Українець Олександр Котович, який відсидів у білоруській в’язниці понад два роки за коментарі на підтримку України, розповів Білоруській службі Радіо Свобода, як «не міг мовчати, сидячи в країні-співагресорці», про що шкодує та про можливу мобілізацію на війну.
Олександру Котовичу 35. Він – українець, родом з Одеси. До Білорусі переїхав до дружини-білоруски восени 2019 року. Працював програмістом. Не брав участі у протестах 2020 року. Однак коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, писав у соцмережах коментарі на підтримку батьківщини та із засудженням агресії Росії та Володимира Путіна.
Білоруські силовики затримали Котовича у серпні 2023 року. Засудили до 5 років колонії за 40 коментарів, які нібито «розпалювали соціальну ворожнечу», а також за «образу та наклеп на Лукашенка». Він відбував термін у шкловській колонії №17. Котовича звільнили 22 листопада 2025 року разом із групою ще тридцяти ув’язнених українців. Усіх їх вивезли в Україну. Олександр Котович пробув в ув'язненні в Білорусі 2 роки і 3 місяці.
Задоволення від пасти
Одне з важливих переживань на волі для Олександра – можливість обирати: куди піти, що собі купити, вирішити це самостійно.
«Я отримав величезне задоволення, коли вперше приготував собі пасту з соусом. Коли зміг щось замовити в інтернет-магазині, пішов у поштове відділення і забрав посилку. Я отримав задоволення від нового телефону, який мені передали», – каже співрозмовник.
За два з половиною місяці на волі він не встиг помітити, наскільки змінився світ. Побачив прогрес у технологіях, у штучному інтелекті. Це не здивувало. Перед тим, як Олександра затримали, уже працював ChatGPT. У колонії Котович разом з іншими програмістами обговорював розвиток технологій, читав тематичні журнали.
«Також у Києві люди стали ввічливішими, чуйнішими. Коли ти потребуєш допомоги, тобі допомагають», – зауважив зміни в людях українець.
Інший бік свободи – це вирішувати питання самостійно. Олександр каже, що для нього зараз це щось нове.
«Понад два роки все вирішували за мене, я жив за графіком. Я не вирішував, коли вставати, коли їсти. Мені все давали. Мені треба було тільки зробити якусь роботу безкоштовно, і все. А тут мені довелося включитися», – зазначає співрозмовник.
Позики у друзів
Зараз Олександр у Києві. Вирішує питання з документами та відстрочкою від армії. Живе у друга, який запросив його до себе. В Одесі у Котовича – мати. Бабуся політв'язня померла, поки він був у колонії. Співрозмовник каже, що мати не може допомагати йому фінансово.
На перший час його підтримали грошима білоруські ініціативи: фонд BySol, «Вольныя», Білоруський дім прав людини.
На BySol відкрили також груповий збір для звільнених українців.
Олександр зазначає, що «гроші ніби є, але їх немає», бо швидко витрачаються. Він хоче відкрити збір на BySol, щоб купити ноутбук і переносний блок живлення EcoFlow для безперебійної роботи при відключенні світла.
«Був момент, коли грошей зовсім не було, я чекав Нового року, і мені довелося позичати у друзів», – зізнається Олександр.
Одна з правозахисних організацій оплатила Котовичу послуги адвоката в Україні та інші юридичні процедури, розповідає він. Українська ініціатива «Повернись до мирного життя», яка допомагає ветеранам війни та військовополоненим, безкоштовно надає Олександру психологічну допомогу.
«Я приймаю ліки, проходжу сеанси у психотерапевта. Це допомагає мені тримати себе в руках. Настрій покращився, я трохи заспокоївся. Ми розбираємо моменти, чому я так реагую, знаходимо плюси в ситуації, яка є зараз», – розповідає співрозмовник.
Олександр каже, що повертається на роботу з 10 лютого. Його взяла до себе IT-фірма, де він працював до в’язниці. Це литовська компанія, яка працює також у Росії та країнах СНД. Йому вже видали робочий ноутбук. За словами співрозмовника, йому в перші місяці обіцяють зарплату у 600 євро. За ці гроші він не зможе винаймати житло у Києві, і коли вирішить паперові справи, планує переїхати до Одеси, де має квартиру.
Можлива мобілізація
В Україні Олександра можуть мобілізувати на війну. Він розповідає, що зараз будь-яка зустріч на вулиці з представниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК СП) може стати конфліктною – без документів про звільнення з в’язниці його можуть затримати для з’ясування ситуації, що може закінчитися мобілізацією до війська. Олександр перебуває у розшуку в Україні, оскільки раніше йому надсилали повістку до військкомату, але він не з’явився, бо був ув’язнений у Білорусі (документи, які це підтверджують, є у розпорядженні редакції).
Тому він майже не виходить на вулицю, не відвідує кав’ярень, їздить на таксі. З громадських установ ходить лише в магазин, на пошту та за їжею. Питання з документами вирішує онлайн.
«Ти можеш просто йти повз поліцейських на вулиці, а вони попросять на перевірку твої документи. Блокпости є просто в місті, посеред дороги. Вони зупиняють і перевіряють усіх, хто перебуває в машині», – розповідає українець про те, як шукають тих, хто ухиляється від мобілізації.
Те, що Котович пройшов через білоруську в’язницю, могло б звільнити його від армії. Проте поки він не має відповідного статусу на батьківщині. Зараз чоловік вирішує це питання за допомогою адвоката. Якщо він отримає статус особи, несправедливо позбавленої волі внаслідок російської агресії, то йому дадуть довічну відстрочку від армії. Котович каже, що знає білоруських політв’язнів, яким уже надали такий статус в Україні. З цим статусом Котович зможе претендувати на одноразову допомогу від української держави – близько 6 тисяч євро. Він каже, що купив би на ці гроші холодильник і телевізор.
Співрозмовник зазначає, що не планував іти воювати у 2022 році. Думав, чи не виїхати з Білорусі, наприклад, до Польщі чи Литви. Однак залишився разом із сім’єю у Білорусі.
«Якщо одягнуть мішок на голову – радій»
Олександр розповідає, що коли був у шкловській колонії, його викликали до співробітника Генеральної прокуратури. Той запропонував йому написати прохання про помилування і сказав, що через два-три дні його звільнять. Олександр погодився. Він бачив, що періодично людей звільняли таким чином. Каже, що вже роздав свої речі та продукти іншим в’язням. Це було в лютому 2025 року.
Проте звільнили Котовича лише через дев’ять місяців. Він чекав, що його «ось-ось випустять» десь до літа. Потім забирав продукти, які роздав, у соратників. «Вони все розуміли», – підсумовує Олександр. Відволіктися від цієї ситуації йому допомогли заняття спортом.
«Це дуже важко, це внутрішня напруга. Ти постійно чекаєш, вимотуєшся, виснажуєш свою нервову систему. Ти на гачку. Тобі сказали, що ти звільняєшся. Можна відкинути всі ці думки. Але як це зробити, коли ти у в’язниці, де ще майже три роки залишилося відбути, а тобі кажуть, що ти зараз вийдеш?» – ділиться він тим, як переживав нездійснені обіцянки.
Про те, що його справді звільняють, Олександр здогадався, коли йому сказали не йти в нічну зміну на роботу, як зазвичай. Там він прасував форму для російських військових на швейному виробництві.
«Коли мене посадили в мікроавтобус і одягли мішок на голову, я згадав, що інші політв’язні, які вже звільнилися, передавали: «Якщо одягнуть мішок на голову – радій, усе дуже добре», – згадує він.
Його з іншими ув’язненими вивозили посеред ночі. В автобусі Котович зрозумів, що поруч із ним усі також українці. Вранці в автобусі він почув «Радіо Гомель» і здогадався, що їх везуть в Україну.
Розрив із дружиною
Дружина Олександра залишається у Білорусі. За його словами, вона не хоче переїжджати в Україну. А він не може поїхати до неї в Білорусь. Олександр зізнається, що хотів би жити в третій країні, наприклад, у Польщі. Але зараз він не може виїхати нікуди з України.
«Вона мені писала, що подаватиме на розлучення, але ще не подала. Ми зараз не надто спілкуємося. У нас щось надломилося», – каже співрозмовник про стосунки в парі.
Він згадує, що після вироку на побаченні з дружиною сказав, що вона може не чекати на нього п’ять років терміну, а знайти собі іншого партнера. Проте, за його словами, та відповіла, що вони вже багато разом пережили і вона його дочекається. Сім’я в Білорусі підтримувала Олександра, поки він сидів, вони передавали йому передачі. Політв’язень не очікував, що після його звільнення вони можуть розлучитися. Однак зауважує, що родичі, рідні і навіть його мати звинувачували його самого в тому, що він потрапив за ґрати.
Олександр не знає, чи хотів би жити зараз у Білорусі.
«Я почувався там дуже добре до одного «прекрасного» моменту (затримання – ред.). Плюс-мінус нормально. Єдине, там імпорту стало значно менше, ціни зросли. Друзів у мене там було мало. Я дуже сумував за батьківщиною, бо тут у мене є друзі, знайомі», – розповідає Олександр про своє життя в Білорусі до арешту.
Він згадує, що переїхав до Білорусі, щоб «трохи подорослішати, знайти роботу з нуля, довести собі, що може змінити обстановку». Він каже, що бачив протести 2020 року в Білорусі й те, як карають, наприклад, за коробку від телевізора у білих і червоних кольорах. Каже, що хотів також вийти на мітинг, але дружина попросила його не брати участі, бо його можуть посадити. Чоловік не думав, що його затримають за коментарі в інтернеті, тим паче не про Білорусь.
«Мені було незатишно всередині. Я відчував, що повинен щось робити. Люди там під ракетами, а я тут. Вони переживають усі ці жахи, а я не беру участі. Хтось пішов на фронт, а я сиджу в країні-співагресорці й нічого не роблю. Це внутрішньо підштовхнуло мене до якихось дій, тому я почав писати», – розповідає про реакцію на початок повномасштабної війни українець.
Співрозмовник зізнається, що трохи шкодує про переїзд до Білорусі, але не шкодує, що залишав коментарі на підтримку України. Зараз він вважає, що у 2022-му треба було їхати з Білорусі.
Життя в Україні
Олександр каже, що може порівняти життя в білоруській в'язниці та в Україні під час війни. В Україні йому трохи легше. Він вважає, що життя в ув’язненні загартувало його для обмежень на батьківщині.
«Я б назвав це покращенням режиму, заміною покарання на м’якше», – окреслює він.
Котович уже пройшов відключення електрики на 5-6 днів поспіль. Каже, що його пустили до установи, де раніше був «Пункт незламності», де жителі могли зігрітися, зарядити гаджети, випити гарячого чаю, хоча цей пункт звідти вже перенесли. У квартирі, де він живе, часом відключали також воду та зменшували опалення.
Під час повітряних тривог у Києві, каже Котович, він не ходить у бомбосховище.
«Що станеться, те станеться. Чому я не хочу йти в укриття? Я думаю, як ті меми в інтернеті: сховище для слабаків. Можливо, зміню ставлення, коли побачу, як у сусідній будинок «прилітає», – роздумує Олександр.
Пошкоджені будинки та навчальний заклад: Київ після чергової атаки РФ
Білорусь не бере прямої участі у війні проти України, але її влада надала територію країни для проїзду та дислокації російських військ, а з території Білорусі завдавалися удари по Україні.