Доступність посилання

ТОП новини

Спогади про Іловайськ. Розповідає снайпер «Жора»


Олег Жаріков. Снайпер батальйону «Донбас», позивний «Жора». До війни займався приватним підприємством, будівництвом. На схід України у складі добровольчого батальйону потрапив у 2014 році. Після виходу так званим «зеленим коридором» із оточення в Іловайську потрапив у полон. Після повернення додому через нетривалий час повернувся на службу у підрозділ батальйону «Донбас» у складі Національної гвардії України. «Жора» розповів Радіо Свобода, чому пішов воювати й як для нього минув серпень 2014 року.

Як потрапили на війну?

– У першу чергу, коли агресія вже почалася, а Крим відібрали, всі адекватні люди розуміли, що буде продовження. Потім почалася уже Донецька і Луганська область (ідеться про захоплення адмінбудівель проросійськими бойовиками – ред.). Я з квітня уже почав у військкомат звертатися. Але там ми, добровольці, були непотрібні. Пізніше, в інтернеті, почали показувати ролики про «Донбас» (ідеться про добровольчі батальйони у 2014 році, зокрема батальйон «Донбас» – ред.). Зателефонував у «Азов» – там потрібні були спеціалісти. Зателефонував у «Донбас» – кажуть: як будете готові, телефонуйте й приїжджайте. Я вдома із своїми справами впорався, зателефонував, кажуть – приїжджайте. Я й приїхав. Пройшли курс навчання під Києвом у військовій частині. Це ж тоді, виходить, «Донбас» влився в НГУ. Далі місяць навчань, і ми, виходить, одні з перших батальйонів поїхали в зону АТО. Перший наш бойовий виїзд був тут, під Слов’янськом – Миколаївка. Потім уже пішло: брали Попасну, Лисичанськ. Потім уже, через деякий час – всім відомий Іловайськ.

Іловайськ

– Наша група одна із перших увійшла в Іловайськ. Ми проїхалися. Потім зайшов батальйон і на школі штаб зробили. Закріпилися там. У принципі, з першого вечора одразу розпочалися обстріли.

– Яка ваша роль у батальйоні була?

– Я снайпер.

– Наскільки ваша роль була важливою?

– Там роль кожного була важливою. Починаючи від мінометників, снайперів, кулеметників, медиків… Я взагалі вважаю, що медики там основну роль відіграли. Було дуже багато «200-х» і «300-х» (з армійського сленгу – «загиблі» і «поранені», відповідно – ред.). Серед нас і серед цивільних. Коли обстріли йшли, бувало, цивільні не встигали сховатися. Багато цивільних у нас у школі, в підвалі, були, ховалися. Ми їх там спочатку і знайшли. Прийшли в школу, почали її обшукувати, знайшли їх там. Ми ж тоді їм і їжу, і воду дали. Люди там без води й без їжі від обстрілів ховалися. Хоча як таких обстрілів на той час не було. У них це рефлекторно спрацювало – треба зариватися якнайглибше.

Іловайськ. Вихід

– Там дві колони були. Нам з вечора повідомили про вихід. Приходили гінці, розповідали. В радіоефірі нічого не обговорювалося. По-перше, ходили й рахували кількість людей, що залишилися, і кількість автомобілів, скільки посадочних місць в машинах. Тому що доводилося виїжджати і на самоскидах, і на пожежному авто. Та і в багажнику, в «Жигулях» сиділи.

Вранці встали, почали шикуватися у колону в Іловайську, потім виїхали. Доїхали до Многопілля. Там одна частина пішла в один бік. Я бачив, як «Дніпро» йшов з іншою колоною, яка розвернулася. А ми зайшли у Многопілля, тільки-но зупинилися, там наші усі були. І буквально через… поки усім привіт-привіт, буквально за декілька хвилин розпочався мінометний обстріл. Вони почали вичавлювати нас у поле. Вичавлювали тому, що поле було ними пристріляне. Саме дорога в поле. Як потім полонені казали, три дні тому їх хотіли зняти звідти. Але наказали залишатися й окопуватися, бо тут буде виходити батальйон «Донбас». Вони вже знали це, а ми – ні. Тобто нас із самого початку туди направили. І коли колона вийшла в поле, розпочався повністю її розстріл. Стріляли з усього: ПТУРи, БТРи, БМД, танки.

Емоції… Емоцій тоді як таких не було. Це вже потім, коли згадуєш, з’являються емоції: вибухають автомобілі, розлітаються частини тіла. Пролітає ракета від ПТУРа, у нас буквально перед лобовим склом, настільки близько, що ми в цей дріт ввіткнулися, а граната поруч вибухнула. Запам’яталося добре, як куля вдарила в бокове скло. Ми на «інкасаторі» виїжджали (інкасаторський автомобіль із броньованим капсулем – ред.), мене скло і врятувало. Прямо навпроти голови. Осколками подряпало вухо, потилицю.

Пригадую, як «Газель» горіла. Там наш боєць лежав. «Детроїд» позивний. Застрягли посеред поля, чекали, що ось-ось «прийде» нам, але вискочили. Це життя. Люди сприймали це по-різному. Хто в ступор падав, хто – в паніку, хто – спокійно. Це природно. Не було такого, не існує в природі такого ідеалу, щоби всі, як герої, через поле соняшників побігли на росіян. Кожен намагався закріпитися, сховатися, піти від обстрілу. На місці уже закріпилися. Прийняли бій, наші хлопці почали й техніку палити, танки, БМД підбили. Пізніше росіяни зрозуміли, що близько краще не підходити, й почали нас на відстані кілометра з техніки розстрілювати.

Хто воював проти України?

– Це просто війна, противник зайшов на твою територію. І це по техніці видно. Сепаратисти були одягнені хто як, так само, як і ми. Хто що знайшов, у тому й воює. Їх одразу можна було розрізнити. Російські війська були однаково одягнені. І по зброї й по техніці відрізнялися. По-перше, у них усі шеврони були зафарбовані чорною фарбою. Техніка теж – номери замазані. Хоча крізь фарбу й було видно все: ті ж номери бортові й триколори. Також ми і у полон брали танкістів й десантників. Коли у Червоносільському (Донецька область – ред.) були, вискочили на хутір. А вже коли у полон потрапили, то нас десантники охороняли, ми ж потрапили до російських частин. Ми з ними спілкувалися. Я особисто розмовляв теж. Вони казали, що начебто спочатку вважали, що це Донецьк ростовський (місто Донецьк Ростовської області Росії, біля кордону з Україною – ред.). Вони не уявляли, що той Донецьк був районного значення, а цей – обласного. Були присутні ті ж буряти. Двоє людей було. Я як зараз пам’ятаю.

– Казали, навіщо прийшли в Україну?

– Казали. Казали, що це їхня земля. Вони просто казали «це наша земля». Хоча, казали «це наша земля», але «як же у вас тут красиво». Вони завченими лозунгами говорили, але в розмові це все проскакувало. Вони чудово розуміли, де вони.

Після полону

– Після полону, звісно, потрібно було здоров’я відновити, документи, вдома справи вирішити. Звичайно, сім’я, після всього, що трапилося, коли вони перші три дні взагалі не знали, де я і чи живий залишився після «коридору». Вони знали, що багато загинуло. Зв’язку як такого не було. Мало хто міг додзвонитися. Я, наприклад, ніколи із собою телефон не брав, тому й не міг зателефонувати. Потім уже, коли з полону вийшов, то так, сказав дружині й доньці, що більше не піду. Але пішов. Вдома, звісно, трішки побув.

– А чому повернулися?

– Напевне, тому, чому перший раз пішов. Чоловік повинен захищати свою країну, а жінки нехай сидять вдома.

Кожен із 40 мільйонів скаже – чому я? І все. Це моя країна. Я не хочу, щоб сюди хтось прийшов і нав’язував своє життя. Я вважаю, що зробив вірно. Я бачив, що твориться там (у Росії – ред.), і якщо те, що «там», прийде до мене додому, то я буду не дуже радий.

Хто пішов на війну?

– У 2014 році прийшли воювати різні люди, без підготовки. Прийшли юристи, економісти, банкіри. І всі гідно воювали. Ми прийшли на одному пориві. Ми чудово розуміли, що армія розвалена. Всі хотіли зупинити цю агресію. Всі були з самого початку налаштовані проти цього всього. Бачили, звідки це все йде. Бачу, що це йде все від Росії. Ми розуміли, що російська армія на той момент була набагато потужніша за нашу. Ми раніше чули, що твориться в армії: бракує професіоналів, розкрадається техніка. Тому й прийшли ті, хто служив раніше, займався стрільбою спортивною, мисливством. Приходили спочатку навіть зі своєю зброєю. Потім сказали, що зброю не потрібно свою брати.

Це боротьба за незалежність. Тому що, якщо ми не будемо захищати свою територію, свою країну, свої сім’ї, землі, то виникає запитання: навіщо ми тоді потрібні? Так, Національна гвардія бере участь із самого початку. Хоч і багато хто каже, що Нацгвардія не брала участь… Узяти той же «Азов», той же «Донбас», інші підрозділи, які були приписані до Нацгвардії, – всі воювали й брали активну участь.

Що далі?

– Я так розумію, все йде до того, що буде мирне вирішення конфлікту. Розмови ж ідуть про «блакитні шоломи» ООН. Як на мене, армія готова все це силовим шляхом… повернути свою територію. Якщо ж буде рішення мирним шляхом, ті ж, хто там сидить, на тій стороні, так і залишаться на волі. Тобто ніхто не буде покараний. Я вважаю, потрібно лише силовим шляхом. Домовлятися тут немає про що. Ви розпочали війну – будьте ласкаві, відповідайте за все.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG