Масові протести білорусів проти фальсифікації виборів, жорстокого побиття й переслідування демонстрантів ущухли. Як заявляє білоруська опозиціонерка Світлана Тихановська, «я повинна визнати, що ми втратили вулиці, у нас немає можливості боротися з насильством режиму проти протестуючих – у них є зброя, у них є сила, так що так, на даний момент здається, що ми програли».
Водночас вона називає санкції Заходу проти режиму Лукашенка «насмішкою», і хоча західні країни будуть постійно посилювати цей санкційний тиск, його все одно недостатньо для того, щоб зламати режиму карк. А якщо ні всередині країни, ні зовні немає рішучості боротися з Лукашенком до кінця, мусимо, на жаль, констатувати – революція заглохла, а відновити її навесні буде нелегко.
Ворог білоруської демократії – у Кремлі
Білоруські протести, що з повною силою розгорнулися в Мінську та менших містах у серпні минулого року, неабияк схвилювали українців. Здавалося, нарешті настав той час, коли білоруси позбудуться Лукашенка і здобудуть демократію. Втім, масові демонстрації хоч і тривали кілька місяців, та жодних результатів не досягнули.
І якщо спочатку Лукашенко скидався на хижого, але загнаного звіра, який боїться протестів і не впевнений у собі, то зараз білоруський диктатор уже повернув собі спокій і повільно, але системно здійснює терор проти опозиції.
Ще з літа минулого року я уважно стежу за подіями в Білорусі, але весь цей час намагався не коментувати тамтешніх подій, адже – попри зовнішню подібність – їх складно порівнювати з українськими Майданами.
Білоруси бояться визнати, що боротьба за їхню демократію й незалежність є боротьбою з Росією, а не тільки з Лукашенком
Річ у тім, що ще в 2006 році я сам став учасником спроби мирної революції в Мінську після президентських виборів. Тоді мені довелося відсидіти 15 діб у відомій нині в’язниці «Акрєстіна» і стати персоною нон-ґрата в цій країні. З того часу я виніс один урок: причина поразки білоруської опозиції полягала не тільки в тому, що в них слабке громадянське суспільство, а й у неправильному визначенні головного ворога.
Адже білоруси бояться визнати, що боротьба за їхню демократію й незалежність є по суті боротьбою з Росією, а не тільки з Лукашенком. Бацька – просто уособлення російської моделі влади і залежності від Кремля, тому неможливо досягнути демократії й поваги до базових прав людини, не ввійшовши у фазу конфлікту з Росією. Це доведено Україною.
Куй залізо, поки гаряче
Я пам’ятаю, як у грудні 2013-го і січні 2014 року навіть зі сцени Майдану лунали голоси про те, що наш протест варто переформатувати в громадський рух, у щось на кшталт політичного фронту, який діятиме в усіх куточках країни, а саме наметове містечко на Майдані згорнути, щоб повернутися з мітингами навесні. Як бачимо на прикладі білорусів, то був би фатальний крок, внаслідок якого Янукович досі б залишався при владі в Україні, а сама країна опинилася б у російській сфері впливу.
Тоді нас теж намагалися приспати ідеями про компроміси й круглі столи, але результат виявився б невтішним, адже диктатори кожну нагоду використовують для того, щоб виграти час, а тоді збирають свої сили в кулак і розправляються з протестами.
Втративши пік емоційного напруження народу, не впоравшись із лідерськими функціями, Світлана Тихановська зокрема і білоруська опозиція загалом розпорошила енергію вуличного протесту, не запропонувавши нічого ефективного натомість. Безумовно, опозиційні настрої у Білорусі не зникли, але з кожним днем і кожним новим судовим вироком рядовому білорусу буде все страшніше виходити на мітинг. Та й для чого – щоб прогулятися центральною вулицею і повернутися додому? Революції так не робляться.
Під час Революції гідності ми стояли до кінця і перемогли
Як ми бачимо на прикладі власної країни, народ не може жити в стані перманентної революційної напруги й боротьби за високі ідеали. Революції й протести – радше виняток, ніж правило. А потім починається нова хвиля апатії довжиною в багато років. І часом дивишся на людей навколо й не впізнаєш їх – де ті, що мужньо стояли на барикадах, що оголошували страйки, що жертвували останнє на армію, що співали гімн, тримаючи руку на серці?
Хтозна, якби тоді, 7 років тому, ми не зціпили зуби й не дотиснули режим Януковича, як ситуація виглядала б зараз. Мабуть, горстка опозиціонерів кричала б у фейсбуці про утиски, відомі культурні діячі підписували б відкриті листи з вимогою звільнити з в’язниці того чи іншого несправедливо засудженого, міжнародна спільнота висловлювала б класичну «глибоку стурбованість». А більшості українців було б на все це начхати – люди би дбали передусім про вміст свого холодильника. Але, на щастя, під час Революції гідності ми стояли до кінця і перемогли.
Тож якщо якимось дивом чи завдяки черговій помилці Лукашенка білоруській опозиції навесні вдасться знову вивести натовпи людей на вулиці, я дуже сподіваюся, що їй вистачить сміливості й таланту не розгубити цей потенціал. Бо наступного шансу може просто не бути.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
