Ростов-на-Дону після 2014 року став центром кримінальних процесів щодо кримчан. На початку червня 2021 року місцевий Південний окружний військовий суд розглядає 16 справ проти кримських татар. Головним чином мова йде про «справи Хізб ут-Тахрір», які українська влада і правозахисники вважають політично мотивованими.
Оскільки фігуранти цих справ залишаються громадянами України, з ними в тісному контакті перебуває єдиний повноважний і легально діючий представницький орган української влади в регіоні – Генеральне консульство в Ростові-на-Дону. Про те, як саме його співробітники працюють для підтримки українців у російських в'язницях, які перешкоди для зустрічей створює російська влада і в якій атмосфері проходять візити консулів до ув'язнених, в ефірі Радіо Крим.Реалії разом із ведучим Тарасом Ібрагімовим розповідає генеральний консул України в Ростові на-Дону Тарас Малишевський.
– Тарасе, як саме ваше консульство в Ростові-на-Дону допомагає українським ув'язненим?
– Воно одне з найбільших серед усіх 118 консульських установ України за кордоном. Здавалося б, це не якась ключова столиця або важливий порт, але найбільше консульських одиниць колись було саме тут, в Ростові. Одна з найбільш значних складових нашої роботи – це, перш за все, допомога нашим громадянам, а поблизу кордону їх буває найбільше. У Ростові додається свій вимір: це політичні в'язні, а також інші затримані й засуджені, яких тут понад дві тисячі осіб. Після 2014 року справи Олега Сенцова і Надії Савченко проходили якраз через Ростов.
– За даними «Кримської солідарності», в російському суді в Ростові-на-Дону розглядається 16 політично мотивованих кримінальних справ щодо головним чином кримських татар. Загалом влада України говорить про 113 політв'язнів із Криму. Як ви оцінюєте останні тенденції в цьому плані?
– Я можу констатувати, що «каток» репресій набирає сили, набирає швидкості, і кількість політв'язнів у нас істотно збільшилася. На момент мого прибуття на роботу три роки тому ми моніторили одну-дві «справи Хізб ут-Тахрір»: спочатку бахчисарайська, потім ялтинська, і це було 12-15 осіб. Зараз Генконсульство має 62 підопічних, якими ми опікуємося значно більше, ніж іншими. Сьогодні я в Краснодарському краї, скоро піду в колонію №14 зустрічатися з двома нашими в'язнями: Андрієм Коломійцем та Олександром Марченком. Три справи із 16 вже перебувають на стадії апеляційного розгляду, в справі Олега Приходька апеляція вже відбулася 17 травня, а решта – це судові розгляди.
Взагалі, ми бачимося з нашими підзахисними під час судового розгляду справ без проблем, а коли людина вже засуджена і потрапляє в підпорядкування виключно ФСВП Росії, ця установа розглядає їх тільки як громадян Російської Федерації. Ми, консули, можемо потрапити до них тільки на короткострокові побачення двічі або тричі на рік як звичайні фізичні особи. Якщо ж ув'язнений порушує ті чи інші положення тюремної дисципліни, йому вже відмовляють у побаченнях.
– Які ще перешкоди створює для вас російська влада?
Доступ до громадян має бути наданий консулу протягом п'яти днів, а зараз це по факту місяць-півтора
– У нас є дуже сильний мандат Віденської конвенції щодо консульських справ, двосторонні конвенції з Російською Федерацією. Україна дотримується цих положень, і ми сподіваємося на те, що Російська Федерація теж буде вірна їм.
У нас майже немає проблем на етапі доступу й отримання дозволів на відвідування наших співгромадян, однак при цьому порушуються окремі елементи домовленості. Наприклад, доступ до громадян має бути наданий консулу протягом п'яти днів, а зараз це по факту місяць-півтора. Це суттєвий відхід від тих критеріїв, які Київ і Москва підписували на початку 1990-х.
Є інші моменти, які в цілому ускладнюють роботу, але ми долаємо ці бар'єри і в будь-якому випадку дістаємося до наших хлопців. Звичайно, найскладніше потрапити до українців з нав'язаним російським громадянством (мається на увазі російський закон, за яким усіх кримчан, які жили станом на березень 2014 року в Криму, вважають громадянами Росії – КР). Проте я кожні три місяці погоджую з рідними дати і йду до Володимира Дудки, Олексія Бессарабова та інших, тобто мене все ж пропускають. Після побачення я вже як генеральний консул йду до начальника колонії, і він зобов'язаний мене прийняти. З ним ми говоримо про захист і підтримку наших громадян.
– Практично всі українські політв'язні стверджують, що на них у російському ув'язненні чинять величезний тиск – психологічний, фізичний. На якому етапі, на вашу думку, він найсильніший?
– Слідство – це найбільш складний етап. Період судового розгляду – вже більш-менш. Наша присутність тут вкрай важлива, тому що російська система бачить: консули поруч, значить краще утриматися від якихось невмотивованих, ненормованих дій.
Ми спеціально надсилаємо сигнали про свою участь. Мене часто зустрічають в адміністраціях колоній, що називається, крізь зуби, особливо далі від Ростова – в Ставрополі, Астрахані. Однак мандат дуже допомагає, адже ми акредитовані при російському МЗС. Тільки консули й адвокати мають доступ до українських громадян. З початку року тільки у мене вже було 55-60 зустрічей.
Російська система бачить: консули поруч, значить краще утриматися від якихось невмотивованих, ненормованих дій
– Як саме проходять ці зустрічі?
– У присутності адміністрації, зрозуміло. Наприклад, сьогодні на зустрічі, куди я прямую, від неї буде десь три людини. Вони сидять з різних боків між мною та Андрієм Коломійцем.
Один все пише на відеореєстратор, інший записує щось у зошит, третій стежить за моїми руками. Вони демонструють вищий ступінь готовності припинити розмову, якщо щось піде не так.
Просто це вже не перша така зустріч – тому я так добре знаю, що на мене чекає.
Іноді, коли Андрій або хтось інший питає мене про політичні події, нас просять залишатися в руслі консульської тематики: стан здоров'я, умови утримання – і не переходити на теми поза мого функціоналу.
Це внутрішні правила колонії, вони щоразу роблять на них акцент: мовляв, просимо вас уникати оціночних суджень. Я згоден, що головне для мене як консула – умови утримання, стан здоров'я, комунікація з рідними. Ми часто обговорюємо судові процеси. Ось позавчора у мене була зустріч із чотирма нашими хлопцями з другої бахчисарайської групи. З ними вдалося обговорити все від ситуації в Україні до очікуваної зустрічі президентів Володимира Путіна і Джо Байдена. Я намагаюся поводитися гнучко, щоб задовольнити їхній інтерес, і в той же час хочу в цю ж колонію приїхати і через місяць-півтора, щоб до мене не було претензій.
– Чи запитують у вас про перспективи нових обмінів утримуваними особами між Росією та Україною?
– Це найскладніше питання, але воно вже майже відійшло, його ставлять все менше. Час минає, всі згадують 7 вересня 2019 року – дату останнього обміну. Уже два роки скоро. До того ж наші громадяни зазвичай добре розуміють функціонал консульства в Ростові: такі питання поза нашою компетенцією. Я можу ділитися своїми роздумами на тему, але не маю глибоких знань з цього приводу.
Питання обміну, списків, комунікації відбуваються між певними особами та інституціями в рамках різних форматів переговорів між Києвом і Москвою. Мені важко сказати більше, ніж: «Ми за вас боремося, ми не здамося, ми будемо завжди з вами».
Звільнені: хронологія подій обміну між Росією і Україною (фотогалерея)
– Чи є можливість передавати щось від рідних?
Хлопці тримаються так, ніби це вони мене підтримують
– Так, під час підготовки до візитів ми запасаємося листами від рідних, фотографіями дітей – показуємо, ділимося. Що найбільше мене вражає в емоційному напруженні таких зустрічей – це те, що хлопці тримаються так, ніби це вони мене підтримують. Тобто у них настільки сильний стрижень внутрішньої свободи і свої політичні переконання.
Це неймовірно багато чого варте. Ти заходиш в цю клітку в клітці для консульських або адвокатських зустрічей, там немає світла, тільки віконце нагорі, і на тебе спрямували цей об'єктив відеофіксатора – але ти говориш з людиною, як ніби сидиш з нею десь на алеї в Києві чи в Сімферополі. Наче ви п'єте каву і розмовляєте. Я вважаю необхідністю нам з моїм співрозмовником так абстрагуватися – і це вдається.
Я впевнений, що хлопці чекають зустрічей з консулами, а ми ще активніше намагаємося організувати їм зустріч із рідними.
– На що варто звернути увагу, коли мова йде про стан здоров'я та умови утримання українських політв'язнів?
Нашого громадянина можуть образити на різних відрізках етапування, а ми цих кривдників не побачимо і не знайдемо
– Система охорони здоров'я Федеральної служби виконання покарань – це найболючіша точка, це Ахіллесова п'ята нашої роботи тут. Витягнути ув'язненого на дослідження здоров'я за межі колонії – це складний процес. Сервер Газієв, Ділявер Гафаров, Олег Приходько, Зекір'я Муратов... Це люди за 60.
Ми стукаємо в усі двері, щоб лікарі до них приходили частіше, щоб тиск їм перевіряли щоранку. І, звичайно, дуже складний для здоров'я процес етапування, тому що людина на місяць-півтора відірвана від рідних, від адвокатів, від нас. Нашого громадянина можуть образити на різних відрізках етапування, а ми цих кривдників не побачимо і не знайдемо.
– Складність у тому, що політв'язень не перебуває у відомстві СІЗО, з якого його етапують і в який його етапують. І ризики порушення його прав зростають.
– Так, саме так. Хотілося б сподіватися, що так не буде відбуватися. Однак в цілому вся система ж пострадянська, я називаю це ГУЛАГом XXI століття.
