28 квітня 2014 року Донецьк та Луганськ бачили останні мітинги під жовто-блакитними прапорами. До цього їх відбулися десятки: протягом усієї весни луганці та донеччани виходили на площі своїх міст, щоб висловити підтримку суверенітету України, а проросійські сили тим часом виводили на вулиці своїх прибічників, твердячи, нібито київський Євромайдан готує напад на Донбас, в регіон от-от приїдуть автобуси із нацистами, й від них має захистити Путін. Протидія українському руху ставала дедалі жорстокішою.
Останній публічний виступ у Донецьку 28 квітня було придушено арматурою і камінням. Далі була війна і окупація.
Учасники тих подій розповідають Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода), що відбувалося тоді всередині українських протестів, чому, на їхню думку, саме у їхньому регіоні Кремль розпочав агресію 9 років тому і як озброєним проросійським загонам вдалося захопити органи влади Донеччини та Луганщини.
Зараз наші співрозмовники захищають Україну зі зброєю в руках або працюють на вільній території країни. У кожного з них власне бачення того, як поділялися тоді погляди жителів регіону та чи усвідомлювали вони, що війна вже на порозі їхніх домівок.
Олександр Соболь, донеччанин, у 2014-му – журналіст, учасник «Правого сектору», зараз – військовий ЗСУ
– Донецький Євромайдан був малочисельним – це були люди, які з якихось причин не могли виїжджати в Київ. Плюс, потрібна була якась присутність Євромайдану в самому Донецьку. Більшість з нас повернулися в Донецьк і вирішили, що якщо вже є перемога у Києві, то зараз треба просто приїхати довести все до ладу, і в Донецьку так само будуть якісь зміни. Але не так сталося, як гадалося.
Перший раз люди збиралися стихійно. Усе організовувалося через соцмережі. Було повідомлення, що давайте збиратися, давайте покажемо, що Донецьк – це Україна. На той момент вже лунали політичні заяви від представників «Партії регіонів» тощо, які казали, що Донбас «не підкориться», Донбас «не приймає такі результати подій в Києві» і так далі. А ми зібралися для того, щоб показати, що це не відповідає дійсності.
Наші мітинги проукраїнські були набагато чисельніші, ніж ті, що там зганяли (російські сили – ред.) І на той момент вже було зрозуміло, що це не схоже на те, що «Донбас не приймає Україну». Збиралися стихійно. Вже на 5 і 13 березня з'явилося певне коло осіб, які займалися організацією, сценою, модерацією.
Під час повернення з Майдану до Донецька я був у лавах «Правого сектору». На нас дивилися так, типу «Правий сектор» – в Донецьку? Хмм. Типу смішно, ну добре. Нас там було просто кілька людей. Ми приєдналися до місцевого осередку ВО «Свобода». В принципі, там не було жодного політичного забарвлення, жодних політичних прапорів. Все було під українськими прапорами.
Усі об'єдналися навколо ідеї, що треба показати реальний стан речей.
«Нас врятувала міліція: вони думали, що зараз потече кров і буде буде багато трупів»
5 березня нас зібралося десь під 10 тисяч. А з того боку і двох не було. Тож все проходило стихійно, самоорганізацією. А через те, що вже з п'ятого числа були перші сутички, у нас уже почало організовуватися і певне силове крило. Це теж було стихійно. Це ультраси «Шахтар», так само хлопці «Свободи» і просто хлопці-патріоти.
Росіяни збиралися купками. Ці люди були спортивної зовнішності, підготовлені, це було абсолютно очевидно. Вони збиралися купками, оточували, телефонами знімали, планшетами. Тобто їх завдання було не стільки залякати, скільки зафіксувати. Це станом на 5 березня. Це знову ж таки ознака абсолютно системної роботи. Тобто вони завчасно розуміли, що треба усіх розкласти – на кожного щоб була фотографія.
5 березня була перша сутичка, вже по завершенню мітингу. Нас тоді поліція рятувала, бо вони не знали, що робити. Вони думали, що зараз потече кров і буде багато трупів. Бо бійка йшла не на жарт.
Міліція виводила нас до автозаків, щоб вивезти з площі. Вони самі були налякані. Ми ще почали співати гімн. Вони кажуть: заткніться, бо нас зараз разом з вами вб'ють. А ми всі ще молоді, ще люди війни не бачили. І ми ще на такому майданному піднесенні були.
«Цей хлопець був абсолютно миролюбний. Його зарізали прямо в натовпі»
13-го числа була перша жертва з нашого боку. Це хлопець з ВО «Свобода» (Дмитро Чернявський – ред.) і він був абсолютно миролюбивий. Мабуть, за якимось покликом відчув, що треба йти. Є люди бійцівського характеру, вони готові виходити, готові до силових дій, до зіткнень. А цей хлопчик був доволі спокійний. І так сталося, що він став першою жертвою. Його зарізали просто в натовпі.
«Русских убивают! Спасите! Помогите!»
Був один момент, про який особливо не згадували. Перша жертва була не з нашого боку і не від наших рук. Тому що коли різали шини автозакам, там був якийсь високий худорлявий і дуже молодий хлопчина. Але точно не з місцевих.
Він різав шини, і на ньому був російський прапор. І з їх же натовпу до них підійшов один, а потім ще один хлопчик, і йому завдали удар чимось гострим. Він впав, потекла кров, і тут же з натовпу бабці почали кричати «Русских убивают! Спасите! Помогите!».
Але поліція швидко зреагувала на цю ситуацію: прибрали бабок, забрали того хлопця. Далі, коли ми забирали своїх поранених, ми намагалися дізнатися про нього в моргах, але з цього робили якусь страшенну таємницю. Для того, щоб роздути проблему, що на Донбасі вже почали різати росіян. І в той самий день була загибель з нашого боку.
Напад на учасників акції 13 березня:
Міліція грала подвійну гру
Міліція по факту грала подвійну гру, вони теж не розуміли, що буде далі. І вони сприяли цим «сепаратистам», росіянам, але при цьому не ставали відверто на їхній бік.
Там був момент, коли у них вже з'явилися георгіївські стрічки. Але це було вже ближче до квітня. А в березні вони ще поводилися так: кон'юнктурно допомагають росіянам, але придивляються, що буде далі, щоб можна було ще застрибнути в український потяг.
Перша зброя
У квітні вже з того боку була зброя. Тобто це було вже протистояння зовсім іншого ґатунку. У нас не було нічого, окрім бажання. Певним чином люди ще ловили такий романтичний момент відчуття, що ти дотичний до якихось подій, змін, на щось можеш вплинути.
Вже в квітні, коли відбувся останній мітинг, це було максимально небезпечно. У мене одночасно захоплення викликало і подив, що люди взагалі пішли. Бо ми-то знали, що буде. А місцеві просто взяли – й пішли.
Ті самі, яких били 5-го числа, яких били 13-го числа... Яких потім залякували, знаходили, приходили до них додому. Але люди все одно пішли на цю ходу. І знову це закінчилося бійкою. Там били усіх підряд.
В перших числах травня, коли ми виїжджали, наші фотографії вже висіли на блокпостах. Залишатися в Донецьку вже було небезпечно.
Юлія Кішенко, луганчанка, у 2014-му – учасниця Євромайдану в Луганську, зараз – менеджерка освітніх програм «Восток SOS»
– Луганський Євромайдан почався одночасно з київським. Це були різні мирні акції – велопробіг, хода, артінсталяції, покази фільмів, «відкритий мікрофон». Ми різними шляхами намагалися показати своє бачення майбутнього – курс на євроінтеграцію, а головне, що Луганськ – українське місто.
Звісно, у нас був не такий чисельний Майдан, як у Києві, але на вихідних збиралися тисячі людей.
Спочатку міська влада не звертала на нас уваги. А коли нас більшало, то і їхній супротив ставав все більшим – з’явився «антимайдан».
Коли ми показували фільм «Межгір’я» про статки Януковича, на нас напали «казачки» і пошкодили екран та техніку. Але з другої спроби показ вдався. Тоді було багато наших людей, які захистили акцію.
«Між нами була всього одна дорога і «кордон» міліції, який потім в одну мить розійшовся і нічого не робив»
Найбільший наш мітинг був 9 березня – на день народження Тараса Шевченка. У нас на площі відбувалися музичні виступи, усі, хто хотів, міг прочитати вірш Кобзаря, грали діти… Ми розуміли, що щось не те. Адже вперше одночасно відбувалися чисельні заходи двох протидіючих таборів – і у нас, і у «Антимайдану».
Між нами була всього одна дорога (одна з центральних вулиць міста – Совєтська) і «кордон» міліції, який потім в одну мить розійшовся і нічого не робив, коли на Євромайдан напали проросійські активісти. Відбулася масова бійка, кілька наших постраждало.
Це було все сплановано. Бо саме в той день вони захопили будівлю ОДА, а площа Шевченка і наш мітинг стояв на їхньому шляху – десь 200 метрів від відкритих дверей ОДА.
«А где у вас тут «шаВерма?»
Відчувалося, що це не місцеві виходять проти нас. Луганськ – хоча і велике місто, але всі один одного знають. Ми бачили, як привозили автобуси людей, які потім ходили вулицями та питали: «А где у вас тут «шаВерма?». Але всі місцеві знають – у нас «шаУРма» і «БЛИН’ОК» (найпопулярніша луганська мережа вуличних МАФів з млинцями – ред.).
Останній мітинг в Луганську відбувся на день пізніше за донецький – 28 квітня 2014 року. Після – ми вже не виходили. Уже проросійські активісти почали захоплювати відділки міліції, обласні військкомати, забирали наших людей в полон… Почалася війна.
3 травня відбувся штурм обласного військкомату. Традиційно там нагнали натовп бабусь, які кричали щось про Росію, а прикриваючись ними, росіяни захоплювали будівлю. І мій чоловік поїхав з друзями це стрімити. Його помітили, впізнали, бо він неодноразово виступав на телебаченні, схопили, зав’язали руки за спиною, приставили автомат, закинули в автівку і відвезли, як пізніше виявилось, в захоплену будівлю СБУ.
Чоловіка дуже довго били. Через добу випустили. Я весь цей час стояла під будівлею, телефонувала, куди тільки могла, щоб якогось посприяти його визволенню. Уже тоді була комендантська година була, автоматні черги було чутно. Стрьомно. Чоловіка випустили і ми прийняли рішення, що треба виїжджати.
«До 2013 року ніхто не збирався до Росії, не було мови про окремі республіки»
Луганськ мав багато проукраїнських людей. Не всі вони були активними. Можливо, причина в тому, що не було такої культури виходити та висловлювати свою думку, не було культури активних дій на захист своїх прав. Люди думали: «Та нічого страшного, нічого не відбудеться». Багато людей не здогадувалися, що буде війна і Росія захоче забрати частину території України.
До 2013 року ніхто не збирався до Росії, не було мови про окремі республіки. Це було штучно розіграно та викликано за допомогою пропаганди, були сфабриковані усі ці настрої для того, щоб підіграти тим планам, які Росія задумала про Крим, Луганську та Донецьку області.
На жаль, нам доводиться боротися з Росією третину свого життя. Вже 10 років ми продовжуємо протидіяти цій навалі та цьому геноциду.
Зараз чекаю, коли Луганськ знову буде українським. Готуюся до цього. У луганського Євромайдану був у 2013-2014 роках 30-метровий синьо-жовтий стяг. Але ми не змогли його вивезти, бо на той час уже були ворожі блокпости по області, через які треба було проїхати.
Цієї зими пошила новий стяг, ще більший. І він чекає, коли Луганськ звільнять, і ми підемо ходою центральними вулицями міста, тримаючи стометровий величезний прапор України.
Тетяна Осколова, донеччанка, у 2014-му – студентка донецького університету, зараз – виконавча директорка IT-компанії в Чернівцях
– Координуватися якось адекватно, нормально, як там було, наприклад, з Майданом, що завтра всі виходимо о такій-то годині – було майже нереально. Всі усвідомлювали, що якщо ми координуємось, що якщо ми збираємо величезну кількість людей, масштаб завезених «туристів» з Ростова, масштаб завезених «тітушок» в Донецьк буде пропорційним.
5 березня був мітинг, який було офіційно проголошено. Закликали людей з вулиці приходити наступного дня на мітинги. І була так само інформація розміщена в соцмережах, що відбудеться цей мітинг. То під нього вже ці всі провокації були готові. Там кидались всім підряд.
Було прикольно, що, наприклад, 5 березня там був цей величезний прапор, і ми під ним ховалися. І фактично ті, хто сховалися під цим прапором, то майже нічого не відчували. Для них якихось жорстких таких наслідків не було.
Єдине, що дійсно потім було там страшно – йти додому після таких мітингів. Ти просто йдеш, там купа цих «тітушок» з битами, зі зброєю. Вони йдуть вулицею, вони кидаються на машини, вони кидаються на людей.
«Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських»
По той бік були дуже агресивно налаштовані люди. Досить часто вони або були озброєні, або у них було каміння, яйця. А учасники проукраїнських мітингів, навпаки, поводили себе значно спокійніше. Я навколо себе дивилася і дивилася по своїх знайомих. Це досить часто було підприємці, професура, студенти якісь там, фактично інтелігенція.
Я досі пам'ятаю, як на деяких мітингах нам кричали, що ми «бандерівці», які «понаїхали» з заходу України. Ми намагалися співати пісню «Спят курганы темные». Тому що це пісня, яку знають переважно тільки донецькі. Поза межами Донеччини вона не є якоюсь популярною. А ті відповідали тільки агресією. Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських. Тому що вони нападниками не були.
Я почала розуміти, що це по-справжньому небезпечно, коли вбили Дмитра Чернявського. От коли я дізналася, що знайому мені людину вбили на мітингу, я тоді вже почала усвідомлювати, що не так вже безпечно висловлювати свою позицію.
«Всі заспокоювали: ось-ось все буде добре, ось-ось це все закінчиться»
Бракувало того, щоб хоч один представник влади вийшов і публічно заявив про свою позицію. Саме до людей. Всім відомо, що Рінат Ахметов – це ключова особистість на той момент на Донеччині була. І я знаю, що багато людей з проукраїнських мітингів намагалася йому дописатися, достукатися, приходити до нього під офіс і все інше. То до цих людей він не вийшов. Але він вийшов при цьому на проросійські мітинги.
І тоді я слухала записи його спілкування з проросійськими мітингувальниками. Він казав: «Я буду с вами до конца, я буду требовать, чтобы отменили штурм» (мається на увазі ця розмова, де Ахметов висловлював підтримку людям, що захопили обласну адміністрацію, але водночас закликав їх до компромісу). Він прямим текстом казав, що він цих людей вважає своїми. Не тих людей, які вийшли з прапорами його країни, а тих людей, які вийшли з російським прапорами. Він вирішив вийти саме до них.
Чого люди, які хочуть, наприклад, розширення права на місцях, не виходять на вулиці з прапором своєї держави? Це ж би мало бути максимально логічно. Ну, тобто, я хочу від своєї влади, щоб я, як українка, жила краще. Я маю взяти прапор України, вимагати від української влади жити краще. Що там забули російські, для мене тоді було абсолютно незрозуміло.
Всі заспокоювали, всі казали, що ось-ось все буде добре, ось-ось це все закінчиться, що повісимо український прапор. Це тимчасові якісь труднощі, це якість там умовні антимайдани.
І тільки в якийсь момент ти усвідомлюєш, що насправді маєш справу не з шахтарями, які там десь відкопали собі зброю, а ти маєш справу з армією, яка захопила Крим. І яка тепер прийшла в тому числі і по тебе, і по твоє місто.
«Ти – донецький»
Україна зробила винуватцем цього конфлікту не Росію. Я розумію, чого зробила не Росію: тому що на той момент Україна нічого проти Росії не могла зробити. Вона не могла у відкриту конфронтацію з нею йти. Але винною зробили саму жертву.
Ну, тобто, у тому, що Донецьк окупували – винен сам Донецьк. А ти донецький. Ти одночасно і жертва, і ти – і хороша сторона, і погана сторона в цьому конфлікті. Через те, що у тебе донецька ідентичність.
Всі кажуть: «Ну так, виходили. А сенс в тому, що ви виходили? От Майдан відбувався – Януковича нема. А ви виходили заради чого? Ну для чого ви виходили, сенс з того?».
І дійсно, дуже багато, коли я розповідала про проукраїнські мітинги різним людям з різних областей, я чула у відповідь: «Ну, ви програли».
І це люди, які начебто на твоїй стороні, які мали б, здається, захоплюватися так само тими людьми, які попри небезпеку виходили на вулицю.
От у 2022 році не було альтернатив. Було очевидно для більшості жителів, як мінімум, Маріуполя або Херсону, або Харкова, хто є ворогом і що насправді відбувається. І хто є справжнім злом у цьому.
Це не через те, що тебе там хотіли здати, злити або ти не потрібен, або тебе не люблять, або тих «сєпар» там якийсь. А це тому, що прийшов ворог, який хочете знищити цілу націю.
І відповідно, люди, які потрапили під окупацію у 2022 році, і люди, які потрапили під окупацію у 2014 році, зовсім по-різному сприймається.
Навіть в Харкові, де вийшло стільки ж людей, попри те, що населення було більше, його не звинувачують. Тому що він вийшов з цього конфлікту. У харків'ян відбулася ця самоідентифікація, що вони дійсно українці, що вони не хочуть бути частиною цього совкового мислення.
А з жителями Донеччини було саме так. Попри те, що ситуація дуже схожа.
Тоді українська влада не визначилася, як вибудовувати всю комунікацію, як правильно сказати, хто тут ворог, хто тут правий, хто хороший, хто поганий. Через це, мені здається у 2014 році й була програна ця інформаційна війна.
# 1 березня У Луганську та Донецьку на мітингах під російськими прапорами закликають Кремль ввести війська для захисту від «західноукраїнського фашизму». У Луганську захоплюють ОДА, в Донецьку – піднімають над обласною адміністрацією прапор Росії.
# 5 березня В Донецьку проходить найбільший мітинг місцевого Євромайдану за єдність України. На учасників нападають проросійські активісти. Людей наздоганяють та б'ють, топчучи державні прапори. Там фіксується присутність громадян Росії.
# 9 березня У Луганську відбувається мітинг до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка та, на противагу йому, мітинг організації «Антимайдан». На «шевченківців» із травматичною зброєю та битами нападають проросійські активісти. Серед них також фіксують приїжджих із сусідніх областей Росії.
# 13 березня У Донецьку на мітингу в результаті масового нападу проросійських сил вбито активіста Дмитра Чернявського. Десятки проукраїнських мітингувальників поранені. Нападники використовують арматуру, ножі, сльозогінний газ. Міліція практично не перешкоджає їм.
# 23 березня У Луганську відбуваються два протилежні марші – за єдність України та за «референдум» щодо приєднання до Росії. Вони завершуються без агресії.
# 6 квітня У Донецьку відбувається проросійський мітинг із вимогами щодо входження до Росії, його учасники захоплюють ОДА. У Луганську учасники мітингу на підтримку Росії захоплюють обласне управління СБУ.
# 12 квітня Відбувається захоплення органів влади у Слов’янську і Краматорську. Там вперше з’являється російський полковник Ігор Гіркін.
# 14 квітня Виконувач обов'язків президента Олександр Турчинов оголошує Антитерористичну операцію (АТО).
# 17 квітня У Горлівці викрадають та вбивають депутата міськради Володимира Рибака, який до того намагався зняти російський прапор із будинку виконкому. Та ще двох активістів.
# 28 квітня У Донецьку відбувається останній мітинг за єдність України. На людей нападають чоловіки у масках із битами та ланцюгами. Багато травмованих. У Луганську проходить останній мітинг Євромайдану. На цьому масовий громадянський спротив окупації завершується.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
