти, сам залишаюсь, підриваю склад, якщо пощастить – прориваюсь в аеропорт, якщо ні – в полон не здаюся, дію як офіцер

– Забрати щось із собою не було можливості. Були знищені секретні документи, шифр-орган, комп'ютери, зброя, яку можна було знищити. Крім того, був наказ знищити склад артилерійського озброєння, але при цьому зберегти життя людей. Фактично фахівців-підривників у нас не було. Я розумів: якщо знищу цей склад під час того, як у загоні будуть люди, це приверне увагу, тоді взагалі ніхто не зможе піти. Тож запропонував наступний варіант: даю команду особовому складу вийти, сам залишаюсь, підриваю склад, якщо пощастить – прориваюсь в аеропорт, якщо ні – в полон не здаюся, дію як офіцер. Бо залишати когось замість себе й давати наказ, а потім не знати, чи вижив мій боєць, я так не міг. Голова заборонив, наказав вивести всіх людей, бо збереження життя людей важливіше.

– Зараз можна в інтернеті знайти думки, де події 2-4 червня в прикордонному загоні називають «інсценуванням».

Уся країна і весь світ бачив ролики в Youtubе, як прикордонний загін обороняється під звуки державного гімну, як майорять прапори України та Державної прикордонної служби. Це «договорняки»?

– Уся країна і весь світ бачив ролики в Youtubе, як прикордонний загін обороняється під звуки державного гімну, як майорять прапори України та Державної прикордонної служби. Це «договорняки»? А як у подальшому розцінювати дві спроби знищити особисто мене – підриви на радіокерованих фугасах? Якщо хтось зараз ставить під сумнів законність наших дій, відданість когось із хлопців українському народові, я готовий нести всю, визначену законом, відповідальність. Але ще раз зазначаю – своїми хлопцями я пишаюсь!

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG