Українська співачка і скрипалька Оксана Муха дала концерт у Чехії. Виконавиця відомих романсів і народних пісень виступила перед аудиторією у центрі Праги 13 лютого. Львів’янка не вперше співає для аудиторії за кордоном – вона вже неодноразово виступала перед українською діаспорою, зокрема, у США. Музикантка, яка перемогла на відомому в Україні шоу талантів «Голос крани», також часто відвідує з виступами військовослужбовців – у частинах і поблизу лінії фронту.
«Радіо Свобода» поспілкувалося зі співачкою незадовго перед її виходом на сцену. Оксана Муха походить з музичної династії і має близько 20 років професійного стажу. У Прагу вона приїхала і з власною авторською програмою, і з відомими українськими хітами.
Концерт Оксани Мухи має благодійну мету – зібрати кошти і ліки для потреб українських військовослужбовців. «Ми кожен день маємо пам’ятати, що, на жаль, нічого не змінюється. Все продовжується, та сама біда продовжується. І поранені з’являються хлопці, понівечені, і їх треба підтримувати. І це – за нами. Це – наша відповідальність з вами», – говорить співачка, підкреслюючи, що в нинішній напружений час відчуває особливо потребу представляти українську пісню в центрі Європи.
– Що для вас означає сьогодні виступ тут, у Європі?
– Я хочу підтримати тих українців, які є тут. Які так далеко від дому і в силу обставин змушені бути тут, а не вдома. Які мають все почати спочатку. У них дуже непросто склалися долі. Але вони тут продовжують будувати маленьку Україну. Таку сильну, єдину. Я їм дякую за підтримку.
Але це – концерт на який сходиться не лише діаспора. Сьогодні будуть не лише українці, а прийдуть й чехи, які просто прийшли на афішу, яким стало цікаво, які люблять музику. Для мене це дуже знаково. Для мене знаково – щоб іноземці полюбили нашу пісню.
Музика відкриває серце. Музика відкриває в людині спогади. Дає можливість мріяти, вона тебе переносить на якісь абсолютно інші галактики. Забирає тебе від будня, від проблеми. Забирає від турбот. Пісня може перенести тебе в абсолютно інший світ. На три хвилини, на чотири хвилини. Ти можеш згадати своє дитинство, свої відчуття дитинства.
Я так багато співаю для людей, і тішуся, коли вони іноді плачуть, і я розумію, що це не є сльози болю, це не є сльози розчарування. Це просто є такий щем, якийсь катарсис назріває
Я так багато співаю для людей, і тішуся, коли вони іноді плачуть, і я розумію, що це не є сльози болю, це не є сльози розчарування. Це просто є такий щем, якийсь катарсис назріває, відчуття якогось звільнення і прекрасних спогадів. Оце робить пісня.
– З яким саме репертуаром ви виступаєте цього разу в Празі?
– Кілька авторських пісень. Написані для мене. Це вже сучасна музика. Звичайно, що стильово вона вписується в ту ж пісню, яку я співаю – давню пісню, народну. І будуть композиції таких авторів, як Володимир Івасюк. Таких, як Барнич – «Гуцулка Ксеня». «Черемшина», «Де ти тепер». Тобто це так широко – найгарніша українська пісня.
Сучасна пісня, яка написана на слова Симоненка Василя. На слова Ліни Костенко, Миколи Вінграновського і Миколи Бровченка. Тобто оце – та сучасна пісня, яка буде.
– Розкажіть про суть благодійної акції, яку ви запустили до свого виступу.
– Наші військові, які захищають Україну, щодня ризикують втратити життя, щодня ризикують втратити здоров’я. Свою фізичну повноцінність. Повертаються до нас понівеченими. Без зору, без рук, без ніг. Лежачі, обпечені. На це все потрібні кошти.
Ті хлопці, які на передовій зараз, ще здорові, все в порядку – вони все одно потребують нашої підтримки. Тому це – збір коштів і збір медикаментів – все, що можливо.
Щоби їх потім підтримувати, щоб вони могли одужати. І навіть ті хлопці, які на передовій зараз, ще здорові, все в порядку – вони все одно потребують нашої підтримки. Тому це – збір коштів і збір медикаментів – все, що можливо.
– Ви не один раз уже виступали перед військовослужбовцями. Можете розповісти детальніше, як вони сприймають ваші виступи?
– Ви знаєте, життя в військових частинах для них вже типове, одноманітне, дуже правильне – по статуту. День має чіткий свій розпорядок. І вони завжди напоготові, і вони завжди дуже зібрані.
Коли ми були не так давно в Лисичанську – у жовтні, аж під кінець зустрічі, під кінець такого невеличкого концерту, я побачила, що вони почали трошки усміхатися, шо вони почали підтупувати ногою. Тобто шо вони почали насправді повертатися в той емоційний світ, у якому ми з вами живемо. Ми не цінуємо те, що ми маємо.
Ми є щасливі, вільні. До життя, до того, щоб любити, щоб створювати гарне, щоб підтримувати одне одного. Щоб закохуватись, одружуватись, народжувати. Завдяки тому, що вони там є – от такі от зібрані, емоційно стримані.
– Яка реакція вам найбільше запам’яталася під час виступу?
Лірична пісня – і вони плачуть, весела пісня – і вони знімають ці футболки, танцюють, кидають об землю
– Було років шість тому. Де це ми були? Це було десь біля Дніпра. Це був полігон. Хлопців мали вже відвозити на схід. І знаєте, шо я пам’ятаю? Лірична пісня – і вони плачуть, весела пісня – і вони знімають ці футболки, танцюють, кидають об землю. То це були такі хлопці, які знали, що вони завтра від’їжджають вже. Таке вони собі влаштували емоційне прощання. Ми з ними танцювали. Вони дуже хотіли танцювати. Вони дуже хотіли, щоб з ними поговорили. Ось так – з вогню в воду.
Було дуже страшно, коли на Яворівському полігоні біля Львова – ми приїхали і командир сказав, що, на жаль, з попередніх десантників, (якщо я не помиляюся) не повернувся ніхто. І коли йти до тих, що завтра, знову ж таки, від’їжджають, і знати, що, можливо, я їх бачу останній раз, це дуже важко.
Для військових співати – завжди дуже достойно. Дуже відповідально. Бо хочеться донести до них. Донести, що ми їм вдячні. Що ми їх любимо і молимося за них. І що та пісня, яку я співаю, що я маю право співати українською мовою на своїй землі, що це – завдяки їхній відданості нам.
