«Якби Росія не ввела регулярні війська, то про оточення мова не йшла б» – доброволець про Іловайськ

У серпні 2014 року в перебігу збройного конфлікту на Донбасі відбулася Іловайська операція. Українські війська намагалися звільнити від російсько-гібридних сил місто Іловайськ, але потрапили в оточення і зазнали поразки. Про ті події Радіо Свобода розмовляло із безпосередніми учасниками – Тарасом Костанчуком, який тоді був командиром штурмової групи батальйону «Донбас» та Романом Зіненком, який тоді воював у складі батальйону «Дніпро-1».

Embed share

Історична Свобода | Третя річниця Іловайської операції

відео Радіо Свобода

Embed share

The code has been copied to your clipboard.

The URL has been copied to your clipboard

---

No media source currently available

0:00 0:24:00 0:00

ЗАВАНТАЖИТИ

• 32 kbps | MP3
• 128 kbps | MP3

Pop-out player

– Планування Іловайської операції почалося в першій декаді серпня 2014 року. Тарасе, чим був настільки важливий Іловайськ?

​Тарас Костанчук: На той момент, коли ми отримували команду йти на Іловайськ, це було незручно для нас. Ми знаходились в Кураховому, а це досить далеко. Але команда пішла, тому Іловайськ – так Іловайськ. Глянувши на мапі – що це таке і де він знаходиться – стало зрозуміло: якщо ми його беремо, то ми перерізаємо останній короткий і прямий шлях постачання людей, озброєння та боєприпасів із Російської Федерації в Донецьк. Це був найкоротший шлях. Всієї оперативної обстановки ми не знали, але знали те, що намагаються пробитись вздовж кордону Збройні сили України, щоби взяти в лещата всю цю територію і відрізати її від Росії. І тому, якщо ми брали Іловайськ, то ми би Донецьк відрізали від прямого постачання з Росії.

– Іловайськ – це велика вузлова залізнична станція поблизу Донецька. До речі, в 1919 році там також точилися серйозні бої між червоними й білими військами.

Як так сталося, що до Іловайська була спрямована саме велика кількість не регулярних військ, а саме добровольчих формувань?

Тарас Костанчук: Це питання. Вже після того, як сталася катастрофа, ми досліджували ці питання й запитували в Генштабі: чому саме ми, а не інші?.. Наш батальйон взагалі не був готовий до атаки на міста, до звільнення міст. Ми повинні були заходити після Збройних сил України і «зачищати» міста.

– А «Донбас» тоді був батальйоном Нацгвардії.

Тарас Костанчук: Так. У нас була тільки легка зброя, у нас не було важкої артилерії, танків, бронетехніки й так далі.

– Наскільки я знаю, бронетехніку вашому підрозділу все-таки придали.

Тарас Костанчук: Так, за наказом командувача сектором генерала Хомчака нам на 18 серпня надали чотири БМП, які нас супроводжували, також ішли БТР-и, вже на точки були виведені танки…

Для себе ми дали таку відповідь: по-перше, ніхто не погоджувався – як це не дивно, такий фактор теж мав місце. Питали: хто хоче, хто може виконати якусь операцію? Ми заходили на Попасну – ми ж її самі звільняли, силами лише свого батальйону. Лисичанськ ми визволяли вже разом із 95-ю бригадою ЗСУ. Це просто до прикладу – міста, які ми визволяли. Тобто, ми вже були підрозділом, який вже мав певний досвід зі звільненням міст.

– Чесно кажучи, дивно й несподівано, що на війні є наказ, а шукають тих, хто наказ готовий добровільно виконати.

​Тарас Костанчук: Ну, в нас же гібридна війна: гібридні війська, гібридний підхід, батальйони добровольців...

– Це нагадує, як були солдатські комітети й ради в 1917-1918 роках. У вас теж такі питання вирішувались на раді батальйону?

Тарас Костанчук: Ну, не скажу, що це вирішилось на раді, але проводилася нарада. Мова йшла про доцільність або недоцільність цього. Адже не було чіткого – кров із носа, але треба зробити.

– Пане Зіненко, чи дали Ви для себе відповідь на запитання – чому стільки саме добровольчих формувань опинилося в Іловайську?

Роман Зіненко: Я собі навіть не ставив таке питання. Під час цієї операції я був звичайним рядовим бійцем, який не ставив собі питання й не отримував відповідь. У нас був наказ, і ми мали його виконати. У складі батальйону «Дніпро-1» ми не брали участь безпосередньо в подіях 10 серпня. В той час ми взагалі не уявляли, що відбувається навколо Іловайська.

– А якщо взяти 18 серпня, коли українські підрозділи увійшли до Іловайська і вже в місті точилися бої?

Роман Зіненко: Основні події відбувалися 18-20 серпня, а вже 21 серпня ми увійшли в Іловайськ на посилення батальйону «Донбас».

– Тарасе, те, що Ви кажете – з одного боку, несподівано. Але, з іншого боку – накладається на інформацію, яку мені доводилось чути. Тоді від деяких бійців батальйонів «Азов» і «Шахтарськ» чув, що на початковому етапі вони брали участь в Іловайській операції, але потім якимось чином ухилилися від цього. За їхніми словами, вони побачили, що це пастка. Чи було для Вас очевидним, що це так?

​Тарас Костанчук: Не могли вони побачити, що це пастка – вони могли побачити, що там все не так просто. Там потрібно було дійсно воювати, вибивати із вогневих позицій ворога, що ворог достатньо озброєний – це не якісь там наркомани або кримінальники з мисливськими рушницями. Там були регулярні російські війська, як мінімум так «кадировці», адже ми їх і бачили, і чули вигуки «Аллах Акбар!». Побачивши, що там не все так просто, це моя думка – вони вирішили в тому не брати участь. Особливо «Шахтарськ», який 10 серпня пішов разом із нами, за домовленістю вони пішли прикривати нас по правому флангу, зустріли там вогонь зі стрілецької зброї, тут же розвернулись і пішли назад. Оскільки я командував штурмовою групою, я вважав, що в мене там по правому флангу є прикриття від бійців «Шахтарська», що їх там близько ста осіб… А їх там не було, як виявилось! І це з’ясувалося через 3-4 години, коли я дав команду на відхід. Ми вийшли, а потім виявилось, що їх там не було.

– 10 серпня була перша спроба зайти в місто, 18-го була друга спроба, яка все ж дозволила увійти в місто, й розпочалися бої в самому Іловайську. Ви згадували Лисичанськ, згадували Попасну. А бої за Іловайськ якось відрізнялися від попередніх бойових дій?

​Тарас Костанчук: Відрізнялися. Чому я порівнюю, бо все це міста – не селища, а все-таки міста з висотками, з укріпленими районами. В Іловайську була добре сформована навіть ешелонована оборона в кілька рядів, там були блокпости, за ними була індустріальна зона, вона вся була укріплена. І там стояли професійні військові. Там не було, як в Попасній чи в Лисичанську, що при масованій атаці вони врешті-решт, побачивши загиблих, кидали зброю і тікали. Умовно кажучи, треба було їх налякати і знищити якусь кількість для того, щоб психологічно їх зламати, аби вони тікали.

А в Іловайську вони не тікали. Мало того, коли ми повели групу прямо в серце міста, в тил їхньої оборони, то вони викликали допомогу – не збиралися тікати, у них була команда тримати оборону. Це було вперше, коли оборона супротивників була настільки добре організована.

– Романе, а чим для Вас та операція під Іловайськом відрізнялася від попередніх бойових дій?

Роман Зіненко: Справа в тому, що батальйон «Дніпро-1» лише одного разу брав участь у вогневому контакті – це під час зачистки міста Маріуполь. Крім цього випадку, наш батальйон не брав участь у таких жорстких сутичках, як батальйон «Донбас». Тож, для нас це було бойове хрещення.

Ви згадували батальйони «Шахтарськ» та «Азов»… Я б не був таким категоричним у висловлюваннях або хоча б заради справедливості потрібно на передачу запросити когось із представників цих батальйонів.

– Безперечно.

– Я вважаю, що їм є що розповісти про ті події. Все ж таки 10 серпня 3 роки минуло з того часу, коли батальйон «Донбас» намагався зайти в Іловайськ, а праворуч від них заходили батальйон «Шахтарськ» і «Азов». Так само, як і батальйон «Донбас», вони втратили в цей день 4 бійців. Так само й батальйон «Азов» втратив трьох бійців, серед яких був Микола Березовий – чоловік Тетяни Чорновол. Мало хто щось знає про ті події, про бої, які тоді точилися саме 10 серпня, але я обіцяю, що висвітлю всі ці події й стане зрозуміло, що добре билися всі, гинули всі.

– Коли починалися бої за Іловайськ, було відчуття, що готується оточення?

​Тарас Костанчук: Абсолютно не було. Якби Росія не ввела регулярні війська – 8 батальйонних груп: 4 на луганському напрямку, 4 – на донецькому (власне, вони для того й зайшли, щоб не дати замкнути це кільце й не дати взяти Іловайськ) – то ні про яке оточення мова не йшла б. Силами оцих «ополченців» – навіть із інструкторами, навіть з найманцями з Росії, навіть із «кадировцями» – ніякого оточення не було б. Батальйону «Донбас» в повному складі, плюс додані підрозділи з інших батальйонів – нам би вистачило сил, щоб утримувати Іловайськ, якби ми його повністю взяли під контроль, проти можливих атак «деенерівців», але не проти російських регулярних військ.

– Були ж розвіддані, що готується російське вторгнення. Потім його зафіксували одразу. Тобто, як тільки ці батальйонно-тактичні групи перейшли кордон – про це одразу стало відомо, «кому треба». Вам не здається, що на їхню появу була запізніла реакція?

​Тарас Костанчук: Ми все ж таки не виходили на кордон. Ми діяли на території вглибині України, знаючи, що вздовж кордону ЗСУ пробивають коридор, щоб замкнути кільце. Як я собі уявляв: ми робимо тут свою роботу, зараз захоплюємо цей важливий пункт, а там вони закривають за нами цей коридор. Якщо навіть росіяни спробують атакувати, то вони ж не на нас підуть, а на ЗСУ, які стримають їх вздовж кордону… Хто ж знав, що генерал Литвин накиває п’ятами? Хто знав, що не буде створено жодного опору, що росіяни проїдуться до Іловайська й за три дні «закопаються» навколо нас?

– Коли Ви зрозуміли, що опинилися в оточенні?

Тарас Костанчук: Та одразу зрозуміли, коли телефонні дзвінки хлопцям пішли від наших побратимів із різних підрозділів. Вони казали, що бачать, як рухається російська техніка. 23 чи 24 серпня вже точно знали, що вони зайшли.

– Романе, а коли для Вас стало очевидним, що ви в оточенні?

​Роман Зіненко: 24 серпня чи скоріше 25 серпня. Ще за день до того ми досить активно діяли в самому місті, 24 серпня був захоплений укріпрайон, який ми не могли протягом тривалого часу захопити. Це був наш невеличкий день перемоги. Ми ще не знали, що за день до того на деяких ділянках росіяни перейшли кордон. Ми не знали про те, що 24-го відбувся масований наступ на Україну і знищення майже усіх опорних пунктів навколо нашого угруповання.

– Як змінилися в цей період ваші настрої?

​Роман Зіненко: Не можу сказати за всіх, можу сказати лише за себе й тих, кого я бачив біля себе. Попервах настрій був бадьорий. В самому місті ми не відчували, що таке оточення. 24 серпня ми навіть здобули невелику перемогу – вибили ворога з укріпленого району. Ми розтоптали російський триколор і підняли український прапор. Ми не розуміли, що таке оточення і як воно відбувається. Ворог від нас біжить, ми перемагаємо, у нас все добре й ми тримаємось.

– А 25 серпня стало зрозуміло, що ви в оточенні. Як між собою ви обговорювали це?

​Роман Зіненко: Всі чекали на підкріплення. Всі чекали, що ось-ось прийдуть механізовані бригади Збройних сил України, Нацгвардії – що нам треба зовсім трошки протриматись. Всі жили цією вірою. Нам дзвонили хлопці й казали: ви в оточенні, під Генштабом збираються матері й родичі. Наші бійці дзвонили дружинам й казали: «Не переймайтеся, стоїмо, тримаємося й дочекаємося підтримки, все-таки виконаємо завдання як слід». Звісно, були окремі випадки, коли люди поводили себе не зовсім… У кожного, звісно ж, є свій психологічний поріг. Перебуваючи під тривалими обстрілами й бачачи навколо себе смерть й поранених, деякі бійці цього не втримували – були деморалізованими. Але більшість із тих, кого я бачив, поводились сміливо й чекали на підтримку. Очікували команду з Києва – ми просто чекали обіцяної допомоги.

– Відома історія, як влітку 2014 року загін Гіркіна-Стрєлкова вийшов із оточеного Слов’янська і без істотних перешкод пройшов доволі велику відстань до Донецька – понад сто кілометрів – майже безперешкодно. Там лише одну групу знищили із доволі великого загону, який налічував близько 2 тисяч осіб. Офіційно невідомо, чи були з ними якісь переговори, щоби їм створювали коридор – навпаки, казали про те, що знищимо бойовиків.

Щодо оточеної в Іловайську групи українських військ велися переговори, що їх мають випустити, що має бути створений коридор. Наводились умови, за якими має бути створений коридор. Та в підсумку, ці коридори виявилися пастками – саме в цих коридорах українські війська накрила ворожа артилерія. Чому так сталося?

Тарас Костанчук: Різні дві ситуації. З одного боку, як це не прикро констатувати, там слабка українська військова влада вела переговори з якимись бандформуваннями й фактично їх випустила. Я думаю, що українські військові прокурори наступного покоління будуть розслідувати цей факт, і будуть засуджені військові зрадники.

Зараз багато хто із військових експертів сходиться на думці, що якби Гіркіна не випустили – а могли не випустити – й знищили всю цю колону, то не було б ніякого Іловайська, не було би «ДНР» – як такої. Але тоді хтось проявив слабинку, випустили, понадіялись, що вони підуть геть кудись, а не закріпляться в Донецьку, і фактично створять в Донецьку «ДНР» – в тому вигляді, в якому вона зараз є.

А з іншого боку, в Іловайську були професійні російські військові, які отримували чіткі команди з генштабу в Москві і їх виконували. Зробити коридор – зробили. Знищити – знищили. І крапка. Вони не сумнівались і не думали, вони отримали команду на знищення й підло почали знищувати, хоча до цього були домовленості, що вони випустять зі зброєю і з технікою.

​Роман Зіненко: Як на мене, кожен військовий відповість так: на війні є поняття доцільності. Випускати будь-кого із оточення не має сенсу. Ворог оточений – і він має бути знищений. Таке мало статися з Гіркіним, але, на жаль, не сталося. Таке сталося з нами.

Всі інші обіцянки й домовленості – я не знаю, до чого вони та як можна було їм довіряти. Та на той момент була надія, що були полонені росіяни, і в Мінську 26 серпня було домовлено поміж президентами, що росіяни отримають своїх полонених, які «заблукали» в Україні, і нас все-таки випустять із оточення. Росіяни вирішили трошки інакше, і все ж таки зробили так, як про це пишуть у військових книжках: оточили – знищили.

– Романе, а як Ви вийшли із Іловайського котла?

​Роман Зіненко: Ми виходили разом зі всіма 29 серпня колоною, на чолі якої був генерал Хомчак, через селище Агрономічне. Остаточно колона була розбита в Новокатеринівці та попід нею. Нам пощастило, адже наш транспорт був розстріляний, але наш командир завжди був поруч із нами, він наказав пересісти на броню 51-ї бригади, і на цій броні нам вдалося прорватись крізь Новокатеринівку. На жаль, не без втрат – мій командир тоді загинув. Але ми все-таки прорвались, й потім майже три доби виходили пішки – допомагали пораненим, виносили їх. У ніч із 31 серпня на 1 вересня ми з друзями повернувся в Дніпро.

– Тарасе, а яка Ваша історія виходу із котла?

Тарас Костанчук: За допомогою свідомих громадян України, які до того ходили на мітинги проти «укрофашистів», адже їм так розповідали. Потім ці люди мене годували, підтримували, перев’язували мені рани й допомогли вийти із оточення. Це місцеві люди з Іловайська.

– Відомо, що у перемоги багато батьків, а поразка – завжди сирота. Історія зі Слов’янськом та Іловайськом це підтверджує. Здається, у Слов’янську всі фотографувалися на тлі українського прапора, приїхали міністри… Як Ви вважаєте, з Іловайська зробили належні висновки? Адже ми не довідались, що хтось втратив посаду чи щось таке.

Тарас Костанчук: Це ганьба для України – країни, яка позиціонує себе як європейська країна з європейськими цінностями. Ми ще такі далекі від цих цінностей. Ганьба для країни, яка не хоче визнавати своїх помилок навіть там, де загинули її діти. Не визнавати цих помилок, не провести аналіз і далі воювати – це означає, що наплювати на тих, хто загинув, на їхніх родичів – і далі наступати на ті ж самі граблі! Ми ризикуємо, що у нас повторення буде, тому що ми не проаналізували й не покарали.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

До Міжнародного кримінального суду передали докази причетності Генштабу Росії до Іловайської трагедії – ГПУ