«Найболючіша робота з родинами зниклих безвісти»: як працюють служби супроводу в українській армії

В усіх військових частинах України наразі діють служби супроводу. Їх запровадили понад два роки тому.

• Яким чином вони допомагають військовим та їхнім родинам?
• І хто ті військові, які нині опікуються побратимами, посестрами та їхніми родинами?

Радіо Свобода поспілкувалося із тими, хто займається патронатною роботою із пораненими та родинами зниклих безвісти із 23-ї та 141-ї окремих механізованих бригад, які воюють на Олександрівському напрямку в зоні відповідальності 20-го армійського корпусу.

Уряд України у серпні 2024 року ухвалив постанову, якою запровадив службу супроводу (патронат) у всіх військових частинах. Документ, розроблений Міністерством оборони спільно з Генеральним штабом ЗСУ, зазначає, що «основне завдання служб супроводу полягатиме у допомозі військовослужбовцям у вирішенні низки соціальних та медичних питань. Серед них:

• супроводження поранених, в тому числі через надання їм допомоги у питаннях направлення та проходження військово-лікарських комісій та медико-соціальних лікарських комісій, підтримка комунікації з членами їх сімей;
• супроводження членів сімей загиблих (померлих), зниклих безвісти та полонених та надання їм допомоги у питаннях реалізації належних пільг і гарантій;
• сприяння в оформленні документів, необхідних для надання їм посвідчень, що підтверджують статус особи, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації;
• участь у заходах супроводження або підтримки тих, хто звільняється зі служби».

Вадим «Воїн» Павлюк, 23-тя окрема механізована бригада ЗСУ

Вадим «Воїн» Павлюк від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну пройшов шлях від служби у піхоті до роботи з супроводу поранених побратимів.

«Якщо казати про посади, які обіймав, то це були піхотні посади: стрілець-санітар, гранатометник, кулеметник, командир відділення, головний сержант взводу, головний сержант роти. Тобто пройшов шлях від солдата до старшого сержанта», – ділиться військовий.

До війська прийшов разом із батьком у перші дні повномасштабного вторгнення:

«Я мав потрапити до десантно-штурмових військ, оскільки служив у 80-й окремій аеромобільній бригаді строкову службу. Але ми з батьком хотіли служити разом. Він мав інвалідність, коли йшов на війну: був без ока і вже звільнений як пенсіонер МВС. І він не міг потрапити разом зі мною до тієї бригади, в яку я хотів. До тієї роботи, яку я вмів робити, він не міг бути дотичним через відсутність здоров'я. І нас відправили до 61-ї механізованої бригади (тоді єгерської). Завжди працювали з батьком разом. Ми брали участь у звільненні Херсонщини, включно з містом Херсоном, тієї частини, яка зараз деокупована», – розповідає Вадим Павлюк.

Додає: «А після цього нас направили на Донбас. Це був уже інший виклик, тому що війна на Донбасі й війна на Херсонщині відрізнялися одна від одної. Там ми зазнали перших вагомих втрат. Це був Соледар, грудень 2022 року. Тоді перші друзі у великій кількості загинули».

Каже, що на Донбасі його підрозділ у боях проти «вагнерівців»Хто воював у складі ПВК «Вагнер» зазнав значних втрат, після чого був переведений на інший напрямок.

«Увесь 2023 рік ми брали участь в обороні Чернігівщини та Сумщини. Це було здебільшого прикордоння. Комплектувалися, проводили злагодження, навчали нових бійців. Після чого наприкінці 2023 року ми знову виїхали, на жаль, у бік Донбасу. Чому кажу «на жаль»? Тому що це був найгірший, напевно, період на Донбасі, якщо порівнювати навіть із 2022 роком. Уже на початку 2024 року, у березні, була втрачена Авдіївка, а наступний населений пункт за Авдіївкою – це було Ласточкине, і там далі Орлівка. Наша бригада безпосередньо, моя рота, мій 100-й батальйон, був в обороні Ласточкиного. Це перший рубіж після самої Авдіївки», – пригадує Вадим Павлюк.

Ділиться: «За весь період війни у Ласточкиному та в Орлівці ми зазнали найбільших втрат. Якщо взяти загалом, то за місяць було більше втрат, ніж за два роки війни. Тих, хто вижив (а я серед них), розкинули по різних бригадах. Я в 23-тю один із роти потрапив, а батька, на жаль, залишили служити окремо від мене. Оскільки в нього здоров’я вже було загалом у поганому стані й він був не зі мною, то вирішив піти зі служби. Я теж за станом здоров’я тоді не міг виконувати бойові завдання вже у 23-й бригаді, до якої мене перевели. Мені запропонували, поки не відновиться здоров’я, працювати в штабі».

У 23-й окремій механізованій бригаді військовий працював і зі зверненнями громадян та військовослужбовців, допомагав розбудовувати рекрутинг у бригаді, зокрема залучати іноземців до підрозділу. А згодом, близько року тому, перевівся на вакантну посаду у підрозділі цивільно-військового співробітництва своєї бригади, на базі якого розбудовувалася служба супроводу військовослужбовців.

«Потрапивши в цивільно-військове співробітництво, у секцію, я спробував усі напрямки: потрібно було допомагати, людей не було, не вистачало рук до роботи. Довелося працювати і в напрямку безвісти зниклих, полонених, загиблих військовослужбовців, на гарячій лінії бригади. А трішки пізніше впровадили як окремий напрямок роботу з пораненими. Цей напрямок потрібно було комусь очолити. Запропонували мені», – ділиться «Воїн».

Як працює супровід поранених?

Наразі Вадим Павлюк відповідає саме за супровід поранених побратимів. Пояснює: ця робота в його підрозділі розпочинається від самого моменту поранення бійця.

«Наприклад, у нас сьогодні є поранений військовослужбовець. У групу медичної евакуації нашої бригади ми отримуємо інформацію – форму 001, тобто первинну медичну документацію, в якій зазначено, що ось є такий військовослужбовець, який отримав поранення. Виділяється відповідальний за пораненого військовослужбовця. Він приймає первинну медичну документацію, далі телефонує, наприклад, до батальйону або телефонує у сам медичний пункт, медичну роту, цікавиться, куди цього військовослужбовця було направлено, тому що там після процесу стабілізації життя, після стабпункту військовослужбовця далі везуть десь до закладу охорони здоров’я для того, щоб у майбутньому його лікувати. Нам потрібно мати інформацію, куди саме поїхав військовослужбовець для того, щоб сконтактувати із закладом охорони здоров’я», – пояснює алгоритм роботи супроводу військовий.

Каже: вже на етапі стабілізаційного пункту бригада дбає, аби в лікувальних закладах поранений був забезпечений речами першої необхідності:

«У нас від бригади на стабілізаційному пункті видаються пакунки поранених. До них входять рюкзачок із символікою нашої бригади і речі першої необхідності, тобто паста, щітка, бритва, гель для гоління, після гоління, труси, шкарпетки, рушник. Це все складено в рюкзачок, і навіть якщо військовослужбовець без свідомості їде до закладу охорони здоров’я, все одно з ним рюкзачок виїжджає. Тобто речі першої необхідності в нього є вже з моменту, як він потрапляє на стабілізаційний пункт».

«Коли поранений військовослужбовець потрапляє до закладу охорони здоров’я, то упродовж двох=трьох днів старається до нього приїхати безпосередньо хтось із підрозділу, завезти йому особисті речі, документи, телефон. А ми цей увесь процес повинні контролювати, щоб військовослужбовець був забезпечений як мінімум зв’язком і всім необхідним на перший період свого лікування», – каже Вадим Павлюк.

Надалі служба супроводу допомагає військовим вирішувати їхні проблемні питання на всіх етапах лікування: аж до виписки і повернення на службу або ж списання за станом здоров’я.

«Ми завжди на зв’язку з військовослужбовцем, ми контролюємо повністю всі його переміщення. Тобто він сьогодні міг бути у Запоріжжі, а завтра він може бути у Черкасах, а післязавтра – у Львові, а через три дні він взагалі може бути знову в Запоріжжі. Оцей увесь його рух нам потрібно якось відстежувати. На жаль, не всі заклади охорони здоров’я вчасно надають інформацію нам у військову частину про те, що військовослужбовець був кудись переміщений, що його кудись перевели», – каже військовослужбовець 23-ї окремої механізованої бригади.

Зазначає, що одне з важливих завдань супроводу – ретельно відстежувати питання, пов’язані з медичними документами. Чому це важливо, пояснює Вадим Павлюк:

«Наше завдання – проконтролювати, щоб у військовослужбовця на момент проходження ВЛК, наприклад, була довідка про обставини травми. Вона повинна видаватися зараз упродовж п’яти діб від підписання відповідного наказу командиром військової частини. Якщо довідка була надана невчасно до закладу охорони здоров’я до проходження ВЛК, то, відповідно, ВЛК не має на що посилатися і вони просто пропишуть причини травми у зв’язку з проходженням служби».

Пояснює: «І якщо в нього важка травма, то надалі весь період реабілітації, відпустки для реабілітації, окрім стаціонарного лікування, не буде оплачуватися з розрахунку як бойові, тобто 100 тисяч на місяць. Як пояснити військовослужбовцю: зачекаймо пів року, поки ВЛК оскаржить рішення, поки пройде комісія і переглянуть усі наші папери, і вам встановлять нормальний причинний зв’язок, і через місяців вісім ви отримаєте свої виплати? І в майбутньому, якщо буде проходити МСЕК щодо отримання інвалідності чи втрати працездатності, то ця неправильно оформлена довідка також може впливати на рішення медичної комісії».

Про мотивацію допомагати побратимам

Із пораненими бійцями супровід контактує щонайменше два-три рази на тиждень, ділиться військовий.

«У середньому буває, якщо в людини є проблемні питання, то це буває на день по 10 разів, тому що кудись військовослужбовець переїздить, десь йому кажуть, що направлення на ВЛК не роблять, «їдь у військову частину», там ти не можеш звернутися до ТЦК. Тобто не всі органи компетентні в нас у державі. А ми маємо володіти всією достовірною інформацією, актуальною інформацією, згідно з чинним законодавством, і надавати цю актуальну та достовірну інформацію військовослужбовцю для того, щоб кожен його крок був у правовому полі й він менше за щось турбувався».

Каже: не хотів би, аби його пораненим побратимам довелося зіткнутися з тим, що він сам пройшов на початку повномасштабного вторгнення, отримавши перше поранення:

«Моє перше поранення було у квітні 2022 року. І я зіткнувся з тим, що із зашитою рукою, 15 сантиметрів швів, був змушений, не знаючи нічого, без нічиєї допомоги, із власними речами, з тими всіма швами, з трубками, які в мене були на руці, добиратися з Одеси попутками через Миколаїв на Херсонщину для того, щоб приїхати й написати рапорт на лікувальну відпустку. Це для мене здавалося взагалі чимось незрозумілим: чому не можна було зробити якось це за мене, чому мені обов’язково було їхати з усім цим прямо туди, а потім добиратися знову у Вінницьку область додому», – ділиться військовий.

Тому, каже Вадим Павлюк, йому не вигоріти в процесі роботи з пораненими допомагає саме розуміння, що він має інструменти, аби допомогти іншим пораненим військовим.

«Уся ця бюрократія мене насправді вбивала. Я не розумів, як це можна працювати в штабі й не написати за людину рапорт, якщо вона майже залишилася без руки, ноги, у голові має уламки. Мовляв, так повинно бути, бо «згідно-відповідно», бо є папірчик, який має працювати. Ніколи цього не розумів, не розумію і не буду розуміти. Ми для того, щоб спрощувати ці процеси, допомагати людям. Ми маємо допомагати, а не писати два-три звітики на тиждень для того, щоб задовольнити чиїсь очні вподобання, як я це називаю», – каже «Воїн».

Та додає: «Я маю змогу зателефонувати до медичної роти, до командира медичної роти, чи до начмеда бригади, чи до командира медичної роти. Я можу зателефонувати до фінансової частини й за дві хвилини дізнатися інформацію, чому військовослужбовець не отримав кошти за той місяць. Я можу зателефонувати до будь-якого підрозділу, знайти діловода й спитати, чому він не подав рапорт. Ось такий момент впливу – не безпосереднього, але наявного на всі служби, які існують в організації роботи бригади, – дає мотивацію працювати далі. Коли ти щось робиш і в тебе виходить, і ти бачиш, що це дійсно допомагає людям, то це найкращий моральний подарунок».

Михайло Чуплак, 141-ша окрема механізована бригада ЗСУ

«Це такий вид роботи, яку, скільки б ти не робив, не буде видно. А якщо ти її не робиш, то тоді одразу стає видно всім. Є робота з пораненими, з родинами безвісти зниклих, родинами загиблих, відвідування похоронів, зустрічі з ветеранами для того, щоб допомагати їм розбиратися з їхніми проблемами, з пошуком роботи. Це робота і психологічна, і фінансова, і соціальна. Тобто це все лежить на службі супроводу. І, напевно, коли ти бачиш результат своєї роботи і бачиш результат роботи команди, то це найбільше мотивує», – каже Михайло Чуплак.

Він очолює секцію цивільно-військового співробітництва 141-ї окремої механізованої бригади, яка опікується супроводом військових підрозділу та їхніх родин. У цивільному житті – педагог. Працював учителем історії в одному з львівських ліцеїв, а згодом був директором школи в Підберезцівській ОТГ Львівської області.

«У мене 18 років педагогічного стажу. Я працював у школі учителем історії. Пізніше, вже перед війною, три роки був на посаді директора школи. Супровід дітей зараз десь перегукується з тим, що зараз доводиться робити. Бо і діти траплялися з різних категорій, з особливими освітніми потребами, і була постійна робота з батьками. Тому досвід якраз напрацювався і в цивільній, і у військовій сферах, і зараз допомагає швидше орієнтуватися, виконувати різні види завдань якраз у службі соціального супроводу», – ділиться військовий.

Від роботи з дітьми – до супроводу військових та їхніх родин

До Збройних сил України Михайло Чуплак долучився у березні 2022 року:

«Коли почалася війна, прийшов у військкомат і долучився до війська. На той час ще такого поняття, як бронь, не було, добровольців було достатньо. Я вважав, що більше допоможу державі, долучившись до війська, ніж коли працюватиму в школі», – розповідає Михайло Чуплак.

Спочатку служив у ТЦК, а у 2023 році прийшов до бригади, де нині служить.

«Прийшов на посаду заступника командира з МПЗ, на якій і був, але в бойову роту. На фронт ми потрапили на Запорізький напрямок у грудні 2023 року. Ми пройшли такий дуже важкий бойовий шлях під Роботиним. Досить суттєвих втрат зазнали, але набралися достатньо досвіду. Практично рік ми були на Запорізькому напрямку, і у грудні 2024 року ми перейшли на Донецький напрямок. У 2025 році ми стояли на напрямку Великої Новосілки. Під час активного наступу ворога дуже багато було втрат, дуже багато було роботи».

Із грудня 2025 року очолює секцію цивільно-військового співробітництва у своєму підрозділі:

«Оскільки підрозділ був бойовий, то, звичайно, спілкувався із військовослужбовцями, які виходили з позицій, опікувався питаннями їхньої реабілітації, допомогою всім у життєвих ситуаціях, взаємодіяв з їхніми родичами. Тому досвід, у принципі, був перед тим, як прийти на посаду соціального супроводу».

Супровід родин зниклих безвісти

«Якщо говорити про супровід, то, звичайно, ми тут говоримо про людей. І він є для різних категорій. Це стосується і чинних військовослужбовців, і родин безвісти зниклих, і родин загиблих військовослужбовців, і військовослужбовців, які звільнені з полону, і тих військовослужбовців, які звільнилися з військової служби, тобто ветеранів, їхніх дітей, родин. Дуже великий, широкий спектр роботи й відповідальності. Звичайно, що найболючішою для нашої роботи є робота з родинами зниклих безвісти, тому що це люди, які чекають, сподіваються на те, що їхні рідні повернуться живими, і ми також у це віримо і працюємо над тим, щоб повернулися живими», – каже Михайло Чуплак.

Та пояснює, як організована в його підрозділі робота з такими родинами:

«Насамперед, жодна з родин не має бути проігнорована, військова частина не має бути байдужою до кожного, хто звертається. Родичі можуть звертатися різними способами. Навіть на особистий телефон чи на гарячу лінію вони звертаються і потребують насамперед того, щоб їх вислухали й дали пояснення. Звичайно, це індивідуальна робота. Також у нас є зустрічі з рідними, які відбуваються як онлайн, так і офлайн. Офлайн відбувається рідше, приблизно один раз на рік, а онлайн – два-три рази на місяць. На них є представник соціального супроводу, представники фінансової служби, юридичної служби, служби ППП, медики, і вони, відповідно, спілкуються з родинами, відповідають на запитання, які ті ставлять».

Про емоції

Михайло Чуплак називає роботу з родинами зниклих однією з найскладніших для служби супроводу.

«Цивільно-військове співробітництво і служба супроводу – це перша така лінія, ланка, з якою стикається родина, коли звертається до військової частини. Тому, напевно, найважче – це ті переживання, емоції, які пропускає через себе кожен представник соціального супроводу, тому що коли ти спілкуєшся з цією категорією родин, то розумієш їхній біль. Напевно, це найважче в нашій роботі», – каже військовий.

Та додає:

«Звичайно, найчастіше звернення до нас – це з питанням, де мій рідний. І це найпоширеніше питання, я думаю, що не тільки в нашій, а й у будь-якій військовій частині. Бюрократичні моменти, пов’язані зі службовими розслідуваннями щодо зниклих безвісти, не дають розгорнутої відповіді на це питання. Тому який алгоритм дій для родин? Якщо є питання, то найпростіше – це шукати відповідь на нього, звернувшись до підрозділу, не додумувати, що всі навколо вороги й не хочуть допомогти. Ми зацікавлені в тому, щоб вирішити питання родин, які звертаються, тому що це і наша репутація насамперед як військової частини».