Цього року у відносинах ЄС із шістьма східними сусідами – Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Молдовою та Україною – не було нічого незвичайного.
Блок намагався, але поки що не зміг зарекомендувати себе головним гравцем після війни між Баку та Єреваном, його відносини з дедалі більш авторитарним білоруським режимом погіршилися ще більше з постійно зростаючою кількістю санкцій та контрсанкцій, які домінують у новинах. І хоча зв’язки з Молдовою та Україною є теплими, і Брюссель обіцяє парі більше політичної та фінансової підтримки, важко стверджувати, що вони наближаються до союзу, до якого хочуть приєднатися, або що є якийсь конкретний «результат» для цього.
Однак у 2021 році стало зрозуміло, що є одна країна з секстету, яка «скотилася» зі статусу лідера на місце, що викликає жах і збентеження серед чиновників ЄС: Грузія.
Перш ніж з’ясувати, чому це так, варто звернути увагу на кілька речей. По-перше, лідерство у шістці «Східного партнерства» не передбачає для вас жодних призів. Ви – просто маєте добру репутацію в Брюсселі й можете отримати більше грошей, досвіду та політичної доброї волі. Але впродовж останнього десятиліття різні країни були в центрі уваги лише для того, щоб спотикатися по дорозі, а потім повертатися в чергу через кілька років. Іншими словами, ЄС практикує стратегічне терпіння.
Прекрасний приклад – Молдова. Це була перша з шести країн, яка отримала лібералізацію візового режиму, і вважалася справжньою ранньою історією успіху «Східного партнерства» аж до банківського скандалу 2014 року, під час якого 1 мільярд доларів був виведений з країни. Минули роки і кілька лідерів у Кишиневі, перш ніж він знову повернув собі місце нового улюбленця ЄС на початку цього року з проєвропейським президентом і реформістським урядом. Це в принципі означає, що Молдова була однією із небагатьох, хто повернувся з саміту «Східного партнерства» в Брюсселі минулого тижня з чимось конкретним у вигляді фінансової допомоги для подолання енергетичної кризи цієї зими.
Це, однак, досить добре ілюструє другий момент. Окрім готівки, ЄС зараз не може запропонувати нічого більше. Зайнятий пандемією та економічними наслідками, які він неодмінно залишить після себе, і поки що не в змозі боротися з демократичним відступом всередині клубу, Брюссель не є тим путівником, яким був колись. Він не може спокусити ці країни «світлом в кінці тунелю», як-от шлях до членства, і тепер він не може навіть зайняти моральну висоту, читаючи лекції сусідам про політичні реформи.
«Грузія бачить, що відбувається в ЄС, і знає, що не приєднається найближчим часом, то чому їй турбуватись?» – зітхає один дипломат ЄС, який опікується у Брюсселі програмою «Східного партнерства». Але все ж його хвилює зворотне становище країни впродовж останніх років: «Країна європейська, її населення хоче бути частиною Заходу. Це знайде свій шлях, і ми будемо терплячими, але я боюся, що це займе час».
Людей у Брюсселі спантеличує те, що ЄС дійсно приділяв цьому питанню багато уваги, а президент Європейської ради Шарль Мішель протягом року особисто залучався до посередництва між урядом та опозицією, щоб вийти з політичного глухого кута в країні. «Якимось чином грузинам вдалося вирвати поразку зі щелепи перемоги», – каже інший високопоставлений чиновник ЄС і додає: хоча Брюссель не відмовився від Тбілісі, інституційні лідери ЄС зробили наголос на більших контактах з колегами як в Молдові, так і в Україні протягом осені, і що недавня зосередженість Мішеля на поліпшенні відносин між Вірменією та Азербайджаном також можна розглядати як зміну інтересів.
Найбільш неприємним здається відсутність реформи судової системи та призначення у Верховні суди, що суперечить усьому, за що благає ЄС. Один чиновник комісії, який займався матеріалами справи, зауважив мені, що «майже здається, що високопоставлені судді утворюють власну касту в Грузії, і що уряд в кращому випадку видається нездатним, а в гіршому випадку не бажає займатися цим питанням».
Але, звісно, занепокоєння викликає і поводження з колишнім президентом і нинішнім опозиціонером Міхеїлом Саакашвілі.
Незважаючи на те, що він не є фаворитом у більшості коридорів будівель ЄС в Брюсселі, де його вважають «шукачем уваги», зображення його приниження на камеру викликали занепокоєння, як і повідомлення про жорстоке поводження з ним під час ув’язнення. «Він має права, як і всі інші мають права, які потрібно поважати. Те, як ставляться до політичних опонентів, також відображає стан демократії в країні», – сказав мені нещодавно високопоставлений дипломат, який займається питаннями регіону.
Мабуть, найпоказовіший аспект відступу Грузії був у Брюсселі минулого тижня, коли прем’єр-міністр Іраклі Гарібашвілі не зустрівся зі ЗМІ, незважаючи на широкі можливості як у штаб-квартирі НАТО, так і під час саміту «Східного партнерства». Хоча навряд чи є обов’язком зустрічатися з журналістами, куди б ви не пішли, це подає сигнал – і при цьому досить поганий. Візьміть, наприклад, те, що лідери України і Азербайджану відповіли на кілька запитань преси, стоячи поруч із генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом, Гарібашвілі ж лише зробив швидку заяву для преси. «Це, мабуть, через обмеженість у часі», – іронічно пояснив мені чиновник НАТО. Для Грузії зараз просто такий час.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
