Доступність посилання

ТОП новини

«У колгоспі зарплата була раз на рік. Нам не вистачало цього навіть на три місяці» – Григорій Зубенко з Полтавщини


Жертва голоду на міському ринку. Фото Александра Вінербергера. З виставки «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року
Жертва голоду на міському ринку. Фото Александра Вінербергера. З виставки «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

Репресії проти українських селян у часи колективізації велися за планом – забирали все, коли закінчувалися польові роботи, і давали можливість виживати, коли потрібно було працювати у полі, згадують селяни, яким вдалося пережити ці часи в Україні. Свідки Голодомору і колективізації, яким вдалося дістатися до Канади, розповіли про досвід своїх родин під час першої конференції про штучний голод в Україні через 50 років після трагедії.

За словами селян із Вінниччини і Полтавщини, багато людей у їхніх селах померли вже після того, як радянська влада припинила свій терор голодом – від того, що вперше за багато місяців наїлися. Їхній шлунок не зміг перетравити їжу після багатьох місяців голоду.

Унікальні записи майже сорокалітньої давнини нещодавно оцифрувала і виставила у загальний доступ у мережі Youtube команда українських дослідників, які записували свідчення під час конференції, що проходила у канадському Монреалі 25–26 березня 1983 року в Квебецькому університеті.

У розмові з істориком Марком Царинником, який розпитував членів української громади в Канаді про голод, одним із небагатьох, хто наважився про це говорити, був Микола Моспан. Він народився 1923 року у Вінницькій області неподалік кордону з Польщею у багатодітній селянській родині «землеробів», як казали тоді. Господарі мали 5 гектарів «робочої землі» і 2 гектари саду. До колективізації, як каже Моспан, його родина жила в достатку, а про своє дитинство він каже, що «ріс у цвіті і був коханий як дитина».

На людей покладали стільки податку, що вони не могли виплачувати, і тоді приходили і все забирали

Усе змінилося, коли почалася колективізація, «і то мені переходить, як сон», каже Моспан. Але дитячі спогади зберегли 1932 рік, коли за його словами, почалася «неймовірна атака на селян».

«На людей покладали стільки податку, що вони не могли виплачувати, і тоді приходили і все забирали, – каже він про час, коли його родину позбавили всього. – Спершу забрали всю худобу – овець, корову, наостанок забрали коней».

При цьому для того, щоб виконати комуністичний план заготівель, батька змусили купити коня, на якому він мав вивозити своє зерно. Тоді він іще сподівався, що, якщо він виконає план заготівель, йому вдасться уникнути колгоспу. Але тоді в батька забрали все, і йому нічого не лишалося, як піти до колгоспу. Але тоді вже його не прийняли.

Врятувало те, що поруч із селом був кар’єр, де видобували камінь для будівництва, і навколо нього заснували радгосп. Батькові пощастило влаштуватися працювати туди. Матері також довелося возити тачкою камінь у кар’єрі, коли закінчувалися сезонні роботи у полі.

Під час Голодомору 99% голодували, а 1%, який сидів у владі, щось мали

У 1933 році, працюючи у кар’єрі, батьки могли отримувати на обід тарілку супу, який вони приносили додому і ділили між дітьми і бабцею, яка жила з ними. З п’яти дітей троє ще жило з батьками на той момент. Зарплату батьки отримували тоді, коли радгоспові вдавалося продати видобутий камінь, а якщо не продали, то, як каже Моспан, «і роками не платили грішми». У селі 99% голодували, а 1%, який сидів у владі, щось мали, каже Моспан.

Врятуватися від голоду родині також допоміг випадок – бо коли в родини забрали овець, то чотири вівці втекли і повернулися додому. Матері вдалося приховати тих овець і щодня їх доїти. І та склянка молока, яку вони могли мати раз на день завдяки вівцям, врятувала їм життя, каже Микола Моспан. Також родині вдалося зберегти від конфіскації ще 3–4 курки, тож мали ще коли-не-коли і яйця.

Фото з виставки «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року
Фото з виставки «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

Інші родини виживали по-різному. Діти тоді шукали по полю мерзлу картоплю, їли цвіт акації чи листя. Як каже Моспан, його родині допомогло вижити те, що вони мали сіль.

«Наші сусіди не мали солі, то сильно розпухали, голови розпухали. Мій сусід, з яким я грався, мав опухлу голову, що йому на очі шкіра нависала, і він не бачив. У нас була ще резерва схована. Бо в нас сіль купляється раз у рік, бо ми жили далеко від залізниці і шосейної дороги», – каже Моспан.

Репресії згідно з планом

Як розповідає Моспан, радянська влада лютувала на селі в той час, коли не було польових робіт, тоді і забирали худобу і їжу. Коли ж треба було, щоб селяни працювали у полі, то «то все насильство затихало». Тому в проміжках між репресіями селяни ще могли зберегти те, що випадково не потрапило в руки наділених владою грабіжників – тих самих овець чи кількох курей. Він каже, що такі хвилі ставали в той час правилом – кампанія насильства закінчувалася, і селян на якийсь час лишали у спокої.

Так само, як він каже, «грабежі та насильства» не відбувалися в усій Україні одночасно – брали області по черзі, часом могли грабувати дві області одночасно. Але зупинялися на час весняних і осінніх польових робіт.

Часто бувало, що селян на полі ловили ще до того, як зерно достигло. «Ловили ті, що їм дали права – беззаконні – робити все, що вони хочуть. Вони ловили і відправляли з села. Це були наші люди, виконавці. Але ці закони давала влада. Але коли вони переходили ті закони, то і їх судили, і їх знищували – або висилали у тюрми, що ніколи не верталися, або відсидів 5–6–7–10 років, бо за «перевищення закону» давали до 10 років. Так що ніхто не знав, хто кому закон дав і хто що зробив».

У селі від голоду повністю вимерли три родини – ті люди через пережите потрапляли в депресію, перестали боротися за життя: «Моя мати хотіла нас врятувати, то йшла в кар’єр і тачку тягнула. А є такі люди, які самі собою не володіють. Як нема, то він сів і нічого більше не робить».

Одного разу до їхнього села забрели голодні люди з села з-під Умані – «вимінювали одежу, шукали хліба». «То так було, що 17 людей з них померло за одну ніч. Викопали яму і поховали їх – поскидали туди», – розповідає Моспан.

Люди продовжували вмирати і після того, як зібрали врожай 1933 року, і селянам дали з нього якусь частку: «Люди вмирали від дизентерії. Бо коли почався новий хліб, люди почали його їсти похапцем, і вмирали. Так померла моя мати, мій товариш, десь 17 людей померли на дизентерію».

Після смерті матері наймолодша дитина в сім’ї залишилася без її любові й опіки, брати і сестри «лише попихали», і родинного тепла Микола вже не відчував. Як він описує, батько трохи ще тужив, але потім мусив подбати про родину, в якій залишилося троє дітей: дочці було 16 років, старшому синові 13 і Миколі 10. Потреба у виживанні притупила людські почуття.

Померлі від голоду. Виставка «Розсекречена пам’ять» з архівів КДБ про 1932–1933 роки. Київ, листопад 2006 року
Померлі від голоду. Виставка «Розсекречена пам’ять» з архівів КДБ про 1932–1933 роки. Київ, листопад 2006 року

Припинився терор голодом, за спогадом Миколи Моспана, лише після врожаю 1934 року, коли ті, хто вижив, працювали в колгоспі, радгоспі, їм платили зерном, дозволяли завести корову, і почалося «нормальне життя совєцької людини».

Зі свого села він не виходив до 18 років, аж доки не прийшла Друга світова війна і німці не вивезли його на примусові роботи, а після війни він як біженець потрапив до Канади.

Колгоспний рай – зарплата раз на рік, те, що лишилося

Інший співрозмовник історика Марка Царинника – Григорій Зубенко, народжений у 1924 році на Полтавщині у родині селянина, «хлібороба». До колективізації родина не бідувала, мала свою землю, але бачачи, яка доля спіткала односельців, яких «вислали на Сибір», його батьки вирішили, що краще вступити до колгоспу.

«У колгоспі треба було працювати, але зарплата була раз на рік, під Новий рік, і ніхто не знав, що ви можете отримати з того. Бо перше треба було віддати державі, для колгоспу, а робітникам, які працювали в колгоспі, вже були залишки. Нам не вистачало навіть на три місяці того, що ви заробили у колгоспі – нараховували трохи картоплі, зерна, борошна не давали, треба було ще десь зерно змолоти», – розповідає Зубенко.

Від голоду родину врятувало те, що їм вдалося зберегти корову, яку переховували в хаті. «Навесні корова мала мале теля і було багато молока – три відра на день на родину з шести душ, батьки і четверо дітей», – розповідає Зубенко.

Я бачив на свої очі, як вони дітей ховали – за стодолою викопали яму, завернули у щось, і так ті діти були поховані

У сусідній родині мати пішла шукати їжу, то вже не повернулася, потім помер батько і двоє синів. Вижила тільки сусідська дівчинка, яку забрали до сиротинця.

«Я бачив на свої очі, як вони дітей ховали – їх ніхто ніде не вивозив, а просто за стодолою викопали яму, завернули у щось, і так ті діти були поховані, бо ні тата, ні мами вже не мали. Це те, що я бачив», – каже Зубенко.

Фото з виставки «Голодомор 1932–33 років – геноцид українського народу». Київ, листопад 2008 року
Фото з виставки «Голодомор 1932–33 років – геноцид українського народу». Київ, листопад 2008 року
Без дозволу голови сільради ви не мали права виїхати до міста

«Дитина тільки сиділа і чекала, що тато прийде і хліба принесе. А скільки разів таке було, що поки тато прийшов, то не було вже ні тата, ні дитини – всі померли», – згадує Зубенко.

Запам’яталося йому те, що в селі від голоду померло багато людей, а хто намагався врятуватися втечею, то не міг цього зробити, бо навколо сіл була охорона, і з сіл не випускали до міст.

«Вони перевіряли ваші паспорти, бо без дозволу голови сільради ви не мали права виїхати до міста. Як ви не мали посвідки, ви не могли поїхати у велике місто», – пригадує Зубенко.

Коли припинився голод, каже Зубенко, то люди не перестали вмирати. Подібно до того, як на Вінниччині, на Полтавщині люди помирали від того, що вперше за багато місяців наїлися – шлунок не міг впоратися з травленням.

На думку Зубенка, головним організатором штучного голоду була радянська влада, але велика відповідальність лежить і на західних країнах, які стали співучасниками цього злочину – купували зерно в СРСР, приховуючи від свого населення, як це зерно радянська влада здобувала.

  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG