У 2014 році луганський акушер-гінеколог Юрій Черних з дружиною та двома доньками поїхав лише з тим, що помістилось у машину. Починав життя заново: без роботи, трудової книжки, житла й майже без грошей. У різних містах України йому неодноразово доводилося чути образливе «луга*дон» на свою адресу. Але він ніколи не приховував, звідки родом.
Сьогодні він – майор медичної служби, очолює передове хірургічне відділення, евакуйовує та рятує поранених військових. І з сумом згадує про рідну Луганщину, яку довелося залишити через російську окупацію.
Чи справді Луганськ був проросійським, чому багато людей залишилися в окупації, як переселенці переживали неприйняття на вільній території України та що означає втратити не лише дім, а й цілу частину власного життя – про це Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з Юрієм Черних.
«Путіну ніколи не був потрібен Донбас окремо»
– Ви родом із Луганщини. Чи пам'ятаєте момент, коли зрозуміли, що все змінюється назавжди?
– [Президент РФ Володимир] Путін почав цю війну не за Луганськ, не за Краматорськ, не за Слов'янськ чи Луганську область. Йому ніколи не був потрібен Донбас окремо. Йому потрібна вся Україна.
Путін заперечує, що окупація всієї України є метою Росії, а бойові дії, каже, спрямовані на «захист» Донбасу, «демілітаризацію і денацифікацію України». Утім, розвідки, експерти та політологи неодноразово підкреслювали, що стратегічною метою Путіна залишається захоплення всієї України.
У 2014 році я був одним із перших викладачів Луганського медичного університету, хто активно займався його евакуацією. Тоді я викладав акушерство та гінекологію студентам четвертого, п'ятого і шостого курсів. Це була величезна аудиторія молодих людей, з якими ми багато говорили, пояснювали ситуацію, переконували їх їхати.
Путіну ніколи не був потрібен Донбас окремо. Йому потрібна вся Україна
Ми реєстрували університет заново, орендували приміщення, відновлювали всі документи – тоді ж усе було паперовим. Організовували вибори нового ректора після смерті Валерія Костянтиновича (Івченко Валерій Костянтинович – ректор Луганського державного медичного університету з 2003 по 2014 рік – ред.). Фактично всі ці процеси проходили за моєї участі.
У 2026 році я поїхав до Рівного на ювілей медичного університету. Мене запросили не просто як гостя – як друга, як земляка. Це було дуже тепло, приїхав туди, як додому.
У нас же майже немає Луганщини, що там лишилося – Згідно з даними DeepState, станом на початок 2026 року під контролем РФ перебували 99,6% території Луганської області. А в мене – футболка з написом «Луганськ – це Україна» і машина на луганських номерах. Я ніколи не думав, що колись у мене буде бажання приїхати й поцілувати землю біля териконів. Там неймовірна земля!
– Якими були настрої в Луганську до 2014 року? Чи справді місто було проросійським?
– Луганськ був першим декомунізованим містом України. Колись він називався Ворошиловградом, але на початку 90-х рішенням обласної ради місту повернули історичну назву – Луганськ. Тобто проукраїнські настрої там існували давно. Так, як і в будь-якому регіоні, були люди з різними поглядами. Але їх було не більше й не менше, ніж в інших областях України.
Ми завжди вели медичну документацію українською мовою. Працювали за українськими стандартами. У нас перейменовували вулиці задовго до великої декомунізації.
Другим декомунізованим містом став Маріуполь – тодішній Жданов. На жаль, доля цих двох міст склалася, як склалася.
– Чи дійсно росіяни мали підтримку серед місцевих навесні 2014 року?
– Якщо ви питаєте, чи хтось бігав із прапорами, зустрічав росіян, обіймав їх і цілував – ні. Такого не було. Порівняйте це з тим, як люди зустрічали українську армію після звільнення Херсонщини чи Харківщини. Це були люди, які чекали своїх визволителів. На Луганщину ж прийшла озброєна «шобла».
Люди не були проросійськими, вони були розгубленими
Росія ніколи не заходить чесно. Вони не кажуть: «Ми – росіяни, ми тепер будемо тут». Вони завжди переодягаються «під своїх», захоплюють адміністративні будівлі, знаходять місцевих маргіналів, п’ють з ними. Тоді все виглядало дуже хаотично й незрозуміло.
Не варто забувати й про атмосферу після Майдану. До Луганщини в Україні тоді вже сформувалося певне упереджене ставлення. Люди не були проросійськими, вони були розгубленими. Подібні процеси відбувалися і в Харкові, і в Одесі, і в Запоріжжі, і в Херсоні. Просто цим містам пощастило більше. Луганщині – ні.
– Якими ви пам'ятаєте ті події?
– Я все це бачив на власні очі. Пам'ятаю, як відходила поліція. Як здавали будівлю СБУ. Як із Києва не надходило жодних наказів. І не лише в мене залишилося відчуття, що були створені умови, за яких це стало можливим.
Чи сталося це через непрофесійність влади, чи через відсутність лідерів, які могли б організувати людей, – це вже питання. Але всі ті люди, які раптом узяли до рук автомати, не виникли нізвідки. Хтось їх виховував. Хтось роками формував ці настрої.
«Усюди ми були «луга*донами»
– Чи хтось з ваших колег залишився працювати в Луганську? І якщо так, це був конформізм чи ідейність?
– Це дуже складне питання. Мій брат залишився в Луганську, у 2014 році він не виїхав. Його дружина досі працює в медичному університеті. І тут прямо анекдот: вона – кандидатка філологічних наук з української мови й викладає українську мову.
Більшість людей тоді залишилися. Хтось сподівався, що окупація триватиме недовго і скоро буде деокупація. Хтось не хотів залишати власний дім – було важливо спати в своєму ліжку. Хтось виїхав, але не зміг знайти себе на новому місці й повернувся. Я не можу сказати, що це були ідейні прихильники Росії. Принаймні серед тих людей, яких знав особисто.
Більшість людей тоді залишилися
Коли ми приїхали на підконтрольну Україні територію, ми не могли знайти житло. Не могли знайти роботу. Усюди ми були «луга*донами». І це не перебільшення, це було насправді. Я ніколи не приховував, що я з Луганська. У мене навіть досі машини з луганськими номерами. Але пам'ятаю, як у Києві люди спеціально змінювали номерні знаки, щоб приховати, звідки вони. І це не лише в Києві.
Людина втрачала все. Потрібно було знайти житло, одразу заплатити за перший і останній місяць оренди, купити нові ложки, виделки, одяг. Якщо в тебе ще й діти – усе ставало в рази складніше. Ми перші три роки жили в Лисичанську в страшній бідності. Я не міг купити дитині нічого зайвого. Грошей вистачало лише на їжу.
Я був кандидатом медичних наук, доцентом кафедри акушерства та гінекології. Умів виконувати практично всі гінекологічні операції, мав великий досвід. Але працював лише на чверть ставки. Чому? Бо моя трудова книжка залишилася в Луганську. Держава тоді просто не передбачила, що люди не можуть забрати документи з окупованої території.
Коли я звертався кудись, чув у відповідь: «То їдьте й звільняйте». Це був дуже важкий час. І далеко не всі змогли зрозуміти, що це не особисте ставлення до них, а хаос, у якому тоді опинилася вся країна, його треба було просто пережити.
– Хто все ж таки виїхав із Луганського медичного університету?
– Виїхала більшість студентів. Перший, другий, третій курси – практично всі. Четвертий курс – теж майже повністю. На п'ятому й шостому залишилося більше людей, але й звідти багато хто поїхав. І це була наша молодь, патріотична молодь. Вони вступали до інших українських університетів, продовжували навчання, хоча їм теж було непросто.
– Росіяни намагалися залучати українських лікарів до співпраці?
– Коли я приїхав забирати свою трудову книжку, мені запропонували хорошу посаду. Пам'ятаю, як люди сміялися: «Куди ти їдеш? Україна – це не країна». Я казав: «Добре. Якщо ви так вважаєте...» Забрав документи й поїхав.
Пам'ятаю, як люди сміялися: «Куди ти їдеш? Україна – це не країна»
– Як, на вашу думку, росіяни ставляться до жителів окупованих територій?
– Як вони можуть ставитися до луганчан чи донеччан, якщо вони навіть до власних людей ставляться, як до скота? Ми для них завжди були «х*хлами». Просто парадокс полягав у тому, що для частини українців ми були «м*скалями».
Після Лисичанська мене запросили працювати до Києва, а потім – до Борисполя. Я очолив акушерсько-гінекологічну службу. Спочатку там теж доводилося чути історії про «луга*донів».
За три роки ми прийняли майже три тисячі пологів. Я ходжу Борисполем і розумію: дуже багато дітей певного віку народилися саме в моїх руках, вони здорові. І тоді люди починають дивитися інакше.
Бо можна нескінченно показувати луганчан як алкоголіків із автоматами. А можна показати луганських науковців, викладачів, лікарів. Можна показати людей, які все життя працювали для України. До речі, найкращий учитель України з української мови – теж У 2021 році переможцем національної премії Global Teacher Prize Ukraine став учитель української мови і літератури з Кадіївки на Луганщині Артур Пройдаков..
Велика війна: «Отримав направлення – і почав службу»
– Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
– На той момент я працював у Національному інституті раку, очолював відділення онкогінекології.
Але ще у 2018 році, коли Росія захопила українські катери в Азовському морі й було запроваджено воєнний стан, я став на військовий облік у Бориспільському ТЦК. Мені тоді видали мобілізаційне посвідчення й сказали: якщо буде наступна хвиля мобілізації – ви підете служити.
24 лютого 2022 року ми прокинулися з дружиною від вибухів, зрозуміли, що почалася велика війна. Я приїхав на роботу, віддав ключі від кабінету. А дорогою додому заїхав у ТЦК. Тоді ще не було величезних черг. Піднявся, отримав направлення – і почав службу.
Спочатку був начальником медичної служби батальйону територіальної оборони. Після завершення оборони Києва мене перевели до передового хірургічного відділення.
Сьогодні я – майор медичної служби й очолюю цей підрозділ. Вже четвертий рік ми приймаємо поранених, стабілізуємо їхній стан, надаємо медичну допомогу та готуємо до подальшої евакуації.
– Вам доводилося надавати допомогу цивільним, які залишаються поблизу лінії фронту?
– Звичайно. До нас привозили і військових, і цивільних. Місцевих теж лікували. Але, мабуть, вас більше цікавить інше – що вони говорять і кого звинувачують в тому, що їхній дім розбитий? Звісно, по-різному, одні звинувачують одних, інші – інших.
Буває, що людина сидить у своєму будинку, туди прилітає російський снаряд, і вона каже: «Якби не було України, не було б і російського снаряда». Що тут можна відповісти? Вода мокра. Ми всі ці дискусії пройшли ще у 2014-2016 роках. Зараз це вже нікого не дивує.
– Як ви ставитеся до людей, які роками відмовляються евакуюватися?
– Якщо людина з п'ятого разу не хоче евакуюватися, сидить там і чекає на цих... І щоб наші ще й бігали туди, возили їй хліб.
Я розумію, що ми дуже соціальна держава, що ми своїх рятуємо. Але якщо людина свідомо вирішила не евакуюватися, то я просто не розумію: навіщо вона чекала на Росію? Не знаю, наприклад, у Луганську. Навіщо було мучитися стільки років? Чому не можна було поїхати жити до Росії? Це ж величезна країна, там усього вистачає.
Зараз прийшла війна, Росія прийшла, усе знищила, а вони все одно продовжують її чекати. Ну як до цього ставитися? Просто Росія ставитиметься до них так само, як і ми, – як до зрадників. А зрадник – він усюди зрадник.
– Вам легко спілкуватися з місцевими жителями прифронтових територій?
– На Луганщині та Донеччині – так. Бо я свій, я сам звідти. Мені не потрібно пояснювати, як люди жили до війни, які були настрої чи як усе починалося. Звичайно, бувають різні ситуації.
Найбільше напруження було саме у 2014-2015 роках. Пізніше все стало набагато зрозумілішим, і вже у 2016-2017 роках більшість місцевих жителів нормально ставилася до українських військових.
– Чи часто зараз зустрічаєте земляків на фронті?
– Дуже часто. І луганчан, і донеччан – їх багато. Але найбільше мене вражає інше. Я постійно зустрічаю своїх студентів. Хлопців і дівчат, яких колись навчав в університеті. Зустрічаю своїх однокурсників, колег. Багато тих, хто виїхав із Луганська ще у 2014 році, сьогодні служать у Збройних силах України.
Найбільше мене вражає інше. Я постійно зустрічаю своїх студентів
Ми так довго були для багатьох «луга*донами». Можливо, сьогодні вже не всі пам'ятають, наскільки воно було поширеним. Але ми це пам'ятаємо. І водночас саме серед вихідців із Луганщини та Донеччини сьогодні дуже багато людей воюють за Україну.
Нещодавно ми спілкувалися з норвежцями, і я намагався пояснити їм одну річ. Мені 45 років. Усе моє дитинство минуло в іншій реальності: у нас була російська музика, ми святкували 9 травня, ми дружили з Росією. Так нас виховували. І сьогодні виходить, що всі мої дитячі спогади залишилися там. Усі місця, де ми гуляли, де вперше закохувалися, де брали когось за руку. Усе це окуповано.
Ти ніби рак-відлюдник. У мене не залишилося фотографій дитинства. Шкільних альбомів. Нещодавно моя донька побачила мою стару фотографію у військовому квитку й навіть не впізнала мене. Розумієте?
Тридцять три роки мого життя в один день просто вирізали й викинули.
Ми більше не ділимося на луганських, одеських чи львівських. Ми нарешті стали однією країною. Ми зрозуміли головне: ми всі – українці. Ми всі хочемо жити в одній державі. Ми всі поважаємо свою мову, свою історію, свою культуру. Ми всі хочемо бути частиною Європи. Не того світу, де людям вказують, кому поклонятися.
У нас президент, якого материть пів країни. А є Росія. Там людина виходить на площу з порожнім аркушем паперу – навіть без написів – і отримує сім років ув'язнення. Це два абсолютно різні світи.
Україна свій вибір уже зробила. Саме за цей вибір ми сьогодні воюємо.
Форум