Доступність посилання

ТОП новини

Білоруський реаніматолог розповів про травми та страждання жертв силовиків


Реаніматолог Юрій Сірош
Реаніматолог Юрій Сірош

Інна Студзінська

У Мінську й інших містах Білорусі від вечора 9 серпня тривають акції протесту. Люди протестують проти результатів виборів президента, на яких, за офіційними даними, перемогу здобув чинний голова держави Олександр Лукашенко. Він є президентом Білорусі вже 26 років.

Люди заявляють, що результати виборів, за якими Лукашенко отримав 80% голосів, а його головна конкурентка Світлана Тихановська – 10%, були сфальсифіковані.

Силовики у перші дні протестів жорстоко розганяли демонстрантів, били їх, застосовували гумові кулі, кийки, водомети, сльозогінний газ.

Реаніматолог Юрій Сірош, завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії (для пацієнтів хірургічного профілю) мінської лікарні швидкої медичної допомоги​, дав розлоге інтерв’ю Білоруській службі Радіо Свобода, в якому розповів, як автомобілі швидкої допомоги не пускали до місць вибухів, як ОМОН бив добровольців та добивав поранених, в якому стані привозили людей з вулиці Окрестіна (де розташований слідчий ізолятор). І чому, на його думку, влада втратила повагу.

«​Основну інформацію отримували від бригад швидкої допомоги – офіційної інформації не було»

– Я чергував 9 серпня, я був відповідальним лікарем у лікарні. Бригади швидкої допомоги ввечері почали привозити поранених від світлошумових гранат. Ми очікували більше пацієнтів, але основний удар узяв на себе військовий госпіталь. І це правильно, адже мінно-вибухова травма, вогнепальне ушкодження – це їхній профіль. Єдине, що ми зрозуміли: якщо жертв буде дуже багато, військовий госпіталь має певні розміри, не зможе прийняти всіх. Наша лікарня працювала всі ці дні з резервом.

Усю інформацію отримували через «усне радіо», оскільки офіційної інформації не було – нуль, інтернет вимикався, телебаченню довіряти не можна. Основна інформація, яка надходила до нас, була від бригад швидкої допомоги. Приїжджали «швидкі» і говорили: «Зараз вибухають світлошумові гранати, нам потрібно готуватися до того й того; застосували сльозогінний газ – до іншого. Дякую хлопцям із «швидкої» – вони інформували нас. Хочу подякувати всім своїм колегам. 9-го все відділення пішло на роботу, в наступні дні люди теж ночували тут, виходили не в свої зміни.

«Швидкі» не пускали, добровольців били та затримували

– Чи правда, що медиків не пускали надавати медичну допомогу на місці, їх били та затримували?

– Так. Образливо було. Здається, 11 серпня «швидким» туди забороняли приїжджати. Бригади могли виїхати на місце, до місць спротиву, лише на виклик міліції – 102. Їх туди не пускали! Це дуже нас засмутило, адже це бойова травма: чим швидше ти надаси допомогу, тим більше шансів у постраждалого вижити.

Але відчаю не було. Я знаю приклади того, як мої колеги-добровольці просто одягали будівельні шоломи, шоломи для мотоциклів, брали зображення червоних хрестів та йшли «на фронт». Вони пакували аптечки, брали все з собою і вирушали на допомогу просто на поле бою.

Юрій Сірош
Юрій Сірош

Але наступний етап – це коли їх також забрали. Мій знайомий казав: «Вибач, але людей у мене не залишилось, наших теж забрали і відправили на вулицю Окрестіна». Лікарів-реаніматологів, медсестер. У результаті виявилося, що люди в уражених районах залишилися без медичної допомоги.

За світовою практикою, на допомогу в такій ситуації приходить червоний хрест. Люди піднімають червоний хрест – і ніхто їх не чіпає. Вони допомагають обом протилежним сторонам. Так, можуть виникнути конфлікти, але ніхто не має права торкатися людей із червоним хрестом. Ніхто не має права добивати поранених. Наш офіційний Червоний Хрест – дещо інша історія. Але волонтери старалися. Вони мені скидали знімки, як просто залишали на місцях перекис водню, бинти, аби люди могли допомогти собі або перев’язати пораненого.

Я ще підозрюю, що багато постраждалих перебувають удома, бояться переслідування з боку влади. І у нас буде більше наслідків – ускладнень від цих травм...

Також добровольці заявили, що їх били спецназівці. Волонтерів із червоним хрестом! «Я надаю допомогу!» – удар дрючком мені у спину і удар по тій людині, якій я допомагаю», – казав волонтер. Добивати пораненого – це остання стадія ницості. Це справді свідчення з перших вуст.

–​ Ви коли-небудь раніше стикалися з такими травмами, осколками, кульовими пораненнями?

– Я відповім рядком із білоруського гімну: «Ми, білоруси, мирні люди». Якщо Росія завжди воює з кимось – Кавказом, Кримом, Сирією – то для нас це поодинокі випадки. Навіть наші військові рідко стикаються з цим. Це нещасні випадки під час навчань. Або петарди. Ми, щиро кажучи, це теоретично знаємо, але навряд чи стикалися з цим на практиці.

«Ти піднімаєш футболку –​ а там місиво, фарш. Мало того, їх іще позначали незмивною фарбою»​

– Окрім поранених, травмованих на вулицях, до лікарні швидкої допомоги привозили сильно побитих людей з відділків міліції та вулиці Окрестіна. Тепер, коли їх звільнили, вони приходять самі по допомогу або щоб зафіксувати побої. Які пошкодження в них?

– Так, коли сутички на вулицях припинилися, тисячі людей кинули за ґрати. І почали забирати людей із вулиці Окрестіна, з відділків міліції. На них було страшно дивитись – людей тупо «відпрацьовували». Коли привозили людей із комбінованими травмами – живого місця на них не було, ти піднімаєш футболку – а там місиво, все синє, фарш. Ви намагаєтесь перекласти хлопця з носилок на каталку, а він реве від болю.

Мало того, їх іще позначали незмивною фарбою – чоло і руку. Чому – я не знаю. І це не бандити, не наркомани, не злочинці. Це нормальні молоді хлопці. Не було п'яних, недоумків, алкоголіків, антисоціальних людей.

Саме це і змусило нас піднятися. Це вже поза межами.

У Білорусі акції завжди були мирними. Скажіть, що заважало вам дозволити акцію 6 серпня в парку Дружби народів? Я був на попередній акції в Бангалорі 31 липня, жодного хулігана не було. Там були нормальні люди, я, політично нейтральна людина, приїхав зі своєю родиною. Були прекрасні люди. Це був драйв, сила. Це був момент, коли народжується нація. Нам заборонили збиратися мирно, і коли люди вийшли на протест, влада почала використовувати бойову зброю. Насильство породжує насильство – інакше не може бути.

«Останньою краплею було затримання реаніматолога Богдана Шильниковського»

– Чи були ви на вулицях у «гарячих точках» під час сутичок? Чи виходили на акції протесту медиків?

– Я не ходив на барикади не тому, що боюся. Я просто зрозумів, що в клініці буду кориснішим.

А на протести ми також виходимо. 12 серпня виходили до медичного університету на мирну акцію. Це було так піднесено! Останньою краплею було затримання нашого колеги, лікаря-реаніматолога Богдана Шильниковського, і люди зрозуміли, що більше не витримають цього. Адже коли затримують сусіда, знайомого – це одне. Якщо родича чи колегу – це інше. Як сказав мені інший колега, однокласник і друг Богдана, «за що затримувати цього «пельменя», він – найдобріша людина!».

Ми звернулися до головного лікаря: треба терміново його визволяти. Головний лікар нас зібрав, зв’язався із заступником міністра та поїхав на Окрестіна шукати його. Але інформація про те, що побили лікаря, по всій системі розійшлася, і бригада швидкої допомоги вивезла його з вулиці Окрестіна. У нього проблеми зі здоров’ям, не пов'язані з травмою (діабет), його вивезли ще до того, як головний лікар приїхав на вулицю Окрестіна. Зараз Богдан перебуває в нашій лікарні. Він уже бадьорий, навіть жартує.

– Міністерство охорони здоров'я кілька днів тому оголосило, що визволили 16 лікарів з вулиці Окрестіна та інших місць. Чи писали медики звернення, щоб звільнили всіх їхніх колег?

– Я проти цього, бо вважаю, що боротися потрібно не з професійних, етнічних чи будь-яких інших причин. Нам потрібно боротися за всіх. Там ще залишилися люди, і багато хто перебуває у критичному стані. Ми повинні вимагати звільнення всіх. Ми не повинні погоджуватися на поступки: ми звільнимо вашого колегу і залишимо іншого. Це негуманно. Це моя думка.

«Я не пускаю журналістів до палати, оскільки пацієнту доведеться повторно пережити травму»

– На вашу думку, найгірше вже скінчилося для постраждалих чи залишаються ще наслідки, ускладнення?

– Звичайно, вони залишаться. Будь-яка стресова ситуація просто не проходить. Бійців ОМОНу, міліціонерів спеціально тренують, вони звикли, це їхня професія, а ми – звичайні люди. Безслідно це не пройде. Тут, у лікарні, повинні працювати професійні психологи. А до нас приходять тільки волонтери-психологи.

Ми нічого не повинні приховувати, нічого не слід замовчувати – це наші громадяни. Повинні бути списки усіх затриманих і місця, де вони перебувають. Мало того, що волонтери шукають людей у всіх відділках міліції та лікарнях. Для родичів повинен бути довідковий центр, щоб вони могли швидко отримати інформацію.

Ми готувалися до найгіршого. У мене досі у відділенні є дві реанімаційні палати, які можуть вмістити по 4 людини кожна. Але, дякувати Богу, у нашому відділенні немає дуже важко поранених, які потребували б інтенсивної реанімації.

Чому я не пускаю журналістів до своїх постраждалих пацієнтів? Журналісти будуть розпитувати, людині доведеться повторно пережити цю травму. Грамотно пережити її потерпілі можуть лише за допомогою психолога. Якщо людина переживе все це, вона, можливо, зможе розповісти журналісту про свій досвід. Але це не повинно бути повторним травматичним фактором.

Я розумію, що світ повинен з перших вуст знати, що сталося – про насильство, беззаконня, біль цих людей. Але цим людям спершу потрібно допомогти.

Ті хлопці, які прийшли до нас, перших днів два просто спали. Заходиш у палату, вітаєшся, а вони сплять. Під вечір вони опритомніють, прокинуться: «Вітаю, лікарю!». А я вже разів 10 туди заходив.
Одного хлопця «швидкою» привезли з вулиці Окрестіна. Там його три дні тупо били. І він, коли його перевантажували у машину «швидкої», запитував: «А мене не будуть більше бити?» А хлопцеві 20 років! За що?

Свідчення жертви тортур у CІЗО Білорусі (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:09:40 0:00

«Влада, яка не має поваги – це кінець!»

– Як ви даєте собі раду, як переживаєте стрес, бачачи все це і фактично тиждень уже працюючи в дуже напруженому ритмі?

– Я не п'ю алкоголь, не курю. Усі дні відстояв у приймальному відділенні, все бачив, розмірковував, сам надавав допомогу. Що мене рятувало – це просто прогулянка навколо лікарні. Ходив, гуляв колами. Коли гнів кипів – стискав зуби від своєї безпорадності.

Коли організовували акцію, постало питання, чи піду я на акцію. Однозначно піду! Я розумів, що мені зле і лише цим я можу рятуватися від стресу. Якщо ми вийдемо усі разом і скажемо «Ні!» – значить, ми сила! І тільки разом ми можемо змінити ситуацію.

Я даю інтерв'ю, не запитуючи дозволу у прес-служби, як нам усім наказали. Я не роблю нічого протизаконного. Ви, влада, допустили цю темряву, а я буду у вас дозволу просити на те, щоб говорити?

Влада втратила повагу. Вони не розуміють, що влада, яка не має поваги – це кінець!

Оригінал – на сайті Білоруської служби Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG