Доступність посилання

ТОП новини

У Києві не стріляють – там знімають. Прем'єра чеського фільму про життя в країні, де триває війна


Під час зйомок докуменатльного фільму «У Києві не стріляють»

Українські події зійшли з перших шпальт чеських газет і випусків новин на телебаченні, але для молодого покоління документалістів Україна залишається країною великих творчих можливостей – місцем, де можна побачити поведінку людини в граничних ситуаціях, розпитати про пережите, перевідкрити для себе основні життєві цінності.

Щоб зняти таких людей, навіть не треба далеко їхати – достатньо пошукати в Києві, де вже давно не стріляють, але Майдан і війна на сході змінили людей, навчивши їх покладатися на себе і один на одного – навички, які у благополучній Західній Європі, здавалося б, уже були майже втрачені. Радіо Свобода побувало на прем’єрі одного з таких фільмів та поговорило з його автором.

Прем’єра фільму «У Києві не стріляють» молодого режисера і сценариста Якуба Шедого, який він знімав за підтримки Чеського культурного центру, планувалася ще навесні. Карантин перебив творчі плани, та не зменшив інтересу до цієї роботи – у переповненому залі, розрахованому на 150 людей, не було вільного місця – переважно студентська молодь сиділа і на приставних стільцях і навіть на сходинках.

Чи то спрага за культурними подіями, що були скасовані через карантин, чи то інтерес до нестандартної теми, але молоді люди зі щирою цікавістю дивилися фільм про те, як їхні ровесники чи не набагато старші люди, які виросли в умовах вивченої безпорадності радянської державної системи, після Майдану і війни навчилися знову брати власну долю в свої руки, як навчилися знову допомагати і довіряти одне одному.

Як розповідає режисер Якуб Шедий в коментарі для Радіо Свобода, ідея фільму належить його другу і колезі – колишньому кореспонденту Чеського суспільного радіо Мартіну Оцкнехту, який побував на Донбасі в час «найгірших бойових дій», а тепер хотів повернутися в Україну і «зняти фільм про те, як живеться у країні, де триває війна».

Ми зустрілися з десятками різних людей, яких об’єднала волонтерська діяльність, які мусили самі для себе та для інших створити те, чого їм не могла дати держава
Якуб Шедий

«А мене цікавило те, як ця війна вплинула на життя звичайних людей, які не мають безпосереднього контакту з війною, живуть у Києві, але ця війна все одно змінює їхнє життя. Ми зустрілися з десятками різних людей, яких об’єднала волонтерська діяльність, які мусили самі для себе та для інших створити те, чого їм не могла дати держава», – розповідає Якуб Шедий.

Протягом трьох років, завжди взимку, команда чеських кінематографістів їздила до Києва знімати своїх героїв – ветерана з Донбасу Леоніда Остальцова, який, повернувшись з війни, привіз звідти не лише посттравматичний синдром, але і відчуття, що став іншою людиною і що для нього стало природнім підтримати товариша, навіть коли самому важко. Тож він подумав про те, що вмів робити найкраще – пекти піцу, і залучив до цієї справи інших ветеранів, які повернулися з війни і не могли знайти собі місця у мирному житті.

Як каже Остальцов у фільмі, люди, які не хотіли впускати реальність війни на сході у свою свідомість, ветеранів просто боялися – не брали на роботу, уникали. Тож для багатьох хлопців місити тісто і пекти піцу стало своєрідною терапією, а піцерія – місцем, де всі свої, де тебе підтримають і не засудять.

Подібна атмосфера склалася і в іншій громаді – колишніх наркозалежних, які змогли подолати свою згубну звичку завдяки підтримці та спільній молитві в одній з протестантських церков. І хоча їхні життя не були пов’язані з війною, вони ведуть свої особисті бої за життя, які мають шанси на перемогу завдяки людській підтримці.

Зимовий час допоміг чеським кінематографістам зняти один з найчарівніших ритуалів, що ще збереглися в Україні – святкування Різдва. У тісній кімнаті, куди родина біженців з Донбасу з чотирма дітьми ледь вміщалася, панувала атмосфера свята, взаємної підтримки і любові.

Разом з католицькою монахинею, яка допомагає родині у скруті, вони співали і молилися українською і арабською, бо батько, колишній біженець з Лівану, мусив рятуватися втечею вдруге у своєму житті, переїхавши з окупованого Донецька до Києва.

Ще одна героїня фільму – колишня журналістка Радіо Свобода, а нині активістка за права тварин – Тамара Тарнавська. Вона провела чеських документалістів величезним притулок для покинутих тварин на околиці Києва – багатьох з них бійці привозили зі сходу – під кулями і бомбами люди покидали свої будинки, залишаючи собак і котів напризволяще, каже вона.

Вона може жити в Західній Європі, її родина живе в Норвегії, але вона повернулася до України рятувати бездомних собак
Якуб Шедий

«У неї в притулку – понад 1000 собак і 300 котів, багато саме з тих районів, де були бойові дії. Вона може жити в Західній Європі, її родина живе в Норвегії, але вона повернулася до України рятувати бездомних собак», – зі щирим захопленням говорить Якуб Шедий.


На тлі невтомної роботи російської пропагандистської машини, що діє і через чеські ЗМІ і через чеських політиків, велику увагу публіки привернув до себе ще один представник київського добровольчого руху – ветеран війни, боєць «Правого сектору» і бард – Олексій Бик. Кремезний чолов’яга, який у кадрі ніжно грався з кошеням, розповів, що вирішив іти на війну, коли почув, що на передовій формуються цілі з’єднання з дівчат. Цього його чоловіча натура вже витримати не могла і він пішов збирати гроші на військове спорядження.

Весь його «страшний націоналізм» у фільмі проявився у тому, що він відмовився розмовляти з чехами російською мовою, ускладнивши цим роботу документалістам, які знали лише російську, і процитував майже дослівно слова з промови генерала Джорджа Паттона, яку він виголосив перед американськими солдатами у 1944 році перед висадкою у Нормандії: «Ніхто ще не виграв війну тим, що загинув за свою країну, війну виграють, коли змушують того тупого засранця вмерти за свою».

Коли ж публіка попросила уточнити, що ж іще його характеризувало як справжнього «бандерівця», Мартін Оцкнехт сказав, що це була відповідь на запитання про те, як закінчиться війна – «парадом на площі Степана Бандери у Москві».

Як говорить режисер фільму Якуб Шедий, він був вражений тим, як у скрутних умовах українці могли допомагати одне одному, що йому цього відчуття солідарності дуже бракувало в житті. «Лише коронавірусна криза повернула певною мірою це відчуття взаємної допомоги і залежності, коли весь західний комфорт вже не дає відчуття захищеності, а твоє життя залежить від поведінки ближнього», – пояснює режисер.

Прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Кракові в онлайн режимі. А тепер у нього будуть інші фестивальні та нефестивальні покази – наступний буде на фестивалі Febio fest у Братиславі. Але, як каже Мартін Оцкнехт, «навіть якщо ми не отримаємо за цей фільм нагороду у Каннах, нашою метою є показати правдивість слів Вацлава Гавела, який казав, що надія є стан духу, який дає сенс нашому життю».

  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG