Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ) оприлюднила архівні документи про «Школу виховання розвідчиків», яка функціонувала в 1919–1920 роках у системі спеціальних служб Української Народної Республіки. Передруковуємо публікацію відповідно до умов, обумовлених на сайті СЗРУ, та зберігши орфографію оригіналу.
Школа розвідки УНР
У 1919–1920 роках у системі спеціальних служб Української Народної Республіки функціонувала «Школа виховання розвідчиків». Попри те, що у керівництва Збройних сил республіки, які постійно опікувалися веденням бойових дій на кілька фронтів, не до всього доходили руки, питанню підготовки кадрів для розвідки надавали важливого значення. Про те, як було організовано навчання у цій школі, йдеться в архівних документах.
Керівну ланку школи становили начальник (підпорядковувався особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Про це зазначається у документі під назвою «Школа виховання розвідчиків», який зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВО України. – Ф.1078. – Оп.2. – Спр.70. – Арк. 48-зв.).
Начальником школи призначалася військова або цивільна особа, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачі за необхідності могли бути військовими чи цивільними. Школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати постачання інформації до Центру. Термін навчання – 1 рік. За цей час курсанти мали оволодіти як загальними, так і спеціальними знаннями, щоб у подальшому виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.
До цього спеціального навчального закладу могли «бути закликані як військові старшини і козаки, так і цілком приватні особи з відповідною освітою не молодші 18 і не старші 30 років виключно української національности».
Військові старшини на період навчання у школі вважалися тимчасово відрядженими зі своїх військових частин і одержували платню за попередньою посадою. Козаки мали такий самий статус, а платню одержували за розпорядженням начальника школи від місцевого інтенданта. «Приватні ж особи, – зазначається в документі, – приймаються на правах військових охотників-юнаків і з моменту вступу до школи рахуються на військовій службі».
Вступати до школи могли також і жінки не молодші 18 і не старші 25 років, які на період перебування у школі значилися на військовій службі як сестри-жалібниці.
Про те, яку спеціальну підготовку проходили зараховані до школи особи, відомості наразі відсутні. Водночас у документі перераховуються загальні навчальні дисципліни, які мали опановувати курсанти. Серед них – політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія, арифметика й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка, гімнастика та інші.
На той час уже була створена нормативна база, яка в загальних рисах визначала основні завдання, напрями, особливості здійснення розвідувальної діяльності, зокрема «Інструкція закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)», «Інструкції для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають», «Інструкція для Державного Інформаційного бюро» та інші документи з організації поточної роботи за кордоном. Ці інструкції ретельно вивчали курсанти школи.
«Школа виховання розвідчиків» мала своїм завданням «всебічно освітити курсанта і допомогти якнайкорисніше нести розвідчу службу, яка в свою чергу своїм завданням повинна з’ясовувати військовий, політичний та економічний стан У.Н.Р.».
Після закінчення школи її випускники зобов’язувалися прослужити в підрозділах розвідки й контррозвідки не менше трьох років і мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників. У планах була підготовка агентів різних спеціальностей, зокрема, агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв’язку тощо.
Подальша служба за фахом була обов’язковою. Понад те, передбачалася сувора відповідальність за ухилення від цього. У зв’язку з цим наголошувалося: «По скінченню курсів ніхто не має права відмовлятися від тих посад в державних інституціях У.Н.Р., які будуть їм пропоновані, а за ухилення від служби підлягають військовому суду яко дезертири».
Звісно, що в умовах широкомасштабних військових дій, евакуації уряду з одного міста до іншого, нестачі кваліфікованих кадрів і достатніх коштів для фінансування намічених заходів організувати повноцінне функціонування школи у той історичний період було дуже складно. Але, незважаючи на труднощі, така робота все ж здійснювалася, і це давало змогу розвідувальним підрозділам поповнювати свої лави новими кадрами.
(Це передрук публікації з сайту Служби зовнішньої розвідки України (СЗРУ))
