Це історію про те, як громада одного селища із передмістя Ірпеня, організовано змогла прорватися дальніми дорогами на Київ після 13 днів перебування у зоні боїв із російськими загарбниками. Розповіла її колишня журналістка Радіо Свобода, експертка з комунікацій вищого рівня Лариса Мудрак.
Ця історія – одна із тисяч подібних, які стаються щодня після того, Росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну:
– 24 лютого 2022 року застало мене в ліжку, вдома в Києві. О 7:30 прокинулася після солодкого сну, намацала телефон, а там... 29 дзвінків від друзів й знайомих.
Чоловік надіслав смс і майже одразу донька зі своєї кімнати почала кричати: «Мамо! Мамо, на нас Путін напав».
«Треба тікати» і «Нікуди я не поїду, забудь» – у таких суперечках ми протрималася до 17-ї години. Поки сперечалася, до нас приїхали ще двоє друзів доньки – Ярік й Ніка.
Подзвонив мій двоюрідний брат, колишній військовий й полковник, і жорстко сказав, щоб ми їхали на його дачу у селище Красне (Михайлівська Рубежівка, що за 10 кілометрів від Ірпеня.
Тож, увечері чоловік таки привіз нас на дачу до брата: мене, доньку, двох її друзів й кота Дюшеса. Сам повернувся у Київ. А вночі ми вже почули перші вибухи, постріли артилерії, свист «сушок» над головою....
Так ми проведемо наступні 13 днів, й кожен день буде не схожий на інший. Про це й буде моя книжка.
Лариса Мудрак, надала Радіо Свобода фрагмент щоденника для публікації:
8 березня. 13 день війни. День порятунку.
Чергове безсоння. Лише кіт наш тихо спав.
Йому 20 років й можливо він не знав, що його втеча з окупації була під великим питанням. Ми були без нашого авта, а це значить, що ми з донькою ще мали знайти місця в автівках тих, хто ризикне прориватися зі окупації. Але хто візьме ще й кота?...
Вранішнє сонце сліпило якимось дитячим відчуттям. Ми всі заспокоювали себе, що «Бог допоможе». Що в жіночий день за минулими традиціями орки (російські військові – ред.) не будуть стріляти в жінок. Що колись же має бути пауза цих набридлих обстрілів. Що небезпечний переїзд через Житомирську трасу лише кілька метрів. Що орків засліпить весняне сонце й вони нас не побачать. Що... що....що...
Ми накрили сніданковий стіл з вівсянкою й французьким шампанським (Дмитро Б... підбадьорював жінок). Ми намагалися посміхатися, але великими літерами в очах був написаний наш страх.
Валерій Б...(мій двоюрідний брат) ще провів дві наради: для самооборони села й для громади.
Ми чесно пояснили, що відчували й розуміли самі.
О 11:15 трьома машинами ми рушили, але згодом це вже був караван із 23 автівок.
Попереду колони визвався виїздити директор дачної дільниці . Невисокий, кремезний, дуже літній чоловік.
Він їхав першим й разом з Юрієм (колишнім охоронцем однієї з компаній Пінчука). Вони були провідники до траси, де щодня відбувалися воєнні злочини.
Раптом перше авто зупинилося і за долю секунди вся колона теж . Такої синхронності не досягти мабуть навіть в Формулі-1.
Наші провідники мотнулися яструбами по різні боки траси і один із них з біноклем злетів на сосну. А через мить ми вже рушили далі.
Багато разів ми проговорювали, де гнати без упину, а де по зустрічній, де не розгубитися, а де не піднімати голови.
Секунда, й ти бачиш не Житомирську трасу, а якийсь шматок апокаліпсису з руїнами, окопами, танками й ще Бог зна із чим.
Мить й видих. Ми вже на сільській дорозі, ми перетнули ту трасу смерті.
Півгодини й вже наш блок пост. Хотілося зацілувати ці барикади.
Мила, Мрія, Стоянка, Шпитьки... Руїни, згарища, зруйновані житлові будинки...
Макарів, Фастів. 20 блокпостів й майже на кожному з них чоловіки вітають наших водійок: Інну Байдюк й Зою Бевзюк, і нас.
Майже на кожному блокпості у Інни запитують, що з нашим білим мерседесом. А він весь в бруді до даху (це так ми його маскували).
Майже на кожному блокпості нам посміхаються наші.
Ми вперше за 13 днів бачимо відчинений магазин і забігаємо в нього. Там є хліб й макарони. Ми ламаємо хліб руками й всі дивуємося його смаку.
Ми шукаємо заправку й лише годину стоїмо в черзі.
Ми вмикнули голосно музику в авто, щоб заглушити биття власних сердець.
Моя донька їхала в третій машині. Сергій, знайомий з нашої самооборони, погодився взяти її, кота й одну нашу валізу.
- ООН 11 березня заявила, що з початку російського вторгнення 24 лютого з України втекли понад 2,5 мільйони людей, а ще два мільйони – стали внутрішньо переміщеними особами через війну.
- Російське військове вторгнення в Україну триває від ранку 24 лютого. Російські війська завдають авіаударів по ключових об’єктах військової та цивільної інфраструктури, руйнуючи аеродроми, військові частини, нафтобази, заправки, церкви, школи та лікарні.
- Росія заперечує, що веде проти України загарбницьку війну на її території та називає це «спеціальною операцію», яка має на меті «демілітаризацію і денацифікацію».
- Незважаючи на регулярні обстріли українських міст російськими ракетами, Кремль заперечує, що об’єктами атак є цивільні.
