Вікторія «Руна» Ковбасюк – молодша лейтенантка, командирка взводу важких бомбардувальних дронів. До війська вона долучилася у 19 років і вже дев’ятий рік служить в одній бригаді. В інтерв’ю Радіо Свобода вона розповіла про ситуацію на Краматорському напрямку, перевагу російських військ у дронах, причини самовільного залишення частини (СЗЧ) деякими військовими, службу жінок у ЗСУ та чому планує залишитися в армії після завершення війни.
– Ми записуємо це інтерв'ю в Празі. Ви тут у відпустці, але встигли зібрати понад 750 тисяч крон для потреб підрозділу, придбали кілька автівок, дрони, мотоцикли, зустрілися з першою леді Чехії. Ви також відзначили в Празі День Незалежності України в колі інших українців. Які у вас враження від цієї поїздки? Що ви відчуваєте, коли після бойової роботи на кілька днів опиняєтеся в іншій реальності?
– Я вперше за кордоном. В Чехію мене запросив мій добрий друг Мак, який нам допомагає. Він – чех. Відпустка була дуже продуктивна. Ми багато чого встигли. Познайомилася з прекрасними людьми. Відчуття дуже класні в тому плані, що тут тихо, тут ти не боїшся неба. Хоча в перші дні дуже лякали літаки і трамваї. Зараз трошки звикла до літаків, хоча тепер, коли повернуся, буду навпаки перелаштовуватись.
– Літо 2026 року стало дуже насиченим політичними подіями, які безпосередньо стосуються війська. Ми спостерігали за протестами після звільнення з посади міністра оборони Михайла Федорова, потім відбулася зміна головнокомандувача: 22 липня Михайло Драпатий офіційно став головнокомандувачем ЗСУ замість Олександра Сирського. А 19 серпня Верховна Рада призначила Євгена Хмару міністром оборони замість Михайла Федорова. Ви в цей час перебували на службі. Наскільки військові стежили за цими подіями? І чи відчували ви, що зміна людей на найвищих посадах може реально змінити щось для тих, хто перебуває безпосередньо на фронті?
– Ті, хто мають можливість, звісно, їм цікаво, цікаво спостерігати за тим, як змінюється вище керівництво, тим паче кожен з нас сподівається, що ці зміни будуть на краще, що от-от хтось приведе нас до перемоги. Я всі ці новини бачу, читаю, хоча часу на це мало. Казати щось конкретне про ці зміни іще рано, тому що пройшло мало часу. Але військові підтримують Драпатого, це так. Тому віримо в краще.
– Як загалом сприймаються на фронті новини з Києва, зокрема, спецоперації НАБУ, розмови про вибори, іноді повернення до теми мирних переговорів? Чи впливає це на ваш бойовий дух і настрій?
– Для таких новин менше часу, тому що в нас дуже багато роботи, піхота, тим паче, ці новини не бачать, тому що вони дуже довго на позиціях. Всі інші працюють на піхоту, тому ми стараємося в це не вникати, щоб не погіршувати свій настрій.
Про Краматорський напрямок
– Ви зараз працюєте на Краматорському напрямку. Розкажіть, яка там ситуація? У ваших попередніх інтерв'ю ви говорили про дуже велику кількість FPV-дронів. Що сьогодні становить головну складність на фронті?
– Головною проблемою залишаються дрони. Коли я виїжджала сюди у відпустку, ситуація була більш-менш нормальна. З 21 серпня Слов'янськ і Краматорськ офіційно внесені в зону бойових дій, тому ситуація змінилася дуже сильно і різко. Ворог максимально атакує КАБами, «шахедами» та FPV-дронами. Слов'янськ і Краматорськ стали для них основною ціллю. Тому на ці міста зараз, з нашого боку, будуть кидати максимальну кількість сил, щоб втримати їх.
– У чому зараз ворог переважає на цьому напрямку?
– Це перевага дронів, тобто в основному це або КАБи, або дрони, артилерії менше. У нас немає такої переваги.
– Наприкінці 2025 року Олександр Сирський говорив, що приблизно 60% вогневого ураження припадає на безпілотні сили, а близько 40% – на артилерію; він також зазначав, що це співвідношення залежить від ситуації та погоди. Чи зберігається таке співвідношення?
– На моєму напрямку зараз це близько 80% до 20%. Артилерія працює далекобійно і я думаю, що скоро її час відійде, все буде максимально в дронах.
– Я командир взводу важких бомбарів. Це такі великі дрони «Вампіри», ними ми здійснюємо логістику до піхоти, тому що машиною вже давно не під’їдеш. Все це перекрито і піхота отримує забезпечення, їжу, воду, боєприпаси, ліки будь-що саме з таких дронів «Вампір». У мене є свої екіпажі. Ми кожної ночі забезпечуємо ними логістику. Плюс працюємо на ураження, коли ворог починає штурм живою силою і пробує пройти по землі до наших позицій.
– Чи відчуваєте нестачу дронів, снарядів?
– Ворог максимально перевищує нас в кількості дронів, якби в нас була хоча б однакова кількість, або щоб ми навіть переважали, то можливо, ситуація на напрямку Слов'янськ – Краматорськ, зараз була б краща.
Про мобілізацію жінок
– 24 серпня колишній спецпредставник США Кіт Келлог під час візиту в Україну заявив, що підтримує мобілізацію жінок в Україні, сказавши, що вони можуть воювати не гірше за чоловіків. Водночас уже наступного дня в українському парламентському комітеті з питань нацбезпеки заявили, що служба жінок залишається добровільною. Ви пішли до війська доброволицею ще у 19 років і вже вісім років служите в армії. Як ви сприймаєте слова Келлога?
– В українській армії і так служить уже 76 000 жінок. Я вважаю, що якщо мобілізація і має бути, то і справді добровільно. Вважаю, що обов'язково мають бути медики, психологи – жінки. Це ті професії, які максимально потрібні і які жінки також можуть виконувати. Коли ж кажуть про загальну примусову мобілізацію жінок, то я не дуже це підтримую, тому що демографію ж треба якось підтримувати. Тобто є діти, як залишити всіх дітей, на кого? Іще є питання, що не всі бригади беруть жінок, багато хто відмовляється через якісь свої погляди.
– Особисто ви стикалися хоч раз з гендерними стереотипами з приводу того, що ви жінка? Бо у вас в підпорядкуванні саме чоловіки, як ви заслужили їх повагу?
– Я не стикалась зі стереотипами з приводу того, що я жінка, що я маленької комплектації і прийшла, коли мені було 19 років. На початку, можливо, хтось не вірив у мене, що я зможу бути на рівні з чоловіками, але я своєю роботою, виконанням прямих обов’язків показувала, на що я здатна. Досвід, досвід і досвід, з року в рік і от зараз я вже молодший лейтенант і керую взводом де самі чоловіки. Різного віку, від 20 до 50 років і всі як один слухаються. Це авторитет, набутий роками, тому що я служу довше, ніж деякі чоловіки.
Про СЗЧ і нові контракти
– Ви не раз говорили, що прийшли саме у 56-ту бригаду і залишилися там, а колектив для вас фактично став сім'єю. Як людина, яка багато років залишається в одному колективі, як ви думаєте: наскільки ставлення командирів, атмосфера в підрозділі та відчуття відповідальності перед своїми людьми впливають на рішення військового залишатися на службі? І що, на вашу думку, найчастіше стоїть за СЗЧ – страх, виснаження, конфлікт із командуванням, відсутність ротацій, відчуття несправедливості чи щось інше? У вашому підрозділі це траплялося? І як цьому запобігати, на вашу думку?
На початку 2026 року цифра випадків СЗЧ за весь час від початку повномасштабного вторгнення становила близько 200 тисяч. Цю цифру під час виступу в парламенті озвучив Михайло Федоров, коли його призначали на посаду міністра оборони України.
– Я дев'ятий рік в одній бригаді, навіть більше, в одному підрозділі. Просто раніше ми були в артилерії, коли наша гармата стала неактуальною, ми просто всією командою перевчилися на дрони. І звісно, нові люди приходять, вони стають частиною сім'ї. А є в мене в підрозділі хлопці, які служать зі мною з 2018 року. І атмосфера зберігається, так в роботі простіше. Попри те ніхто не відміняє, що є командир, а є підлеглі. Але ж коли дружній колектив, більша довіра, більше мотивація працювати. Я стараюся бути з хлопцями на рівні, не так, що я командир, я сказала і все, ні, ми все обговорюємо, будь-які задачі, будь-які проблеми. Я не посилаю на якісь нереальні задачі. Але випадки СЗЧ у нас теж є, як і в усіх інших. Але я б не сказала, що вони часті.
– Можливо ви аналізували, чому люди йдуть з бригади, зокрема здійснюють СЗЧ. Це небажання служити в цілому чи невдоволенням, якимись конкретними моментами?
– Кожному військовому страшне слово «піхота». Коли ти чуєш, що ти, потрапляєш в піхоту – не всі до цього готові. Ми – люди, всі ми боїмося. Ті, кому випала така доля, йдуть, напевно, в СЗЧ. Також є випадки, коли люди побували в піхоті, вийшли з позиції, вижили, і в них думки, що вони більше не хочуть туди повертатися. З операторів БПЛА чи з артилерії випадків СЗЧ менше. З іншого боку, у нас багато випадків повернення з СЗЧ. До нас в бригаду приходять з інших бригад, до мене в підрозділ дуже багато приходять. Люди повернулися з СЗЧ і зараз вони дуже класні оператори БПЛА, а раніше вони просто боялися бути в піхоті.
– У нас з літа почали діяти нові контракти з чітко прописаними термінами служби – для чинних військових на окремих бойових посадах цей строк становить 10 місяців, для бойового контракту 24 місяці. Потім гарантована відстрочка на певний час. Як ви думаєте, чи можуть ці контракти, де є конкретний термін служби і потім з певною відстрочкою дійсно мотивувати людей долучатись?
– Якщо влада буде дотримуватись тих контрактів, які прописала, то звісно, будуть хлопці приходити служити і знатимуть, що в них потім є відстрочка. Якщо ж будуть порушення, то 1-3 такі випадки і більше ніхто на це не підпишеться.
– Багато людей долучилися до вас за цими контрактами? Чи за контрактом для молоді 18-24 років, після підписання якого обіцяли мільйон?
– З власного досвіду можу сказати, що за контрактами для молоді 18-24 саме в нашу бригаду мало людей прийшло. Найбільше зараз долучаються через рекрутинг.
Люди приходять напряму, беруть відношення, а тільки потім вони їдуть в навчальні центри вже конкретно від бригади, в яку вони пройшли.
Про складнощі служби і плани на майбутнє
– Чи виникало у вас колись думка про те, щоб піти з війська або відчуття жалю про те, що ви обрали собі саме такий професійний шлях, коли вам було 18 років? Тому що, звісно, ви дорослішаєте, можливо, на щось у вас зараз вже інші погляди?
– Ні, в мене жодного разу такої думки не було. Так, я прийшла, коли мені було дев'ятнадцять. І саме ось це формування справжніх особистих якостей у мене відбувалося під час служби. Я завжди кажу, що коли закінчиться війна, я залишусь в армії. А зараз у мене контракт на п'ять років, тому я ще планую служити і служити.
– Ви сказали, що навіть після завершення війни хотіли б будувати кар'єру у війську, що б ви хотіли змінювати, на що впливати в українському війську? Що, на вашу думку, зараз працює добре, а що варто покращити у майбутньому?
– Звісно, у нас є недоліки в армії, особливо тема бюрократії, ось ця вся паперова робота. Хоча вже цифруємо це все через «Армія+», але, на жаль, якось воно важкувато йде. В майбутньому нашій армії потрібно завжди тренуватись, завжди бути в готовності, з таким сусідом нам не можна розслаблятися, і в мене є свої погляди на те, як це має бути. Тому, коли закінчиться війна, я залишусь і будемо змінювати на краще.
– Що для вас зараз є найскладніше, окрім паперової роботи? Це відчуття відповідальності, переживання через втрату побратимів, постійна небезпека? І як ви з цим справляєтесь після важкого дня, щоб завтра знову встати і знову робити цю роботу?
– Найскладнішим – це втрачати побратимів, втрачати підлеглих. Складно також ухвалювати важливі рішення, від яких може залежати життя підлеглих. А стосовно небезпекової ситуації, то я думаю, що страшно всій Україні, тому що: що на фронті, що в Києві – прилітають ракети і ти не знаєш, що буде завтра. Як я розслабляюся? Кожної ночі я виїжджаю з хлопцями на позицію і контролюю їх безпосередньо з місця, щоб все було добре. Мені так спокійніше. У мене є пес, він також служить зі мною вже девятий рік, йому вже 8 років. Тому коли повертаюся, приділяю йому увагу.
У нас в підрозділі є хлопці з ампутаціями. Вони після поранення повернулися на протезах. Далі виконують свої бойові завдання, але як оператори НРК. Які вони життєрадісні, вони такі мотивовані, що ти думаєш, як ти можеш бути невмотивованим чи якось жалітись на життя? На них дивишся і хочеться жити, вони завжди в русі, виконують всі свої завдання, доставляють (на позиції – ред.) паливо, боєприпаси, їжу, воду, не дивлячись на те, що вони з ампутаціями, що вони пройшли доволі важкий шлях. Один із них був у мене в екіпажі на гарматі, а інший був у піхоті, зараз вони повернулись і продовжують боротьбу. Якщо в стрій повертаються такі хлопці з протезами навіть, то як можуть не приходити інші до нас в підрозділ?
– Що для вас залишається головною мотивацією?
– Люди, які мене оточують. Хлопці, які зі мною з 2018 року, і вони залишаються поруч і надалі, і ми пліч-о-пліч нищимо ворога. Ті ж самі хлопці з ампутаціями, які повертаються після важких поранень. Це мене мотивує, і ми собі сказали, що ми будемо до кінця, а там побачимо.
Відео розмови дивіться на YouTube каналі Радіо Свободи.
Форум