Доступність посилання

ТОП новини
19 Жовтень 2019, Київ 01:19

Де закінчуються межі «русского мира»


Виставка у Кремлі (Росія, Москва) «Мапа Росії. Віхи історії». 22 грудня 2014 року

Валентин Жданко

Один із найпопулярніших у сьогоднішній Росії висловів, який останнім часом часто можна почути на всіх загальноросійських телеканалах із вуст багатьох політиків і пропагандистів, – «Там, де колись був піднятий російський прапор, він уже спускатися не повинен». Або коли обговорюють теми Донбасу чи України загалом, точаться дискусії про долю Криму, Курил, – обов’язково хтось процитує ці слова російського імператора Миколи I, промовлені в середині XIX століття, коли Росія всупереч міжнародним домовленостям приєднувала Примор’я, гирло Амура. Вислів навіть потрапив до нових шкільних підручників з історії, просочених ідеєю імперської величі Росії.

Від російської Польщі до російської Аляски

Російський прапор протягом минулих століть де тільки ні підіймали.

Під час найбільшого розширення імперії, у другій половині XIX століття, російські прикордонні стовпи були на заході (за 300 кілометрів від Берліна), на півночі (170 кілометрів від Стокгольма), на півдні (400 кілометрів від Пекіна). На сході російська імперія свого часу перетнула Тихий океан, захопивши величезну територію Аляски, а імперський прапор можна було побачити навіть у Каліфорнії (фортеця і російське поселення Форт-Росс, за 80 кілометрів від Сан-Франциско).

«Мапа Росії, 1872 рік»
«Мапа Росії, 1872 рік»

У ті часи ідеями колоніальних захоплень була одержима не тільки Росія: фактично всі тодішні європейські держави прагнули стати імперіями і розширити свої кордони.

Але сьогодні, через 150–200 років після епохи великих колоніальних захоплень, коли всі імперії давно розвалилися, а колишні колонії стали самостійними державами, схоже на те, що лише у Росії так страждають від фантомних болів, від втрати колишньої неосяжної величі.

Причому ви не почуєте виразної відповіді на питання: навіщо країні, не найбільш заможній, насильством утримувати захоплені колись землі, витрачаючи на це величезні сили і кошти, псуючи відносини з цілим світом, лякаючи сусідів? І чи не розумніше було б замість цього зайнятися облаштуванням і без того чималої російської території, велика частина якої запущена і знелюднена? Не почуєте відповіді ні від російського політика високого рангу, який мало не щотижня літає за кордон у власний маєток десь на Лазуровому узбережжі, ні від будь-якого далекого від політики жителя Пензенської області, який за кордоном Росії ніколи в житті не був і навряд чи буде.

Уся аргументація, найімовірніше, зведеться до того ж вислову Миколи I про російський прапор, який «спускатися не повинен». Звичайно, не всі в Росії одержимі цим імперським чадом, але голос тих, хто намагається довести співгромадянам, що «Крим не наш», більшість населення не чує або чути не хоче чути.

Про цю глибинну спрагу російської душі до невпинного розширення своєї держави докладно написав у недавній гучній статті «Довга держава Путіна» помічник російського президента Владислав Сурков, якого багато хто вважає ідейним натхненником і головним теоретиком Кремля.

За його словами, Росія, «обвалившись із рівня СРСР до рівня РФ, руйнуватися перестала, почала відновлюватися і повернулася до свого природного і єдино можливого стану великої спільноти народів, яка збільшується і збирає землі».

Владислав Сурков (зліва) і Володимир Путін (праворуч)
Владислав Сурков (зліва) і Володимир Путін (праворуч)

І як за таких програмних цілей Кремля можуть почувати себе люди там, де колись змушені були жити їхні предки під російським прапором, якого позбулися найчастіше лише ціною великих жертв? А «русский мир» у розумінні сучасних імперців – перш за все там. І це щонайменше півтора десятка нинішніх незалежних держав. Провінційними містами Російської імперії колись були і Варшава, і Гельсінкі, і Таллінн, і Рига, і Вільнюс, і Київ, і Кишинів. І Мінськ.

Протягом 500 років царизм підбирав під себе сусідні країни і народи, шляхом сотень воєн і ціною багатомільйонних жертв досяг у цьому великих масштабів. І тут раптом на початку 1990-х Росія у своїх розмірах повертається до тих меж, якими вони були до захоплень, півтисячоліття тому, за часів Івана III та Івана Грозного. Усвідомлювати, що колись західний російський кордон був під Познанню і на Дунаї, а тепер він під Смоленськом і на Дону, для імперської свідомості нестерпно. Путін ще у 2005 році назвав це «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».

Іноді здається, що російська політична еліта залишилася у своєму світосприйнятті десь у XIX столітті, бо тільки в тій системі цінностей їй затишно, комфортно, зручно.

Учора Київ, завтра Кишинів

Кілька днів тому, перемикаючи телеканали, випадково зупинився на політичному шоу першого російського каналу «Толстой. Воскресенье» – головним чином тому, що почув давно знайомий голос. Говорив Андранік Мігранян – відомий російський політолог, професор Московського державного інституту міжнародних відносин (на початку і в середині 1990-х він був постійним учасником ліберальної телепрограми про політику «Червоний квадрат», яку створив і вів один із відомих радянських журналістів епохи перебудови Олександр Любимов).

Політолог Андранік Мігранян
Політолог Андранік Мігранян

Розмова в студії – про те, як Москва може використовувати можливе політичне протистояння в Молдові – в тому разі, якщо після виборів, котрі відбудуться цієї неділі, молдовани вийдуть на вулицю і спробують влаштувати свій молдавський Майдан.

Слова Міграняна вразили: «Молдовська криза поглиблюватиметься на тлі української кризи, яка також поглиблюється. Що відкриває можливості, щоб Росія вийшла прямо до Румунії і реалізувала певний проект, який, власне, ніхто не забув: Новоросія. Одеська область межує з Придністров’ям, Придністров’я межує з Молдовою, Молдова з Румунією… Я думаю, що ось ця пружина дійсно може підштовхнути, щоб, по-перше, масові настрої в результаті кризи в Україні створили цей ґрунт (цей ґрунт створили б і в Молдові, і в Придністров’ї); і щоб, звичайно, російська громадська думка зажадала від своєї влади вжити дуже рішучих заходів і дій, тому що це сфера наших життєвих інтересів, і це екзистенційна проблема для Росії».

«То якого ж біса ми зупинилися на Кримі і Донбасі»

Суспільна увага до молдовських виборів не така вже й значна. Країна маленька, економіка слабка, політичної стабільності там немає вже щонайменше три десятиліття – всі з тим давно звиклися. І тут – про можливість такого сценарію: знову «Новоросія», знову мрії про те, що Росія виходить на румунський кордон, відрізаючи Україну від чорноморського узбережжя.

Звичайно, можна жартувати з великодержавних прожектів кремлівських політологів. Мовляв, те, що було можливим п’ять років тому, навряд чи може бути реалізоване зараз, якщо Україна поступово відновлює свої збройні сили, коли проект «ДНР»-«ЛНР» явно виснажився і втратив привабливість навіть для проросійської частини українського суспільства. Але те, що в прокремлівських політологів на язиці, очевидно, в кремлівських політиків у голові.

Згадуючи події лютого 2014 року в Україні, про що думає і які плани виношує нинішня російська еліта? Ось іще одна цитата Міграняна з тієї телепрограми: «... Тоді, під час історії з Кримом, були розмови про те, що будуть суворі санкції Заходу, буде те, буде інше... Як з’ясувалося, наша терпимість і стриманість не зупинила наших партнерів. Вони дедалі більше застосовують санкції. Так якого ж біса ми зупинилися і спинили людей, які хотіли вирішити цю проблему раз і назавжди?»

Хтось, можливо, поблажливо посміхнеться: мало що говорить якийсь політолог, нехай і відомий, і наближений до Кремля. Але слова ці промовляються у програмі, яку веде заступник голови російської Держдуми, на одному з головних російських каналів.

Микола Патрушев
Микола Патрушев

І зауважте, що говорив за кілька днів до цієї програми, 14 лютого, секретар Ради безпеки Росії Микола Патрушев: «Молдовське суспільство підштовхується до розколу і конфліктів, виборці поділяються за принципом: за або проти Заходу. Це звична політика творців «кольорових революцій». Схоже ми вже спостерігали в Україні в 2014 році, коли був здійснений державний заколот. У разі ж перемоги соціалістів не виключено, що Захід організує правих на створення молдавського «майдану» в Кишиневі і підштовхне до імпічменту президента».

…Слова Миколи I про російський прапор, який, піднявшись одного разу, «вже спускатися не повинен», мають мало спільного з дійсністю. Він опускався багато разів і в багатьох місцях, бо ж рідко який народ, ставши жертвою окупації або анексії, хоче миритися з чужою владою і чужими звичаями.

Сам Микола I, як і інші самодержавці, дуже хотів залишитися в історії як збирач земель, завойовник. Для цього в кінці свого правління розв’язав Кримську війну, ввівши війська в Молдавію і Волощину, які тоді були васалами Османської імперії. Марив про те, як російський прапор буде майоріти над Константинополем, над Босфором і Дарданеллами.

Однак численна, але відстала в техніці і озброєнні російська армія зазнала поразки від коаліції європейських держав. Росія опинилася на самоті, втратила весь свій чорноморський флот і право взагалі мати військові кораблі в Чорному морі, від імперії були відрізані південна Бессарабія і дельта Дунаю. У тій авантюрній війні склали голови 143 тисячі підданих імперії.

А що ж до крилатих висловів миколаївської доби, то мені зі шкільних років ближча інша цитата. Ось що говорив про самого Миколу I Олександр Пушкін: «У ньому багато від прапорщика і трохи від Петра Великого». Але в нинішній Росії ці слова згадувати не люблять.

Оригінал статті – на сайті Білоруської служби Радіо Свобода. Над перекладом працювала Людмила Ваннек.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG