Арільд Сивертсен – один із багатьох відставних моряків, які знову переживають травматичні спогади про Ормузьку протоку на тлі нинішньої кризи на цьому водному шляху в Перській затоці.

«У нас знову загострюється [посттравматичний стресовий розлад] під час цієї війни, – розповів Арільд Сивертсен Радіо Свобода зі свого дому в Норвегії. – Морякам, які були там у 1980-х, зараз дуже важко, бо всі спогади повертаються».

Сивертсен командував суднами, що проходили через Ормузьку протоку в розпал «танкерної війни» – конфлікту 1981–1988 років, який нагадує сьогоднішню кризу в Перській затоці.

«Танкерна війна» була відгалуженням ірано-іракської війни, яка почалася у 1980 році з вторгнення Іраку в Іран. Невдовзі конфлікт поширився на води Перської затоки, коли Ірак, а згодом і Іран, почали атакувати нафтову інфраструктуру та судноплавство один одного.

В середині 1980-х Ірак, використовуючи поставлені Францією літаки та протикорабельні ракети, атакував нейтральні судна, що перевозили іранську нафту, тоді як Іран застосовував військові фрегати та швидкісні катери для нападів на танкери третіх країн, які користувалися портами Кувейту та Саудівської Аравії. Обидві арабські держави підтримували Ірак у цій війні.

Під час морського конфлікту було атаковано сотні суден, а понад 100 торговельних моряків загинули.

Попри ризики, моряків переконували працювати на танкерах, що курсували Перською затокою, частково завдяки надбавці за роботу в небезпечних умовах, яка в деяких випадках подвоювала їхню зарплату за кожен день перебування у небезпечних водах.

Сивертсен зазначив, що старші члени екіпажу також відчували обов’язок забезпечувати безперервне постачання енергоносіїв через цей важливий водний шлях.

«Ми хотіли виконати свій обов’язок, бо судновласники казали нам, що ми повинні тримати Ормузьку протоку відкритою та забезпечувати постачання енергії, інакше економіка всього світу зазнає краху», – сказав він.

Олав Миклебуст працював інженером на суднах, що курсували Перською затокою у 1980-х роках, і пережив дві атаки іракської авіації.

Під час одного з таких ударів біля узбережжя Дубая протикорабельна ракета ледь не влучила в його судно, перш ніж вразити інше поблизу, внаслідок чого загинуло кілька людей у моторному відсіку. Сьогодні він і далі працює капітаном нафтового танкера.

Ветеран галузі зазначив, що ті самі тактики, які судна використовували у 1980-х роках, щоб уникнути виявлення, ймовірно, застосовуються і нині деякими кораблями, що останніми днями проходять через Ормузьку протоку.

За його словами, у 1980-х роках танкери в затоці здебільшого пересувалися під покровом темряви. «Жодних вогнів, жодних ліхтарів», а всі ілюмінатори в каютах екіпажу були затемнені.

«Ми майже не користувалися радаром, лише час від часу, бо це могло подати сигнал на берег. Ось так вони і [сьогодні] роблять – прослизають непомітно».

Крім того, за його словами, судна можуть вимикати транспондери, які використовуються для запобігання зіткненням, оскільки ці пристрої також передають місцезнаходження кораблів на сайти морського відстеження.

Сивертсен, який написав книгу про цей конфлікт, досі тяжко переживає рішення, яке він ухвалив як капітан танкера, наближаючись до Ормузької протоки в серпні 1987 року.

Рухаючись уночі через Перську затоку, затемнене судно Сивертсена йшло в радіомовчанні, оскільки він намагався непомітно провести свій танкер з аміаком через Ормузьку протоку.

Раптовий спалах світла на морі поблизу вказав, що інше судно, яке намагалося здійснити той самий перехід, потрапило під атаку зграї іранських швидкісних катерів.

«Ми бачили ракети і чули це по УКХ [радіо]. Капітан був у відчаї», – згадує Сивертсен.

Коли по радіо надійшов панічний сигнал «МЕЙДЕЙ», колишній моряк сказав: «Я був у внутрішньому конфлікті». Повернутися, щоб надати допомогу, було б майже самогубством, але норвежець міг передати сигнал про допомогу по радіо, що моряки називають ретрансляцією сигналу «МЕЙДЕЙ».

«Але я знав, що якщо я відповім і передам цей сигнал, атакуючі іранські судна зрозуміють, що поруч є ще один танкер», – сказав Сивертсен. Він вирішив зберігати мовчання.

«Я мусив думати про інших 24 людей на борту нашого судна і просто продовжувати рухатися в темряві, не відповідаючи».

Після того, як у 1980-х роках Ірак та Іран атакували сотні суден, США відправили військові кораблі для супроводу танкерів у Перській затоці. Однак це втручання мало трагічні наслідки.

У травні 1987 року есмінець USS Stark був уражений двома ракетами Exocet, випущеними з іракського винищувача. Згодом Ірак заявив, що пілот помилково прийняв військовий корабель за танкер. Унаслідок інциденту загинули 37 американських моряків.

Рік потому, після запровадження «лібералізованих» правил застосування сили для американських кораблів, що супроводжували танкери в Перській затоці, корабель ВМС США USS Vincennes помилково прийняв іранський пасажирський літак за ворожий військовий.

Після попередження змінити курсVincennes випустив дві ракети, які знищили літак у повітрі. Усі 290 людей на борту загинули.

Ірано-іракська війна завершилася в серпні 1988 року, а через місяць американські військові кораблі припинили операцію з супроводу танкерів через Перську затоку.

Ветерани «танкерної війни» 1980-х років стверджують, що сьогодні ВМС США могли б силою відкрити Ормузьку протоку. Однак Сивертсен вважає, що такий крок «лише погіршив би [нинішній конфлікт]».

Миклебуст наводить як приклад інцидент липня 1987 року, коли танкер під супроводом американських військових кораблів натрапив на морську міну, стверджуючи, що «навіть за наявності одного з найпотужніших у світі військово-морських флотів неможливо повністю контролювати ситуацію».

(Оригінал публікації на англомовному сайті RFE/RL)