Дослідження про долю жінки і матері в часи Голодомору львівської історикині Оксани Кісь цього тижня було відзначене премією імені Роберта Конквеста за внесок у вивчення Голодомору. Цю премію, названу на честь видатного дослідника Голодомору, який відкрив цю українську трагедію для західного наукового світу, Науково-освітній консорціум Голодомору Канадського інституту українських студій Університету Альберти присуджує раз на два роки автору видатної статті, яка сприяє найбільш повному розумінню Голодомору.
Статтю «Жіночий досвід Голодомору: виклики та неоднозначність материнства», опубліковану в Journal of Genocide Research (2021), західні колеги-історики називають «новаторською», адже вона є однією з небагатьох, які досліджують досвід жінок під час Голодомору.
Норман Наймарк зі Стенфордського університету каже, що «вона зосереджується на українських матерях і дітях, а також на тому, як жінки зіткнулися з травматичними реаліями голодуючого села». Він каже, що її «порівняння з Голокостом і надзвичайними труднощами єврейських матерів у спробах прогодувати своїх дітей» створюють «цікаві та повчальні порівняння та контрасти з українським досвідом».
Доктор Кісь є авторкою двох книг, які вивчають специфічно жіночий досвід – традиційне життя, яке склалося на момент приходу тоталітарної системи на українські землі та виживання у найскладніших умовах тоталітарної системи: «Жінка в традиції української культури другої половини 19 – початку 20 століття» та «Українки в ГУЛАГУ: вижити означає перемоги». Остання книжка увійшла до списку тридцяти найважливіших українських книжок, виданих за часи незалежності, і отримала премію Translated Book Prize від Peterson Literary Fund у 2021 році.
Нині професорка Оксана Кісь викладає у Нью-Йорку у приватному університеті «Нова школа». Там її і застав дзвінок кореспондентки «Голосу Америки» Наталки Чурікової, яка розпитувала дослідницю і про порівняння з Голокостом, і про те, що допомогло українським жінкам вижити та зберегти своїх дітей, і про те, чи допомагає цей досвід зараз, коли, за словами багатьох дослідників, кремлівська політика щодо українців повернулася до геноцидних практик.
(Розмова була скорочена та відредагована для плинності та ясності)
– Пані Оксано, дослідники геноцидів переважно зосереджуються на своїй темі, рідко порівнюючи трагедії різних народів, але ваші колеги особливо відзначили, що ви знайшли цікаві паралелі між тим, що пережили українські жінки в час Голодомору у 1932-34 роках, і тим, що пережили вже через 10 років після них єврейські жінки в час Голокосту у роки Другої світової війни. Про який досвід ідеться?
– Жіночі досвіди Голодомору дають нам велике поле для порівнянь і для паралелей з тим, що пережили єврейські жінки. Очевидно, що більшість досліджень геноцидів у світі були зорієнтовані в першу чергу на встановлення самого факту акту геноциду. І в Україні також зберігається ця тенденція – доведення в межах міжнародного законодавства, що Голодомор був цілеспрямованим актом геноциду українського народу.
Але для суспільства важливо не лише закріпити цей акт у правовому полі, а і зрозуміти та осмислити той досвід, через який довелося пройти мільйонам українців та українок, зазнавши при цьому величезних демографічних втрат – близько 4-х мільйонів людей.
«Українські і єврейські жінки під час геноциду мали подібний досвід»
Щодо порівнянь з Голокостом, то є кілька паралелей – українські села були оточені, з них не можна було вийти, як не можна було вийти з єврейських гетто, не кажучи вже про концентраційні табори. Тому жінки, які опинилися у цій пастці, були змушені покладатися лише на внутрішні ресурси, мусили навчитися пристосовувати.
Очікуючи наступу нацистів, багато євреїв-чоловіків втікали, залишаючи свої родини, і сподівались, що жінок і дітей нацисти не чіпатимуть, бо жінки з дітьми є «поза політикою»
Ще одна паралель у тому, що українське і єврейське суспільство в 1930-і –1940-і роки жило за правилами такого патріархату, де вважалося, що чоловік є головою родини та власником майна. Рішення щодо політичних і майнових питань ухвалював батько як голова родини, а жіночий голос не був вирішальний. Тому, очікуючи наступу нацистів, багато євреїв-чоловіків втікали, залишаючи свої родини, і сподівались, що жінок і дітей нацисти не чіпатимуть, бо жінки з дітьми є «поза політикою».
В українському контексті відмова вступу до колгоспу, активна протидія примусовій колективізації в першу чергу розглядалась як рішення батька не вступати до колгоспів. Тому вони стали першими мішенями переслідувань і на початок Великого голоду велика частина чоловіків або були заарештовані, або вбиті, або заслані, або ж втікали, ховаючись у великих містах, переважно на шахтах Донбасу, на великих підприємствах.
Донецьке село Удачне та Голодомор 1932–33 років у фотографіях Марка Залізняка
На початок Великого голоду велика частина чоловіків або були заарештовані, або вбиті, або заслані, або ж втікали
Тим часом жінки, на яких традиційно покладалися обов’язки піклування про дітей і про старших членів сім'ї, мусили залишатися на місці. У спогадах очевидців Голодомору це дуже помітно, бо коли записували свідчення, залишилися тільки ті люди, які пережили Голодомор дітьми, або підлітками, і образ матерів у їхніх спогадах є дуже потужний – образ матері, яка залишилася з багатьма дітьми.
І в Голокост, і в Голодомор, жінки виявлялися головними відповідальними за виживання своїх родин і їм доводилось вишукувати усі стратегії виживання, пристосування. Але також ми бачимо і практики спротиву – вони протидіяли примусовій колективізації, правовому свавіллю, з яким вони зіткнулися будучи позбавлені будь-яких прав.
Спогади дітей про своїх матерів дають можливість побачити жінку активною суб’єкткою, яка не просто намагається «тягнути відповідальність», але активно бореться
– Патріархальне суспільство відводить жінці пасивну роль, але в момент, коли на жінці лежала відповідальність за вживання цілої родини, вона мусила проявляти дива кмітливості в тому, щоб знайти їжу, приховати, розподілити її між членами родини.
– Так, спогади жінок, або спогади дітей про своїх матерів дають можливість побачити жінку активною суб’єкткою, яка не просто намагається «тягнути відповідальність», але активно бореться.
Є свідчення про жіночі бунти, це – добре задокументоване явище, коли жінки об’єднувалися у великі групи, вимагаючи харчі для своїх родин, для своїх дітей, виступаючи з культурно легітимізованої позиції матері, яка повинна мати засоби для виконання цього обов’язку. Жінки здійснювали рейди на керівництво колгоспів, місцеві партійні осередки, вимагаючи їжі організовано. Жінки фізично намагалися боронити своє майно, своїх дітей, коли приходили так звані «буксирні бригади», так звані активісти, і жінки намагалися виганяти їх.
Також вони зверталися з листами до органів влади, шукаючи справедливості у вищого керівництва, до Григорія Петровського, одного з керівників тогочасної України. Це дивовижно, бо жінки у більшості були неписьменними і все-таки використовували цей інструмент, шукаючи когось, хто допоміг написати цього листа, сподіваючись на мізерний шанс врятувати свою родину.
Також використовувалося жіноче майно, так би мовити, з жіночої скрині: прикраси – кульчики, обручки, хрести – дорогий одяг з дорогих тканин, бо розкуркулювали саме заможні родини, і декому вдалося приховати це. І у спогадах говориться, що саме материні хустки, спідниці чи обручки, які вимінювали на хліб, були основним ресурсом для виживання цих родин.
Також взаємодопомога – чимало жінок демонстрували величезну гуманність в тих умовах дегуманізації, коли людина була зведена до рівня тварини, намагаючись шукати засобів до виживання. Це – історії дітей, які розповідають, що моя матір ніколи не пожаліла сусідській дитині горнятка молока.
Бо щасливими були ті, кому вдалося зберегти корову. Вона була справжнім скарбом – корів тримали вдома, в житловому приміщенні, охороняючи як найбільший скарб. Бо корова рятувала життя, ті, хто мали корову, мали більше шансів. Ця жіноча солідарність, взаємна підтримка, також є, між іншим, характеристикою жіночої субкультури.
«Будь-який травматичний досвід не можна розглядати як корисний, доки він не є осмислений»
– Чи це є ті риси культури, які передалися наступним поколінням? Бо сьогоднішні події, хочемо ми, чи ні, але сприймаються крізь призму минулого. Чи були якісь стратегії виживання, які були корисними?
На жаль, впродовж десятиліть радянської влади ця тема була заборонена. І це тривале мовчання стало дуже токсичним
– Я думаю що будь-який травматичний досвід не можна розглядати як корисний, доки він не є осмислений, проінтегрований до загальної історії нашої ідентичності. Але, на жаль, впродовж десятиліть радянської влади ця тема була заборонена. І це тривале мовчання стало дуже токсичним, бо пережите змусило людей дуже суттєво змінити свої життєві стратегії, звички, уявлення щодо того, що є добро і зло, що правильно і неправильно.
Такі поведінкові моделі передавалися з покоління в покоління і результати ми можемо спостерігати вже через кілька поколінь в українському суспільстві –це – шанобливе ставлення до їжі, зокрема до хліба. Це, я б сказала, сакральне сприйняття хліба, його не можна викинути, рештки їжі на тарілці не можна залишити. Це очевидно – травми голоду. Так само звичка тримати великі запаси їжі.
Є і соціально-психологічні наслідки, які пов’язані з тим, як громадяни ставляться один до одного – з довірою чи з підозрою, чи готові вони до співпраці, чи воліють кожен рятувати сам себе, як може. І ми знаємо, що традиції взаємодопомоги, які колись існували в українських сільських громадах, ці сільські толоки, вони значною мірою підірвані досвідом Голодомору. Бо люди були змушені врятувати своє життя за будь-яку ціну, і прояви людяності були радше винятком, ніж правилом.
І це переосмислення, над яким українці почали працювати відносно нещодавно, вже у 2000-і роки. Це дуже болісний і складний процес, у якому потрібно вигоїти цю рану, «подолати це минуле», за словами Ярослава Грицака.
Значною мірою переосмисленню України українцями і себе як спільноти сприяла Революція гідності і пробудження громадянської свідомості, активної громадянської позиції щодо відновлення оцих інституцій, які були притаманні українському суспільству.
Це – довіра, взаємодопомога, яка є суспільною цінністю, і це – те, що ми спостерігаємо зараз під час війни проти України. Ця війна відкрила величезний потенціал українського жіноцтва, готовність зробити свій внесок до спільного порятунку нашої держави, відстоювання тих цінностей, які для нас є важливими і значущими.
