Доступність посилання

ТОП новини
28 травня 2020, Київ 14:34

Про Гордона, Шарія та майбутнє журналістики. Інтерв'ю з Павлом Казаріним


Журналіст Павло Казарін під час вручення йому Премії імені Георгія Гонгадзе. Київ, 21 травня 2020 року

Павло Казарін – журналіст та публіцист, родом із Криму. Із 2004 року працював журналістом на півострові, згодом переїхав у Москву, ще до Революції гідності. Пізніше повернувся до України. Нині Казарін працює оглядачем у низці ЗМІ, зокрема в проєкті Радіо Свобода «Крим.Реалії». 21 травня він став лауреатом Премії імені Георгія Гонгадзе, нагороди для незалежних журналістів. Радіо Свобода поспілкувалося з Павлом Казаріним про журналістику, блогерство, проблеми в медіа та чому журналістами він не вважає Гордона і Шарія.

– Ви стали лауреатом премії Гонгадзе. Серед критеріїв, за якими обирали переможця, зокрема, були: інноваційність, незалежність і принципи. Який із цих пунктів нині в журналістиці можна вважати найважливішим?

Павло Казарін: Мені здається, що всі. Інтернет дуже змінив нашу реальність і нашу професію. Ми живемо в реальності, коли на зміну державній інституціональній цензурі приходить цензура добровільна. Наша професія втратила монополію на посередництво між виробниками та споживачами контенту, яка була, мабуть, років сто.

Ми сьогодні живемо в реальності, яка дуже сильно відрізняється від реальності наших батьків. Тому, я думаю, інноваційність, незалежність і якість – це ті три речі, які сучасній журналістиці мають бути притаманні рівною мірою. Тому що важливо не лише вміти створювати контент, а й доносити його до фінальної аудиторії.

– Ви почали працювати в журналістиці більше ніж 15 років тому. Наскільки з того часу змінилася професія щодо стандартів подачі інформації?

Є велика різниця між реальністю і тим, як люди її собі уявляють

– У нашій професії дуже багато імітаторів, тобто людей, які прикидаються журналістами, та майданчиків, які намагаються прикидатися медіа, хоча такими не є. Ми живемо в дивовижний час, коли є велика різниця між реальністю і тим, як люди її собі уявляють. Я люблю наводити цей приклад: французи впевнені, що 25% їхніх співвітчизників – мусульмани, хоча насправді їх 8%. І так відбувається по всьому світу. Люди дуже часто собі уявляють реальність зовсім не так. Тому ті так звані колеги по професії, які працюють в жанрі пропаганди, в жанрі інформаційного впливу, не намагаються працювати по правилах професії, адже вони не є представниками професії.

Павло Казарін, український журналіст, публіцист
Павло Казарін, український журналіст, публіцист

«Люди шукають в медіа не стільки відповідей, скільки підтвердження власної рації»

– Часто медіа такого типу є популярнішими, ніж класичні. Що робити класичним медіа, якщо іноді вони не можуть конкурувати із фіктивними ресурсами?

– Я з вами погоджуюся. Я думаю, що сьогодні люди шукають в медіа не стільки відповідей, скільки підтвердження власної рації. Кожен сам себе занурює в «теплу ванну».

Реальність людини, яка дивиться блог Шарія і реальність людини, яка дивиться Андрія Полтаву дуже відрізняється

Раніше ми думали, що інтернет буде простором спілкування усіх з усіма, а інтернет призвів до появи таких інформаційних бульбашок.

Реальність людини, яка дивиться блог Шарія і реальність людини, яка дивиться Андрія Полтаву дуже відрізняється. Їхня аудиторія живе в різних Українах і ці України не перетинаються. Що робити в цій ситуації класичним медіа? Продовжувати робити те, що вони роблять. Адже є якась критична кількість людей в нашій країні, якій потрібно саме це, які йдуть в медіа не для того, щоб їм продавали емоцію, а для того, щоб медіа давали додаткові знання.

– А чи не здається вам, що аудиторія класичних медіа, які намагаються працювати за стандартами, постійно звужується, тому що людям цікава позиція конкретної особи?

– Так, в Україні, як і в усьому світі, є великий запит на авторську журналістику. І багато людей справді читають не медіа, а авторів. Наприклад аудиторія, яка читає Віталія Портникова, для неї не має значення, куди саме він пише – для Радіо Свобода, для «Еспресо», чи для ще якогось видання. Вона йде за ним. Так, така особливість є. Ми тут не виняток. У нас як політика дуже «вождійська», так і журналістика. Так як у політиці голосують не за політичні партії, а за конкретну особу, так і в медіа читають не стільки медіа, як конкретну персону. Але це просто особливість нової реальності, в якій ми опинилися.

– Зараз має бути більше журналістики авторської чи все ж новинної?

– Я вважаю, що в нашій країні є дуже великий перекіс в авторську журналістику, попри те, що я її сам пишу. Багато колег з інших країн вважають журналістику особистостей, авторські колонки, не найвищим жанром. В Україні все навпаки – на щастя для мене, на жаль для цеху.

Я би хотів, щоб ця девіація була трохи згладжена, щоб в нас була довіра не лише до персональних медіа-брендів. Чому так відбувається? Через потребу в довірі: коли людина намагається шукати того, на кого вона може спертися. Йому простіше довіряти конкретному Петру Сидоренку, тому що він бачить його обличчя, він стежить за ним в інстаграмі та фейсбуці. В нього народжується відчуття емоційної близькості.

«Проблема українського медіаринку у тому, що він не ринок»

– З якими проблемами стикається українська журналістика?

– В Україні геть немає медіаринку. Всі ЗМІ, які існують в нашій країні, можна розділити на 5 категорій за типом фінансування.

  • Перше – це медіа, які фінансуються з бюджету. Наприклад в Росії – це найбільш грошовиті медіа, а в Україні навпаки. Це такі пасинки медіаринку.
  • Другий тип – це медіа, які намагаються бути бізнесом і їм дуже складно, тому що український читач не звик платити за контент.
  • Третій – медіа, які існують на європейські чи інші гранти.
  • Четвертий – це медіа, які фінансуються Кремлем і відпрацьовують кремлівський порядок денний.
  • І п’ятий тип – це медіа, які належать українським промисловим групам, це практично вся лінійка найбільших телеканалів.
Ми бідні, тому в людей немає запиту на якісну журналістику

Мені дуже симпатичні медіа, які намагаються бути бізнесом. Але проблема в тому, що ми бідні, тому в людей немає запиту на якісну журналістику. Знаєте, чому дурні, бо бідні, чому бідні, бо дурні. Тож одна з проблем, з якою стикається український медіаринок, це те, що він не є ринком. Друга проблема, на жаль, – це світогляд. На українському медіа-глобусі є Україна, трішки Росії, трішки Польщі, трішки США. А почитати, що там відбувається в Індії під час коронавірусу, чи в Японії, чи в Латинській Америці, просто немає де.

– Більш рушійною силою на сьогодні є блогерство чи журналістика?

– Блогінг від блогінгу відрізняється. Взагалі блогери можуть потіснити журналістику як мінімум у трьох жанрах: інтерв'ю, авторська колонка і репортаж. Є блогери, які практично нічим не відрізняються від класичного журналіста. А є журналісти, які не мають права так себе називати. Тому я не хочу проводити між цими сферами жорстку лінію.

Що має вплив на сьогодні? Це торгівля емоціями. Люди, які торгують не додатковими знаннями, а емоціями, мають найбільшу частку переглядів. Але чи добре це? «Джанк фуд» (нездорова їжа – ред.) завжди приваблює більше ніж здорове харчування.

«Шарій – пропагандист, Гордон – імітатор»

– Ця межа між блогерством і журналістикою. І є частина блогерів, які називають себе журналістами. Або навпаки. От наприклад Шарій – це журналіст чи блогер?

– Шарій – це пропагандист, який відпрацьовує російський порядок денний.

– А Гордон?

– Гордон – це імітатор, який намагається прикидатися журналістом, але, насправді, працює у шоу-бізнесі. Те, що робить Гордон, це взагалі не журналістика. А те, що він називає інтерв'ю – не інтерв'ю. Він взагалі не займається журналістикою. Він просто навчився кивати.

І в кожному своєму інтерв'ю він нам демонструє, як чудово він вміє кивати, і як він вміє занурювати будь-якого свого гостя у «теплу ванну». Він належить до того типу людей, які хотіли потрапити в шоу-бізнес через журналістику; які сідають в кадр не для того, щоб вирішити якесь завдання, а тому, що їм подобається бути в кадрі.

– Журналістику можна досі вважати «четвертою владою»?

– Мені хочеться вірити, що це так. При цьому, коли ти багато років перебуваєш у професії, в тебе виникає певне розчарування. Адже ти розумієш, що в ланцюжку між зробленим розслідуванням та порушеною кримінальною справою десь обірвалася нитка. При цьому я розумію, що в нашій країні немає інституту репутації. Сьогодні ти, умовно кажучи, береш хабар на камеру, а завтра тебе все одно переоберуть в парламент. Та попри це, я вважаю, що журналістика в нашій країні має сенс і нею справді варто займатися.

  • 16x9 Image

    Оксана Думська

    До команди Радіо Свобода приєдналася у липні 2019 року. Працює журналістом та ведучою проєкту «Ньюзрум», веде прямі трансляції з місця подій. В журналістиці працює з 2016 року. До Радіо Свобода працювала у телевиробництві, кореспондентом та редактором на інформаційних телеканалах. 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ

Загрузка...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG