КАННИ – На Міжнародному кінофестивалі у французьких Каннах широкій публіці представили Документальну стрічку Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст». Прем’єра фільму відбувалася в одній з найбільших зал Каннського кінофестивалю, але місць не було вже через кілька годин після того, як квитки з’явилися на онлайн-платформі кінофоруму.
Після прем’єри Сергій Лозниця дав Радіо Свобода ексклюзивне інтерв’ю.
– Потрапити на вашу прем’єру було дуже важко. Всі квитки на цифровій платформі Каннського кінофестивалю розібрали, зала була повною глядачів. Які ваші враження, як каннська публіка сприйняла фільм?
– Була така тиша, нібито люди притиснулися до своїх крісел, я відчував дуже сильну напругу з найперших і до останніх хвилин фільму. Мені здається, що стрічка приголомшила, зокрема і мене. Я чув, як люди навколо плакали. Це саме те, чого б хотілося досягти будь-якому художникові – викликати емоції, співчуття, сум через те, що сталося. Це жахлива трагедія, але про деякі її аспекти досі намагаються взагалі не говорити і трансформувати у щось інше, пропонують говорити «не про ваш біль, а про наш», розділяти на біль українців і біль євреїв. Нема такого поділу! Біль – він для всіх однаковий.
– Ви займалися тематикою Бабиного Яру протягом останніх десяти років, а фільмом – останній рік. Я так розумію, що монтаж ви закінчили просто перед фестивалем. Чому саме вас цікавить ця тема і чим вона вам близька?
– Як ця тема може не зачіпати?! У книзі Анатолія Кузнецова є розділ, присвячений історіі Діни Пронічевої, її свідчення представлене у фільмі. Я знайшов різні уривки цього виступу і поєднав їх всі разом. Для мене це дуже важливий історичний факт. Він має пролунати.
– Свідчення самі по собі, як на мене, справляють дуже сильні враження. І, якщо глядачі плакали, то, найімовірніше, саме в цей момент. Як саме ви їх обирали? Ви казали, що збираєтеся зробити окремий фільм про суд?
– Так, весь матеріал я дістав з архіву Красногорська, його не було у Києві. Більше того, я знаю, що дослідники Бабиного Яру не знали про те, що цей матеріал існував. З іншого боку, у радянські часи не так просто було зайти у цей архів…
– А зараз легко?
– Зараз легко! У мене прекрасні стосунки з архівом, він завжди йде нам назустріч.
Щодо свідчень, то важливе свідчення з Харкова – жінки, яка пішла подивитися на розстріли і потрапила туди ж. Треба знати, що коли ти просто йдеш дивитися чи, можливо, навіть поживитися, то ти сам потім можеш стати частиною репресивної машини. Якщо ви знаєте плани націонал-соціалістів щодо України, то мирне місцеве населення (українці, росіяни, поляки) теж мали бути знищені.
– Це був наступний етап?
– Так, це наступний етап, і це треба пам’ятати.
І ще є свідчення у фільмі про розстріл. Мене вражає свідчення члена «Айнзатцгруп», він настільки холоднокровно і спокійно розповідає, як все це відбувалося. Таке враження, що він описує роботу якогось механізму, а не розстріл людей. У Гройсмана є таке приголомшливе спостереження про те, як він розмовляв з солдатами «Айнзатцгруп». Гройсмана вразило, що вони не шкодували про те, що вони зробили. Не було жодного каяття. Вони шкодували лише, що Гітлер помилився і не треба було вбивати євреїв, а вони, солдати, даремно витратили свої зусилля. Ця нелюдськість вражає!
– У фільмі є моменти, які можуть сприйняти контроверсійно. Ви, наскільки я знаю, плануєте прем’єру в Україні у вересні. Яку ви очікуєте реакцію від публіки, і як ви вважаєте – чи готова Україна до цього фільму?
– Цей фільм – це така проба на зрілість громадян України, яких ця тема цікавить. Я дуже сподіваюся, що фільм приведе до дискусій, обговорень, досліджень, а не агресії і абсолютного неприйняття. Адже у стрічці не я ходжу з маршем, не я зустрічаю німців у Львові. Це люди, які зустрічають німців і радіють тому, що їх звільнили від ярма. Бо період з 1939 по 1941 був жахливим для Львова. До того ж, треба враховувати історію і відносини з Австро-Угорщиною, ставлення до німецької мови та культури.
За часів Австро-Угорщини був побудований театр опери та балету і, можливо, це були навіть найкращі роки для всієї цієї території, якщо не згадувати ще князя Данила Галицького. Тож це – документ, він шокує, бо це – кіно! Ви це бачите, і це ближче, ніж текст. Бо прочитати текст – це одне, а побачити таку велику кількість людей, яка вітає генерала Ганса Франка, що приїхав 1 серпня, – зовсім інше. До речі, у мене там є аматорські зйомки. Саме в цей день знімали двоє німецьких офіцерів, і, якщо ви подивитеся уважно, вони навіть є у кадрі з камерами. Тому з цим треба щось робити, розібратися: чому так сталося? Можливо, це було помилкою? Можливо, не на те розраховували і це було продиктоване певними обставинами?
– Мабуть, це треба дати на розсуд історикам?
– Так, було б добре, щоб до цього підключилися історики, а не ті, які відразу говоритимуть, що це пропаганда. Але я ж там нічого не коментую, де там пропаганда?! Я лише беру фрагмент, частину життя і показую, як це було.
– Що для вас було найважчим під час роботи над цією стрічкою?
– Якщо говорити про матеріал, то, напевно, це матеріал погромів. Мені було дуже важко його монтувати, це просто фізично важко. Я ж передивляюся тисячі разів мій матеріал.
Мій друг Отарі Іоселіані подивився фільм і написав мені: «Як ти міг все це дивитися тисячі разів?» Ось це було дуже важко, бо ви не знаєте, як на вас все це впливає. А не брати цей матеріал я не міг тому, що це дуже важливе свідчення, бо і до фільму я ставлюся як до можливості надати людям ці свідчення.
– Були моменти, які ви не використали в кіно, бо вони були занадто страшні, так?
– Так, і дуже багато! Справа у тому, що євреїв, які виносили трупи з в’язниці, потім теж розстріляли. Самого розстрілу немає, але є закуток, де вони всі лежать… Є такі місця, які я просто прибрав зі стрічки. У глядача є межа сприйняття, і якщо режисер її порушує, то глядач випадає з фільму. Тому я старався обирати такі кадри, які все ж тримають глядача на дистанції від того жаху, що тоді відбувався.
– Ви народилися в Білорусі. Зараз Білорусь не сходить зі шпальт світових ЗМІ. Як ви пережили цей останній рік і чи не було у вас ідей зняти фільм про події в Білорусі?
– Фільм про Білорусь я зняв. Це фільм «В тумані» за оповіданням Василя Бикова. Як на мене, він дуже точно вгадав і змалював білоруський характер. Звичайно, я дуже переживаю і ставляюся з великим співчуттям до тих людей, які потрапили в таку ситуацію, але мені здається, що вона вже безнадійна. Хоча таке ж відчуття було і в радянські часи, а потім раптом все зникло. Тож я б дуже хотів, щоб ці кліщі, які стиснули білорусів, зникли. Це стосується не лише тієї людини, яка називає себе президентом, це і ті люди, які виконують його волю. Страшно, що є такі люди, і виглядає, що їх немало, – які готові бути катами і тортурувати свій власний народ. Мені здається, що світовій спільноті треба переглянути свої погляди на політику в інших країнах. Під час Нюрнберзького процесу з’явилося таке поняття, як геноцид, і ще одне поняття – злочини проти людяності. Нині ми – свідки цих злочинів проти людяності, тому зараз необхідно як мінімум почати судовий процес і діяти!
