ЛЬВІВ – 28 травня минає 110 років від дня смерті українського письменника, публіциста, критика, філософа, політика, громадського діяча Івана Франка (15 серпня 1856 – 28 травня 1916).

31 травня його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові у чужому гробівцю. А перепоховали через п’ять років. Пам’ятник на могилі Івана Франка встановили через 17 років після смерти Великого Каменяра.

• Як у Львові прощались з відомим українцем 110 років тому?
• Чому письменника перепоховали?
• Якими були релігійні погляди Франка і взаємини з релігійними діячами?

Про останні дні життя Івана Франка і похорон детально описано у спогадах свідків, а також у часописах, які повідомили про смерть відомого письменника. У 1916 році, після смерті письменника, у Відні вийшла праця літературознавця Михайла Возняка «Пам’яті Івана Франка. Опис життя, діяльності, похорону».

У 1908 році в Івана Франка виявили гострі симптоми психосоматичної хвороби. Також письменник страждав на ревматоїдний поліартрит.

Від осені 1915 року Франко проживав у притулку для січових стрільців на вулиці Петра Скарги, 2 (нині Озаркевича), де мав постійну опіку.

Але звідти втік і повернувся до своєї вілли на Софіївці.

Вже у лютому 1916 року стан здоров’я 59-річного Франка суттєво погіршився і він, відчуваючи це, запросив до себе адвоката, щоб впорядкувати всі майнові справи.

Іван Франко заповів свою бібліотеку, збірку рукописів, архів Бібліотеці НТШ у Львові. Ще у початковій структурі, коли був у руках власника, як пише відомий український історик Ярослав Дашкевич у статті за 1947 рік, «архів» був рукописною збіркою Франка. Письменник віддавав рукописи до оправи, нумерував та впорядковував їх. Цей архів охоплював 13 580 текстово-рукописних одиниць на майже 160 тисячах сторінках.

Родини Франка біля нього в останні місяці не було. Дружина Ольга Хоружинська хворіла і проходила лікування у психіатричній лікарні. Сини Тарас і Петро служили у війську, донька Анна виїхала перед війною до маминої родини у Київ, який перебував тоді під Росією. А найстарший син Франка Андрій помер у 1913 році.

Львів був у жалобі

Іван Франко відійшов у вічний світ 28 травня о 16-й годині у своєму львівському будинку на вулиці Понінського (сучасна Франка, 152), на Софіївці, де мешкав і творив з 1902 по 1916 роки. Поруч були його друзі.

Попрощатись з відомим майстром слова прийшло дуже багато людей. Організацією похорону займалось Наукове товариство імені Шевченка (НТШ).

На будівлях, де розташовувалися українські товариства, вивісили чорні хоругви. У книгарні «Просвіти» на площі Ринок, 10 організували виставку творів Івана Франка.

Іван Франко за життя мав власний стиль – носив вишивану сорочку з елегантним костюмом.

Зняв фрак і вбрав вишиванку, про це він написав у листі дружині. Вбрали його після смерти у те, що й любив носити. Оскільки у домі Івана Франка не було якоїсь порядної вишиванки, як описано у спогадах, то друзі звернулись до дружини педагога, етнографа Володимира Шухевича ‒ Герміни, яка дала вишиванку покійного чоловіка. Так, Франка поховали у вишиваній сорочці дідуся майбутнього провідника ОУН і УПА Романа Шухевича.

Постала проблема, щоб Івана Франка поховати за християнським звичаєм. Один із отців відмовив, тому що Франко мав репутацію атеїста і не сповідався перед смертю. Заборонено було семінаристському хору співати на похороні.

Але священник Володимир Гургула, перед яким Франко й відмовився сповідатись, погодився поховати письменника за християнською традицією.

Віруючий чи атеїст

Чи був Іван Франко віруючою людиною? Це питання обговорюють франкознавці роками.

У 1898 році вийшла книжка Івана Франка «Мій Ізмарагд» . Це збірка творів морального характеру, створених на переспівах біблійних легенд, притч, повчань. І ці ранні твори показують релігійність Франка.

Письменник був з побожної русинської родини. У його метриці записано ‒ греко-католик. І церква у сім’ї Франків була важлива, тут дотримувались обрядів і традицій.

Історик Ігор Медвідь у монографії «Пророк чи єретик» дослідив зміни релігійних поглядів Івана Франка, показує взаємини поета з греко-католицьким духовенством, зокрема митрополитами Сильвестром Сембратовичем і Андреєм Шептицьким. Як стверджує історик, питання не лише віри Франка, а загалом його світогляду і змін. Бо віра – це лише один із аспектів світогляду, а ширший світогляд Франка і визначав його ставлення до віри.

«Все складно з вірою Франка насправді. Франко був гнучким, інколи не було в нього однозначних відповідей і з часом вони змінювались. Адже коли людина перебуває у пошуку, то в один час ці відповіді одні, в інший ‒ інші», – зауважує Ігор Медвідь.

Ігор Медвідь зауважує, що франкознавець Євген Нахлік ділить світогляди Франка на чотири етапи, і пояснює, як змінювався світогляд письменника:

• Перший охоплює 1871 – середину 1876 рр., ранній період, юний Франко-романтик під псевдонімом Джеджалик, який оспівує новозавітні християнські ідеали. Це коли Франко виростає в релігійному середовищі, і в ньому заангажований, віруючий, зрештою, сам писав про це, що Біблія мала на нього визначальний вплив. І це помітно з його перших поезій.
• Другий етап – середина 1876 – 1895 рр., коли молодий Франко перебував під впливом Михайла Драгоманова, також арешту, який пережив, і перейшов на позитивізм, соціалізм і матеріалізм. У релігійних поглядах став вільнодумцем. Стався бунт, який був характерний у цілому для цієї епохи, яка вірила у розум, як інструмент, завдяки якому людство зможе побудувати краще суспільство. Це пік розвитку точних наук, природничих. Люди вірили, що це універсальний ключик до розуміння світу, і варто його знайти, що це раціональний ключик і тут віра, часом і позиція церкви, деяких церковників сприяла цьому, так би мовити, відлякуванню.
• Третій етап – 1896-1907 роки, коли Франко – вже зріла людина, критично дивився на погляди своєї юності та молодості. Він переходить від соціалізму до націоналізму, від реалізму до модернізму. Це вже людина бита життям, знає, що життя складніше і Франко пробує давати складніші відповіді. У літературі виявом цього є збірка «Мій Ізмарагд», як увиразнення релігійних поглядів Франка того періоду. Тобто, це пошук до джерел і прямий зв'язок з Богом, але особистий, не через якісь інституції чи традиційні практики, а інтимний. Така приватизація релігії. Внаслідок якої Франко не потребував спільноти та церкви як посередника для зв’язку з Богом.
• Останній період світогляду письменника пов'язаний через призму хвороби Франка, а це 1908-1916 роки. Він через хворобу бачив те, що зазвичай люди не можуть бачити, це вплинуло на нього. Його у цей останній період супроводжували візії, потойбічний світ, духи, рай, пекло, Бог. Бачив він чи ні, чи це було спричинено хворобою, відповіді не знайдемо. Без сумніву, він це трактував дуже поважно, не як вияв хвороби, а як ключик, який йому просто відкрив очі на те, що він раніше не бачив. І це шокувало тих людей, які звикли до Франка.

«Чи був Франко людиною віруючою? Якщо говоримо про другий період, то скоріш за все, ні. А в інші етапи ця релігійність дуже різна. Тому я відмовився від тієї дихотомії, яку у Франка пробують шукати», – каже Ігор Медвідь.

Франко і Шептицький

Іван Франко був на дев’ять років старшим за митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Коли Шептицький у 1901 році став главою УГКЦ, Франкові було 44 роки. Письменник уже був відомий, як і митрополит Андрей. Обоє жили у Львові. Обоє були блискучими публіцистами. Часто виникало запитання, чи Франко і митрополит Шептицький спілкувались? Якими були їхні взаємини?

Іван Франко був на урочистому відкритті Національного музею 13 грудня 1913 року. Цю установу заснував і фінансував митрополит. Це був український осідок у Львові. Тоді митрополит і письменник сиділи поруч на почесних місцях. Іван Франко подарував владиці свою нову книжку «Адам Міцкевич. Wielka Utrata. Історична драма з рр. 1831-32». Поезію польського поета на українську мову переклав Франко. Митрополит дав письменникові свою візитну картку з власноручним подячним написом. На цій урочистості митрополит і письменник спілкувались. Тобто, було зацікавлення один одним у цих відомих особистостей.

«Розквіт Шептицького наступає тоді, коли Франко потроху занепадає. Тобто, хвороба суттєво вплинула на його творчі сили і здатність працювати, генерувати нові потужні ідеї. Треба розуміти, що Франко і Шептицький належали до протилежних таборів. Франко часто асоціювався з таким радше лівим крилом українського руху. Шептицький як очільник церкви, людина-реформатор у церкві. І митрополит, як і Франко, теж вирізнявся гнучкістю, був людиною широкого світогляду, яка вміла оцінити дуже справжній смак, незважаючи на шаблони.

Власне цей діалог Франка і Шептицького був можливий, тому що письменник бачив, що митрополит є лідером, якого українська церква не мала раніше. Також і Шептицький бачив, що Франко є потужним мислителем, інтелектуалом, якому, зрештою, потрібна свобода. Поета не можна окреслювати в рамки. Шептицький це розумів і це уможливлювало їхній діалог», ‒ говорить Ігор Медвідь.

Митрополит Андрей Шептицький, як ніхто інший, міг оцінити талант, погляди, праці Івана Франка. У 1904 році вийшло пастирське послання «Про соціальні питання» («О квестії соціяльній») митрополита Шептицького, як рефлексія на енцикліку папи Лева XIII «Rerum novarum» і тогочасний стан бездержавності українців у часі кінця Австро-Угорської імперії.

Іван Франко написав рецензію на цю працю владики і високо її оцінив. Як і митрополит, письменник говорив про проблеми взаємин між вірними церкви та світською владою, між різними верствами суспільства, людської та Божої справедливості, соціалізму. Це був діалог двох особистостей.

Франко був чоловіком гострим на язик, зауважує історик Ігор Медвідь. Інколи йому, як королю літературної критики, дорікали за критичні статті, що, мовляв, вбиває талант. На що Франко відповідав жартома, що то за талант, який можна вбити однією рецензією.

Прощання і перепоховання

Коли Львів прощався з письменником, філософом, мислителем Іваном Франком, митрополит Андрей Шептицький перебував у Суздалі у російському ув’язненні, на засланні.

Можливо, якби владика був на Святоюрській горі, то Франка ховав би не один священник, як і просили тоді друзі поета. Але у проханні було відмовлено духовенством.

Попрощатись із Франком прийшли, як писали тоді часописи, 10 тисяч людей, домовину несли січові стрільці. Співав хор українських товариств під керівництвом композитора, диригента Василя Барвінського. Процесія пройшла від дому Франка через місто, і це була велична демонстрація.

Однак знайти окреме місце для поховання Франка спершу не вдалося, тому приятелі орендували місце у родинному гробівці поляків Мотичинських, Сас і Свачинських. Серед шести домовин помістили і Франкову. На плиті був напис: «Іван Франко. 1916».

Після поховання керівництво НТШ неодноразово зверталося до міської влади з проханням виділити безкоштовне місце для могили поета на Личаківському цвинтарі. І вже тоді почали збір грошей на пам’ятник.

Аж через п’ять років після смерти, 28 травня 1921 року, прах Івана Франка, було перепоховано. 29 травня розпочалися заходи з вшанування пам'яті письменника і посвячення його могили. Панахиду відправив греко-католицький отець Юліан Дуткевич. Художник Іван Труш прочитав промову.

Українці очікували на величний надмогильний пам’ятник поетові. У 1926 році замовили надгробну скульптуру у наддніпрянського майстра Сергія Литвиненка. Поема Франка «Каменяр» була взята митцем для творчого втілення скульптури.

Через 17 років після смерти на могилі поета встановили і освятили пам’ятник. Ця подія відбулась у роковини смерти Франка 28 травня 1933 року. Панахиду відслужив уже не один, а група священників. Тодішня польська влада не дозволила провести міський похід – і на цвинтар змогли потрапити не всі охочі.

Івана Франка називають людиною великої європейської культури з українською ідентичністю. Він залишив велику спадщину, частину якої було втрачено у радянський час. Найбільший архів Івана Франка зберігається у Києві (хоча письменник заповів його НТШ), але «совєти» перенесли у 1950 році всі матеріали у столицю.

Сьогодні є багато монографій, присвячених Франкові. Але досі не вийшло повне видання творів Франка.

З нагоди 110-х роковин відходу Івана Франка у вічний світ у Львові заплановані поминальні заходи на Личаківському цвинтарі, а також наукові симпозіуми, виставку і поетичне дійство.