Політолог Тарас Кузьо у статті для журналу New Eastern Europe пропонує подивитися на те, як українські політичні сили голосували за реформи протягом останніх чотирьох років. Це допоможе визначити, хто дійсно виступав за реформи, а хто ні. У матеріалі агентства Bloomberg висловлено думку про те, як уникнути початку релігійної війни в Україні. Тим часом у статті аналітичного центру Brookings Institution ідеться про те, що Кремль спершу дочекається результатів президентських та парламентських виборів в Україні, перш ніж міркуватиме про зміну підходу щодо Донбасу.
Західний політолог Тарас Кузьо у статті для журналу New Eastern Europe пропонує подивитися на те, як українські політичні сили голосували за реформи протягом останніх чотирьох років. Багато політиків сьогодні стверджують, що працюють у напрямку євроінтеграції і активно підтримують реформи, проте, судячи з фактів, це не завжди так, зауважує Кузьо.
«Факти не брешуть», – пише автор, посилаючись на дослідження аналітичного центру Vox Ukraine. Аналізуючи дані про голосування за реформи, можна побачити три групи політичних сил, пише він. До першої входять «Народний фронт» екс-прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, «Блок Петра Порошенка» та «Самопоміч». Саме вони забезпечили більшість голосів за реформи. Іноді Радикальна партія голосувала більше за реформи, ніж «Самопоміч», додає автор.
Друга група включає популістів, таких, як «Батьківщина», Радикальна партія, «Відродження» та «Воля народу», чию прихильність до реформ не можна назвати рішучою.
Третя група – це «Опозиційний блок». Ця політична сила протистоїть будь-яким реформам, навіть щодо боротьби з корупцією.
Окрему увагу Кузьо приділяє партії «Батьківщина». На його думку, критика Юлією Тимошенко реформ, підтриманих «Народним фронтом» та «Блоком Петра Порошенка», – це лише спосіб «пошуку влади шляхом пронизливої популістської риторики». Тому що, судячи із голосувань, лідери «Народного фронту» та «Блоку Петра Порошенка» голосували за реформи набагато більше.
Кузьо робить висновок, що лише три фракції («Народний фронт», «Блок Петра Порошенка», «Самопоміч») можуть претендувати на звання реформістів і, отже, прихильників європейської інтеграції. Заяви інших політичних сил про підтримку європейської інтеграції, що не підтримують реформи, – це повернення до «багатовекторності» колишнього президента України Леоніда Кучми, мовиться у статті.
Автор статті в розділі «Точка зору» на сайті американського агентства Bloomberg, російський журналіст, автор численних публікацій на тему Російської православної церкви Сергій Чапнін вважає: Україна небезпечно близька до початку релігійної війни. Він пропонує кілька кроків, що, на його думку. допоможуть уникнути кровопролиття, яке може стати наслідком створення незалежної української церкви. Діяти мудро доведеться не одній, а всім сторонам, переконаний автор.
«Політичне та військове зіткнення президента Росії Володимира Путіна із Україною призвело до розколу на духовному рівні: українська частина Православної церкви перебуває на межі відриву від «російського наглядача» – такий крок підірве центральну роль Москви у східному християнстві», – мовиться у статті.
Через дії Путіна українські керівники просто не можуть дозволити своїй найбільшій релігійній групі, до якої належить близько 12 тисяч парафій, бути підзвітною вищій владі в державі-агресорі, пише автор, маючи на увазі УПЦ (МП). Тож президент України Петро Порошенко особисто звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію українській церкві.
«Розкол не повинен був би стати великою справою для вірян: релігійне віросповідання було б тим самим, і церкви могли б залишатися у спілкуванні. Але важко перебільшити удар по Москві. Адже це означатиме величезну втрату власності та впливу… і далі послабить саму концепцію «русского мира» – неоімперіалістичної ідеології, яку як Путін, так і Московський патріарх Кирило використовували для посилення своєї влади та боротьби з Заходом», – пише автор.
«Для Кирила особисто це буде великою політичною втратою», – мовиться у статті.
Поки що Росія веде досить тверду лінію: Московський патріархат змальовує автокефалію в Україні як неприйнятну катастрофу і офіційно засуджує наміри Варфоломія надати томос.
Автор пропонує всім сторонам поводитися мудро.
По-перше, патріарх Кирило повинен визнати прагнення України до автокефалії. Його відмова навіть від розгляду цього питання вже призвела до втрати підтримки Константинополя та низки інших патріархатів, зауважує автор.
По-друге, всі сторони повинні утримуватися від мови ненависті та будь-яких розмов про насильство. Обидві церкви повинні показувати своїми діями приклад, «і особливо Московський патріархат, який зловмисно посилається на можливість громадянської війни на релігійному ґрунті», наголошується у статті.
По-третє, сам український уряд також має заявити, що поважатиме вибір своїх громадян, яким би він не був. Він також повинен гарантувати, що не буде явного чи таємного тиску на вступ до нової української церкви. Це, в свою чергу, вимагатиме спостереження, можливо, з боку міжнародної організації, пише автор.
У блозі на сайті аналітичного центру Brookings Institution колишній посол США в Україні Стівен Пайфер пише про те, що Кремль спершу дочекається результатів президентських та парламентських виборів в Україні наступного року, перш ніж міркуватиме про зміну підходу щодо Донбасу.
Агресія Росії проти України почалася у 2014 році і триває вже п’ятий рік. Поки Кремль чекатиме на результати виборів, ставлення українців до Росії твердішає, а Київ поглиблює свої зв’язки з Європою. Чим довше Москва не змінюватиме своєї політики, тим більшою ставатиме вже зараз широка прірва між двома країнами, мовиться у статті.
Напередодні виборів Україна поки що не має жодних конкретних фаворитів. «Кремль, безумовно, буде прагнути вплинути на вибори за допомогою грошей, прихильних електронних ЗМІ, активності в соціальних мереж та кібероперацій», – зауважує автор. Кілька осіб, які відкрито демонструють свої проросійські позиції, такі, як Віктор Медведчук, також, ймовірно, сприятимуть цьому.
Проте така кампанія впливу Москви стикатиметься із проблемами. По-перше, українці вже добре усвідомлюють втручання Росії. Водночас жоден кандидат чи партія не хочуть «промосковського ярлика». А російська окупація Криму та частини Донбасу означає, що значна частина електорату, яка раніше була проросійською, взагалі не буде голосувати, пояснює автор.
Тим не менш, російське втручання все ж може зробити українські вибори більш хаотичними, зазначає автор. Та воно «не приведе проросійського президента або великий проросійський блок до Ради», переконаний автор.
Стівен Пайфер: «Дедалі більше схоже на те, що Кремль буде вичікувати до часу після президентських і парламентських виборів 2019 року в Україні, перш ніж переглядати свою політику щодо Донбасу. А тим часом Україна далі зближається з Заходом і рве зв’язки з Росією»
