Доступність посилання

ТОП новини
29 травня 2020, Київ 22:57

Депортація кримських татар. Перед цим провели «зачистку» від «внутрішніх ворогів»


У квітні 1944 року почалася Кримська наступальна операція радянських військ. Червона армія звільняла Крим від нацистів. Нарешті закінчувалися роки окупації: кожен день життя під п'ятою ворога ‒ це завжди важке випробування для мирного населення.

Паралельно зі звільненням півострова від німецьких військ тривала «зачистка» від внутрішніх ворогів ‒ населення, яке перебувало більше ніж два роки в окупації, було під великою підозрою у чекістів. Згідно з інформацією наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії, під час «фільтрації» були заарештовані «4206 осіб антирадянських елементів, з них викрито 430 шпигунів... затримано 5115 осіб, серед них заарештовано 55 агентів німецьких розвідувальних і контррозвідувальних органів, 266 зрадників, 363 пособники та ставленики супротивника».

Здавалося б, цим можна було й обмежитися. Але ні…

Люди чекали «своїх», визволителів, не підозрюючи, наскільки страшними будуть наступні події.

10 травня 1944 року Берія вніс на розгляд Сталіну проєкт рішення Державного комітету оборони про виселення кримських татар з території Криму. Тільки дуже обмежене коло людей ‒ члени ДКО ‒ знали про підготовлювану акцію. Наступного дня Сталін підписав постанову ДКО №5859сс «Про кримських татар». Це рішення стало фатальним не лише для цілого народу, а й, як тепер уже зрозуміло, для всього Криму.

Операція з виселення кримськотатарського народу була ретельно спланована і підготовлена. Її очолили заступники народних комісарів держбезпеки і внутрішніх справ Богдан Кобулов та Іван Сєров. Як свідчать нині розсекречені документи, вже 15 травня все було готово: Крим розбитий на оперативні сектори, уточнена кількість кримських татар, яких виселяють, їхні адреси, час на збори та маршрути пересування; призначені відповідальні за проведення. Так, згідно з нещодавно розсекреченим документом, що зберігається в архіві СБУ, до складу Сімферопольського оперативного сектора входили Біюк-Онларський, Зуйський, Карасубазарський, Сімферопольський сільський райони.

«Операцію з переселення почати на світанку 18.5.44 і, виходячи з кількості переселюваного контингенту та територіального розташування районів, операцію закінчити: у Зуйському, Біюк-Онларському та Сімферопольському сільському районах під кінець дня 18.5.44, у Карасубазарському під кінець дня 19.5.44», ‒ сказано в документі.

Архів УСБУ (Крим). Справа 36, лист 241
Архів УСБУ (Крим). Справа 36, лист 241

Рано вранці 18 травня в усіх населених пунктах Криму вигнання кримських татар розпочали понад 32 тисячі офіцерів і бійців НКВС-НКДБ. Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували в центр про успішно проведену акцію виселення і подавали відомості про залишене майно кримських татар.

Айше Меметовій у той страшний день було 11 років. Разом із сестрою вони прийшли в сусідній будинок ‒ тут жили бабуся та дідусь. Дівчата прийшли, щоб забрати літніх людей та їхати разом з ними. Але радянські солдати не дозволили родині возз'єднатися. Сім'ю Айше завантажили в машину раніше, ніж дідуся та бабусю. «Більше ми їх ніколи не бачили», ‒ розповідає Айше ханум.

Айше Меметова
Айше Меметова

Енвер Барієв народився в Бахчисараї на самому початку війни. Його батьки були вчителями. Батько Енвера перебував у підпільній групі, німці розстріляли його 13 листопада 1943 року в селі Тав-Бодрак. Через пів року його дружину та дворічного сина вже радянські солдати вигнали з рідної землі.

Енвер ага згадує: «Нас депортували в 1944 році. Мама мене в оберемок схопила. Перед очима: колоди, вагони товарні, люди, загорнуті в хустки, простирадла, щось з одягу, і в цю купу вугілля, колод нас поскидали. Пам'ятаю, великий вагон, і в кутку дядько мій, його дружина та троє дітей, моя тітка зі своїм сином. Мама зі мною. Між нами ще лежали з дітьми жінки».

Енвер Барієв
Енвер Барієв

Після вигнання кримських татар велика рогата худоба, вівці та кози, яких забрали, а також будинки депортованих перейшли в житловий фонд виконкомів місцевих рад. Їх займали «нові колгоспники» ‒ переселенці, які прибули переважно з різних областей Російської Федерації.

Землі кримських татар з посівами та насадженнями передавалися знову організованим колгоспам переселенців і закріплювалися за цими колгоспами у «вічне користування». У серпні 1944 року з метою «якнайшвидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників» ДКО визнав необхідним переселити в Крим з різних областей РРФСР та Української РСР «сумлінних і працьовитих колгоспників» ‒ загалом 51 тисячу осіб. Вже на 1 грудня 1944 року до Криму прибуло 64 тисячі переселенців.

На відміну від тих, хто займав їхні будинки в Криму, у місцях вигнання кримськотатарських спецпереселенців ніхто не чекав. Усі, хто вижив у ці перші післядепортаційні роки, згадують, що вони були найважчими. Розповіді очевидців про ті роки дивно схожі: болісний голод, хвороби, виснажлива праця та померлі ‒ у кожній родині.

«У нас померли три сестри з дев'яти осіб у родині. У 1944 році у грудні померла старша сестра, відмовили нирки, інша сестра померла у 1945 році, маленька, 1942 року народження, померла від дизентерії. Ніхто нічим не лікував. Тільки від малярії хінін давали, він був дуже гіркий. Голод був жахливий. Батько був на фронті. Щоб нас прогодувати, мама обмінювала хустки, придане ‒ це єдине, що у неї було», ‒ розповідає Касіде Бекірова.

Батько Айше Сеїтмуратової пішов на фронт, коли їй було чотири роки. Єдиний її спогад про батька, як він бере її на руки та гладить по голові ‒ Айше була найменша та єдина в родині дочка... Більше вона ніколи його не бачила.

Айше ханум згадує перші роки заслання так: «В Узбекистані почалася масова смертність. Люди в бараках голодують ‒ і хтось вже не встає. Маму погнали на роботу. Чекали, коли вона прийде, і ми баланду зробимо. Ми вижили тому, що брати були старші та мама ‒ вони всі працювали. Картки давали на хліб. Ми потрапили на рудник, пили воду не з арика, а з джерела. А в колгоспах з арика пили, напевно, тому дизентерія та малярія всіх косила. Літні люди від туги вмирали».

Айше Сеїтмуратова
Айше Сеїтмуратова

Вони отримали статус спецпереселенців ‒ весь народ був обмежений у праві пересування і став колективним політзеком. Спецпереселенці не мали права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС поїхати за межі району розселення. Самовільна відсутність у межах району розселення розглядалася як втеча і спричиняла відповідальність у кримінальному порядку. Спецпереселенці мали відзначатися у спецкомендатурі, голови родин були зобов'язані у 3-денний термін повідомляти в спецкомендатури НКВС про всі зміни, що відбулися у складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім'ї, втеча).

Спецпереселенці були обмежені не тільки в реальних правах. До них ставилися з підозрою, як до злочинців, зрадників Батьківщини.

Моральний тиск з часом став згладжуватися, але так і не зник назавжди. Слово «спецпереселенець» на довгі роки стало синонімом їх меншовартості, несправедливості та нерівності.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG