Від вимушеної евакуації до посади директорки школи – саме такий шлях за понад чотири роки пройшла українка Соломія Маковська в Чехії. Після початку повномасштабної війни вона виїхала з України з однорічним сином, не знаючи чеської мови та не маючи роботи в новій країні. А вже з липня вона очолить християнську школу в Їглаві, ставши наймолодшою директоркою школи в Чехії та першою українкою на такій посаді.
Як їй вдалося завоювати довіру чеської освітньої спільноти та що допомогло пройти цей шлях – в інтерв'ю проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Ми постійно жили в надії, що завтра повернемося»
– Ви вирішили поїхати з України у перші дні повномасштабного вторгнення. Чому обрали саме Чехію?
– Ми зустріли повномасштабне вторгнення у місті Стрий. У мене був однорічний син, і я боялася за його безпеку. Коли маєш дітей, думаєш зовсім по-іншому: ставиш на перше місце їх та їхню безпеку. Для мене ситуація була новою, я не знала, як правильно реагувати. Тому вирішила поїхати і знайти для дитини безпечне місце. Чому це була саме Чехія? Тому що в Чехії колись працював мій чоловік, і ми мали хоч б якогось знайомого, який міг нас прийняти або підказати, куди їхати.
– Що було для вас найскладнішим у перші тижні в Чехії?
– Для мене, як для людини, яка мала опору і впевненість у житті, найгіршим було незнання того, що буде далі. Ми постійно жили в надії, що завтра повернемося додому, а завтра не наставало. Дуже важко було прийняти факт, що є лише тут і зараз, і що мені потрібно якимось чином адаптуватися.
Не можу сказати, що було складно звикнути до нової культури, тому що для мене чеська культура та менталітет не відрізняються від нашої. Із мовою теж проблем не було, тому що я – вчителька англійської мови, тому спочатку спілкувалася англійською. Але водночас поступово вчила чеську – хоча б декілька слів, щоб привітатися, подякувати в магазині, щоб люди відчували повагу й вдячність з мого боку.
– За скільки ви вивчили мову?
– З квітня 2022-го я працювала в чеській організації разом із чехами. На рівень А1 я вивчила мову за кілька місяців. А за пів року, у січні 2023-го, почала працювати у чеській школі й мала рівень В1-В2. Зараз у мене рівень С1. Я склала іспит цього року. Тобто я вивчила мову до цього рівня за чотири роки.
Згідно із Загальноєвропейською системою оцінювання мов (CEFR), рівень А1 означає базове володіння мовою – людина може використовувати прості фрази та спілкуватися в повсякденних ситуаціях. В1-В2 – це вже самостійне володіння мовою, яке дозволяє навчатися, працювати та вільно спілкуватися. С1 – просунутий рівень, за якого людина може професійно працювати, навчатися та вільно висловлюватися на складні теми.
– Як вам вдалося так швидко знайти роботу за спеціальністю?
Немає на що чекати, що потрібно жити тут і зараз
– Усе почалося з того, що я приїхала до Гумполеця. Там ми були близько 14 днів. За за цей час я зрозуміла, що немає на що чекати, що потрібно жити тут і зараз. І ми переїхали до Їглави. Там звернулися до соціальної служби, щоб мені допомогли знайти ясла для сина. Вони допомогли, а ще запропонували мені там працювати.
Я працювала як педагогічний працівник з дітьми. Мами, переважно українські біженки, могли залишити там своїх дітей, а самі шукати роботу, ходити на співбесіди. Так я працювала до січня. А далі перейшла до чеської школи на посаду вчительки англійської мови. Цю роботу я шукала сама, надсилала резюме до різних шкіл. Але з липня (2026 року – ред.) я переходжу до іншої школи – вже на іншу посаду.
– Чи завжди ви вірили, що зможете працювати вчителькою у Чехії? Що вам мотивувало рухатись далі й розвиватися тут?
– Не можу сказати, що я завжди вірила, що знайду таку саму роботу, яку мала в Україні. Але вірила, що собі знайду роботу. Тобто вірила, що буду заробляти гроші, буду самостійною і зможу забезпечити всім необхідним свою дитину. А те, що я вже маю таку роботу, яка мені до душі і до серця, то це я вже сприймаю як Божий дар. Хоча, звичайно, за цим стоїть також моя велика робота, наполегливість. Тому що я розумію: якби не вчилася, не вчила мову, не стукала в усі двері, не була б там, де є зараз.
«Довести всім, що ми хочемо бути корисними цій державі»
– Новий навчальний рік ви зустрінете вже в іншій школі – на посаді директорки. Розкажіть, як ви до цього прийшли?
– Це ніколи не було моєю ціллю – стати директоркою. Але я завжди хотіла передавати свій досвід далі. Також я координую міжнародні проєкти. От і зараз, поки ми з вами говоримо, чекаю на літак до Іспанії на конференцію. У мене завжди було бажання розвивати сферу освіти. Але не було такого, що це обов'язково має бути в Україні чи в Чехії, чи ще в якійсь країні. Вважаю, що ми всі живемо в одному світі і просто треба бути корисним там, де можеш.
А як я дізналася про конкурс на посаду директора? Я – віруюча людина. І про конкурс я дізналася на парафії від парафіян. І вони мене дуже підтримували, щоб я взяла участь у ньому.
– Якою була ваша реакція, коли ви дізналися, що посада – ваша?
Я не сприймаю це лише як радість від нової посади, а як професійний виклик
– По-перше, цей процес був дуже-дуже довгим, надзвичайно. Про конкурс я дізналася в листопаді, тоді почала готувати документи. У грудні надсилала стратегію (розвитку – ред.) школи. У лютому був сам конкурс. На початку квітня – друге коло конкурсу. Аж після Великодня нам оголосили результати. Тобто це був настільки довгий процес, що я вже була виснажена від очікування.
Коли дізналася про результати, навіть не можу пояснити – чи це була радість, чи це був страх, чи це була якась невизначеність. Якісь такі змішані відчуття. Я не сприймаю це лише як радість від нової посади, а сприймаю як професійний виклик самій собі. На мені зараз дуже велика відповідальність, бо я – наймолодша директорка школи в Чехії. А по-друге, я – перша українка на такій посаді в Чехії.
Я розумію, що будуть помилки, невизначеності. Але водночас не можу підвести всіх тих людей, які в мене вірили. А також всіх тих українців, які є добрими, порядними, освіченими, але зіштовхуються з тим, що не можуть отримати посаду через недовіру з боку чеського суспільства. Тому я сприймаю це як свою місію – довести всім, що ми (українці – ред.) справді хочемо бути корисними цій державі.
– Чи доводилося вам самій стикатися зі стереотипами або скептичним ставленням з боку чехів?
– Ні. Але після оголошення результатів конкурсу була певна хвиля ненависті в інтернеті. Думаю, якщо б я не була настільки психічно стійкою, то, напевно, вже б здалася. Усі пабліки і медіа гуділи про те, що виграла українка. Але в очі мені ніхто нічого не казав. А таких диванних критиків є багато. Я стараюся на це не звертати уваги.
– Школа в Їглаві, яку ви очолите, є християнською та має класи для дітей з особливими освітніми потребами. Розкажіть про неї більше. Чи є ще якісь особливості?
– Це християнська школа. Але поняття християнської школи в Україні та Чехії відрізняються. Це не школа вихідного дня, це не суботня школа. Її можна порівняти з Українським католицьким університетом. Це звичайний заклад освіти, просто моїм керівником є Брненське єпископство.
У школі ми маємо класи від першого по дев’ятий. Є звичайні класи, а є спеціальні, де навчаються діти з різними спеціальними потребами. Це також послання церкви – допомагати. Тому я б дуже хотіла в такому дусі продовжувати. Про це теж було багато дискусій, коли я виграла конкурс. Тому що попередня директорка керувала школою 22 роки, а зараз прийду я – нова людина. Але я нічого не хочу змінювати у спеціальних класах. А, навпаки, хочу продовжувати і, можливо, розширювати цей напрямок.
– Ви перемогли в регіональному конкурсі «Вчитель Височини 2024», отримали відзнаку Global Teacher Prize Czech Republic, нагороди за проєкти eTwinning та Європейський сертифікат якості за освітні ініціативи. Яка з цих відзнак найбільш значуща для вас?
– Для мене кожна нагорода була важливою. Звичайно, назавжди в пам'яті залишиться перша перемога. Це був конкурс – вчитель області, «Вчитель краю Височина» у 2024 році. А потім вже був Global Teacher Prize. Це вже зовсім інший рівень. Потім були і міжнародні проєкти. Але перша перемога була найбільш неочікуваною. Ти собі думаєш, що ти чужинець, ніби стараєшся робити свою роботу, але я не очікувала, що мене тут будуть одразу нагороджувати. Це було для мене сильним поштовхом і знаком, що ми теж тут важливі.
«Спочатку людські цінності, а потім професійні»
– Протягом років, коли ви працювали вчителькою в Чехії, чи помітили ви якісь відмінності в системі освіти або в шкільній культурі між Україною і Чехією?
У Чехії відчувається більше свободи
– У Чехії відчувається більше свободи. Але я вже п'ять років не працюю в Україні, можливо, і там зараз так. Тобто, в Україні ми мусили дотримуватися тематичних планів, календарних планувань і так далі. А тут ні. Тут ми отримали перелік того, що ми маємо за рік вивчити, а яким методом я навчатиму – це вже моя відповідальність. Головне – я цих дітей маю навчити. Також у Чехії маємо менше уроків на день. Діти мають більше часу на гуртки, самовираження і на свій розвиток. Але, з іншого боку, ми тут вчимося на місяць довше – навчальний рік закінчується в кінці червня.
– Ви завжди хотіли бути вчителькою? Відчували, що це ваше покликання?
– Я виросла у вчительській родині. Тому завжди знала, що буду вчителькою. Я бачила, як мама й тітка працювали у школі, і мені подобалося. Я навчалася дев’ять років у гімназії. Потім вступила до Самбірського педагогічного коледжу імені Івана Филипчака. Там провчилася два роки, але зрозуміла, що вчитель початкових класів – не є професія, близька моїй душі. Я склала ЗНО і вступила до Миколаївського педагогічного університету. Там вже навчалася на вчителя англійської мови. Коли я навчалася в Миколаєві, то вже працювала у приватній школі вчителькою.
– Ви часто говорите про те, що важливо підтримувати дітей, ставитися до них з розумінням, а не лише передавати знання. Звідки у вас таке бачення освіти?
– На мою думку, це більше про мою особистість і про мої людські цінності, ніж про професійний підхід. Я вважаю, що кожен вчитель, як і будь-який інший працівник, насамперед має керуватися людськими цінностями, а потім вже професійними. Але при цьому важливо мати холодний розум, щоб ухвалювати рішення, які вимагають рішучості. Тому це не лише мій світогляд як вчителя – це моє особисте бачення. І як мама я теж хотіла б, щоб мої діти в майбутньому відчували підтримку від вчителів.
– Розкажіть, як вам вдається поєднувати материнство і роботу, адже у вас ще маленькі діти.
– У мене двоє дітей, двоє хлопчиків, одному буде шість, іншому – два. Старшого звати Павлик. А коли ми переїхали до Чехії і я дізналася, що знову чекаю хлопчика, то хотіла в імені якось поєднати дві країни, тому що наше життя стало дуже пов'язане з Чехією. Тому другого сина я назвала Петро. Павло і Петро – це і в Україні, і в Чехії двоє святих апостолів.
У людей завжди були діти, і наші батьки якось працювали. Просто в Україні, країна уможливлює, щоб жінка три роки була в декретній відпустці. Але якщо подивитися у світі – в Америці, Канаді, ніде такого немає. Люди віддають дітей до ясел і йдуть працювати. Я за характером працьовита, в мене є поняття розумного балансу між роботою та родиною. Розумію, що я на чужині і мені потрібно все це якось поєднувати. У мене до обіду – робота, після обіду – родина. І я в цьому проблеми не бачу.
– Які ваші плани на посаді директора?
– Ціллю роботи буде якісне навчання для дітей, закладене на християнських та людських цінностях. Також це робота з колективом, тому що для мене, як для керівника, в школі буде першочергово стояти вчитель. Якщо вчителі не в порядку, то і в дітей порядку не буде. А третє – для мене дуже важлива міжнародна співпраця. Як координаторка міжнародних проєктів, я бачу в них дуже велику користь, і для дітей зі спеціальними потребами також.
Зараз, мабуть, кожна чеська школа має і українських дітей, і в моїй школі теж є українські діти. І коли ми працюємо в якомусь міжнародному проєкті, це допомагає встановити рівність. Тобто коли ми працюємо з якоюсь іноземною школою, ви подивитеся на клас і не зрозумієте – хто іноземець, а хто ні. Саме тому я б хотіла продовжувати в дусі таких міжнародних зв'язків.
- За даними МВС Чехії, станом на травень 2026 року статус тимчасового захисту в країні мають 386 037 українців.
- Більшість із них – жінки (54%), а майже 22% становлять діти. Ще понад 17 тисяч – люди віком 65+.
- Найбільше українців проживає у Празі – 101 502 особи, тобто фактично кожен четвертий.
- Водночас станом на кінець березня у Чехії працювали 374 400 українців.
Форум