«Його волосся роздував вітер. Він був як живий». Історії дітей, яких убила Росія

Наталя Куліді

Катерина – родом з села Новоіларіонівське у Синельниківському районі, Олексій – з міста Вільногірська Дніпропетровської області. Обоє навчались у спеціалізованій школі Дніпра, де і познайомились.

«Син народився з обмеженим здоров’ям, лікарі казали, що він взагалі не житиме. Ми пройшли всі реабілітації. Льоша постійно боровся за те, щоби бути як усі. Продирався до знань і можливостей», – говорить Людмила Зеленська, мама Олексія.

Олексій мав порушення слуху, як і Катя. Їхня дружба переросла у кохання. Після школи пара вступила до металургійної академії. Жили в гуртожитку.

«Якось син сказав, що хоче зробити Каті сюрприз – пропозицію. Ми, як батьки, підтримали. Допомогли Льоші вибрати обручку. Катя думала, що ми робимо їм обом подарунок – поїздку в Італію. У Венеції Льоша освідчився», – розповідає Людмила Зеленська.

Це було літо 2019-го. А вже у жовтні пара мала весілля. Після одруження якийсь час ще жили в гуртожитку, а потім переїхали у власну квартиру – на 4-му поверсі будинку №118, що на житловому масиві «Перемога». Мріяли про дітей у власній оселі – хотіли хлопчика і дівчинку.

Катерина завагітніла через два роки після одруження.

«Подзвонив син і сказав: «Мамо, тату, ви будете бабусею і дідусем». Я просто на роботі розплакалась від щастя. Разом із Катею цю вагітність носила вся родина», – каже Людмила Зеленська.

29 січня 2022 року на світ з’явився Микита Зеленський. Хлопчик був здоровим, порушень слуху, як його батьки, не мав.

«А вже 24 лютого ми в паніці збирали речі та виїздили з Дніпра», – згадує Катерина Зеленська.

Пара переїхала до батьків Олексія у Вільногірськ. Мама хлопчика пригадує: «Було страшно – невідомо, що далі. Але ми були щасливі. Бо разом – Льоша, я і Микитка. Щодня раділи, бо в нас був маленький синочок, якого так чекали».

Влітку сім’я переїхала у село до батьків Каті. Рідні згадують, що маленький Микита розвивався швидше за однолітків. Він обожнював гратись із тракторцями, машинками. У селі малюкові нагрівали воду, ставили ванночку на подвір’ї – він із радістю купався.

«Наші діти росли і розвивалися з певними особливостями. Онук був не таким. Здоровий і дуже розумний хлопчик. Пригадую, коли у нас вимикали світло, він підіймав пальчик вгору і сварився: «Но-но-но», – каже бабуся Людмила.

З часом тата Микити, Олексія, почали викликати по роботі у Дніпро. Уже в жовтні 2022-го родина Зеленських повернулась у свою квартиру на Перемозі – чоловікові треба було працювати.

Катерина згадує, як вони були щасливі від того, що мали своє гніздечко, могли бачитись із друзями у Дніпрі, спілкуватись.

«Микитка зробив перші кроки, почав ходити. Перше «Мама», «Тато», – пригадує той час вона.

Новий 2023 рік сім’я зустріла з друзями й дітками. Прикрасили ялинку.

«Думали про війну, але їхати вже нікуди не збирались», – розповідає Катя.

В середині січня 2023-го родина готувалася святкувати перший день народження Микити. 14 січня Олексій прийшов із роботи, Катерина разом із Микиткою – з прогулянки. Малюк бешкетував – тягнув до рота машинку, а на мамині «не можна» голосно сміявся.

«Катя надіслала це відео нам. Онук у жовтому бодіку, колготках на кухні. Це було просто перед ударом...» – говорить Людмила Зеленська.

«Бавились, обідали, говорили по відеозв'язку з бабусями. З Льошею обирали повітряні кульки на день народження нашого хлопчика. Сіли пити чай утрьох. У вікні яскраве червоне світло. Вибух…» – пригадує той день Катерина.

Останнє відео з Микиткою. Відео надано Людмилою Зеленською:

Російська ракета влучила у багатоповерхівку на Перемозі близько 15:30.

«Почали дзвонити знайомі. Сказали, що стався вибух на Перемозі. Ми спочатку не могли повірити, що прилетіло у будинок дітей. З’явились перші фото. Почала їх роздивлятись. Разом з чоловіком впізнала обшивку будинку та написи. Через півтори години вже були там. Чоловік – на завалах. А я стояла й казала: «Де мої діти? Який це під’їзд?». Просто не розуміла, що відбувається», – каже Людмила.

Катерину затисло уламками на стільці. З неї злетів слуховий апарат. Під каміннями жінка була зігнутою втричі. Голова – притиснута до грудної клітини.

«Час зупинився. Був запах газу дуже сильний. Темрява, холод, дим і важке каміння. Я кричала, кликала на допомогу. На руці залишався смарт-годинник. Мені дзвонили і я казала: «Допоможіть», – пригадує Катерина.

Через те, що не чує, Катя не знала, коли рятувальники оголошували хвилини тиші, щоби під завалами почути голос тих, хто живий. Що десь там є вона – рятувальники зрозуміли приблизно через 10 годин після вибуху. Ще 10 годин Катерину рятували. Коли жінку витягнули, температура її тіла була 31 градус.

«Як її дістали, ми сподівались, що Льоша з Микитою живі. Вона говорила: «Ми – разом», – пригадує Людмила Зеленська.

Та 17 січня дістали тіла 28-річного Олексія Зеленського і маленького Микитки...

«На сина й онука ззаду впали плити. Їхні тіла були цілі, не обгоріли. Коли дістали Микиту, поклали… Його біленьке волосся роздував вітер. Пухкенькі ручки, біле личко. Він був як живий. У тих самих колготках, у тому самому жовтому бодіку, як на останньому відео», – каже Людмила Зеленська.

«У лікарні я дізналась, що Льоші та Микитки немає… Життя обірвалось в одну мить. Мені робили уколи, я спала, але все розуміла», – пригадує Катерина.

18 січня 2023 року Людмила з чоловіком шукали одяг для похорону Льоші й Микити. Обрали те, у чому планували святкувати перший день народження малюка.

На 26 січня було відомо про 48 загиблих у будинку на Перемозі…

Олексія та Микиту Зеленських поховали 19 січня у Вільногірську. Катерина не могла бути на прощанні, бо ще не вставала з ліжка.

«Дідусь сфотографував Микитку у труні, мені хотілось його побачити й попрощатися…» – пригадує вона.

Після виписки Катерина відновлювалась у санаторії, потім у батьків, зараз живе у Дніпрі. Її підтримують друзі.

«Тепер я сама. Життя розділилось на «до» і «після». Залишилось тільки два натільні хрестики й обручка, які зняли з їхніх тіл. Більше нічого», – каже вона.

«Наче проживаєш не своє життя. Чи то не своє життя було до вибуху у квартирі? Якесь роздвоєння. Страшно, щоби не зійти з розуму… Ти й стогнеш, і завиваєш, і волосся рвеш. Але нічого не можеш змінити. Нічого», – говорить про біль втрати Людмила Зеленська.

Вона мріє, щоб на місці зруйнованого будинку був меморіал – як пам’ять про її рідних і всіх тих, чиї життя обірвались тут 14 січня 2023 року.

«Я хочу також дочекатись трибуналу над Путіним, хочу бути присутньою там і поставити йому перед очима фото усміхнених Льоші та Микитки, яких вже немає», – каже Людмила Зеленська.

Могили Олексія та Микитки Зеленських у Вільногірську. Відео надане Людмилою Зеленською:

Зростав дуже допитливим. Півторарічний Кирило Хандельди з Маріуполя

(Російська армія вбила Кирила разом з усіма найближчими рідними. Його історію записано зі слів мами дружини дядька хлопчика Олени Сердюк).

Кирило був єдиною дитиною в Оксани та Геннадія з Маріуполя. Пара жила разом кілька років, але завагітніти довго не виходило.

«Гена раніше був у шлюбі, проте без дітей, Оксана стала його другою дружиною. У сім’ї молили Бога, щоби послав дитину. Він таки послав, батьки ростили хлопчика з любов’ю, і потім – така доля страшна…» – говорить Олена Сердюк.

Оксана до народження малюка працювала бухгалтеркою у крамниці брата. Коли народився Кирило, весь час приділяла йому.

«Він був дуже цікавим – я вам навіть передати не можу. Оксана з Кирилом приходила в гості до моєї доньки Яни. Малюк ріс таким допитливим! З ним було цікаво і весело. Він усе довкола хапав – пульти, щітки. А якось навіть наївся взуттєвого крему», – пригадує Олена Сердюк.

Кирило мав багато м’яких іграшок, якими любив гратися. Уже казав «мама» і «тато». Батьки не могли натішитися ним.

Після початку повномасштабного російського вторгнення Геннадій з Оксаною переховувались у підвалі багатоповерхівки №127 на проспекті Миру. Укриття там було облаштоване.

Разом із родиною Хандельди був брат Оксани, Володимир Роменський, з вагітною дружиною Яною (донька Олени Сердюк) і бабусею Лідією (мама Геннадія). Також там ховалася ще Ольга (сестра Геннадія) з 12-річною донькою Поліною.

В укритті півторарічний Кирило захворів, підвищилася температура. Родини перейшли у кабінет продуктової крамниці Володимира Роменського. Магазин був у тому ж будинку.

«Другого березня ми востаннє спілкувалися. Яна розповідала, що над ними літають літаки, ракети, стріляють з моря та неба... Казала: «Газу в нас уже немає, телефон сідає, зв'язку немає. Ти, мамо, не хвилюйся, як зв'язок з'явиться, усе буде добре», – пригадує Олена.

Далі зв’язок обірвався. Олена всюди, де могла, шукала хоч якусь звістку про рідних. Сподівалася до останнього.

Що сталося потім – вона дізналася від знайомих. Сім’ї намагалися виїхати 10 березня 2022 року. Проте окупанти не випустили. А 11 березня 2022 року на будинок 127, що на проспекті Миру, російська армія скинула з літака бомбу. Люди, які переховувались у кабінеті магазину, загинули. Так само загинули й ті, хто ховався у підвалі.

«Я постійно думаю: Господи, ну куди вони кидали цю бомбу? Там же житловий будинок, укриття. Вісім людей у кабінеті загинуло, а внизу ще 80, як розповідають», – каже Олена Сердюк.

Тіла людей із крамниці власноруч діставав чоловік загиблої разом із ними жінки. Всіх рідних Олени Сердюк провели в останню путь у селі Македонівка Маріупольської громади.

Маленького Кирила поховали в одній труні з мамою Оксаною.

Олена Сердюк за можливості їздить на могили рідних. «Для Кирила завжди привозимо м’яку іграшку», – каже вона.

В Оксани Роменської залишилась мама, якій понад 70 років, вона виїхала з України до Німеччини.

Хотів стати моряком. 6-річний Назар Грицков із Херсонщини

Анастасія і Михайло з Херсонщини разом уже понад 15 років. Хлопець познайомився з дівчиною у сусідньому селі.

«Брат почав їздити до неї, коли Настя ще школяркою була. Потім із батьками познайомились і Настя до нас переїхала», – говорить молодша сестра Михайла, Наталя Щербина.

Невдовзі пара дізналась, що чекає на первістка. Одружились, почали жити у селі Новодмитрівка Білозерської громади. Першим у родині народився Кирило, за ним – з’явились Микита й Богдан, а потім – Назар.

«Невістка нікому не розповідала про четверту вагітність. Якось я приїхала з навчання у село, кажу: «А що у тебе живіт? Ти вагітна?». Настя сказала, що ні. Та через тиждень мені зателефонували і повідомили, що невдовзі матиму ще одного племінника», – розповідає ще одна молодша сестра Михайла, Галина Тихонюк.

«Вони сподівались на дівчинку, та раділи й хлопчику» – додає Наталя Щербина.

Назар Грицков народився 1 червня 2017 року. Як був маленьким – любив пістолети, машини і трактори.

«Батьки жили для своїх синів. Діти хотіли машинку – тримайте машинку. Хочете велосипед – ось велосипед. Хочете скутер – маєте скутер», – каже Наталя Щербина.

Анастасія з Михайлом працювали на полях – висаджували картоплю і зернові культури. Назарчикові подобалося бути біля них і допомагати.

«Він постійно був біля Михайла – в машині чи тракторі. Весь час ходив у мазуті», – ділиться Галина Тихонюк.

Як підріс, Назарчик пішов у дитсадок. Там був чи не найактивнішим хлопчиком.

«Хапався за все: і допомогти мені підготуватись до заняття, няні – посуд розставити. З усіма дітьми бавився. Дуже дружелюбний. Загалом це була родина, яку можна ставити у приклад. Їх у сім’ї багато і всі одне за одного горою стояли», – розповідає вихователька Назара, Ганна.

Хлопчик був роботящим. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству, пригадує тітка: «Племінник біг дати поїсти собакам, курочкам, качечкам. Завжди стежив, щоби в них була водичка. Назарчик був нашим сонечком».

Після початку повномасштабного наступу Росії село, де жила родина Назара, окупували. Хлопчик питав, чому прийшла війна і невже вона хоче забрати його рідних?

«Старші хлопці пояснювали, що війна трапляється у світі, говорили, що це таке і що відбувається під час бойових дій. Але загалом усі племінники дуже боялись обстрілів», – говорить Наталя Щербина.

«Чотири роки Назар ходив у садочок. Якраз мав бути випускний, готувались уже. Проте прийшла війна», – каже вихователька Ганна.

Село хлопчика восени 2022 року звільнили українські захисники. Родина з трьома синами (старший Кирило на той час уже вчився на моряка в Одесі) кілька разів через обстріли виїздила з Новодмитрівки, а як ставало тихіше – поверталися.

«Назарчик потроху готувався до школи. Казав: «Прийде 1 вересня – я піду вчитися», – розповідає Галина Тихонюк.

«Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат», – пригадує Наталя Щербина.

Від серпня 2023 року Новодмитрівку Білозерської громади ворог постійно обстрілював. Але родина намагалася жити попри все. Навіть з’їздили з дітьми на море в Одесу.

14 вересня 2023-го російські військові з артилерії знову почали гатити по Новодмитрівці. Грицкові з трьома синами забігли до підвалу.

«Далі почали крити фугасними снарядами. Попали просто по підвалу. Тато Назарчика встиг вискочити звідти, саме в цей момент інших людей і закидало, придавило», – ділиться Галина Тихонюк.

«Близько першої години ночі зателефонувала сестра і сказала, що засипало дітей. У мене почалась паніка. По сусідству живуть рятувальники, ми їх викликали», – говорить Наталя Щербина.

Михайло почав обдзвонювати всіх. Рідні кинулись розбирати завали, під якими були хлопчики та їхня мама. Першим знайшли Микиту, потім дістали Богдана. А потім вже і Назара – він був мертвим… Коли рятували дітей, ворог ще обстрілював село…

«Коли ми наважились вже про трагічну звістку сказати старшому Кирилові… Він тоді якраз був на навчанні. Спочатку не повірив, говорив, що його дурять. Але потім йому зателефонував батько та сказав їхати додому, адже молодший брат загинув. Коли ми його зустріли, Кирило тримався, як міг, але коли його мама Настя заговорила, як це все відбулося, його сліз було не стримати…», – говорить Галина Тихонюк.

Назара Грицкова поховали у рідному селі через кілька днів. Попрощатись із шестирічним хлопчиком прийшло понад 100 людей.

Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином – у лікарні на заході України.

«Рідні живуть тими дітьми, які залишились... Як бачать фото Назарчика – починають плакати. Не віриться, що саме з ними це трапилось. Найменший хлопчик, наш живчик…» – каже Наталя Щербина.

Був дуже позитивний і товариський. 8-річний Іван Козир із Харківщини

Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Пара жила у селі Максимівка на Харківщині. Разом були близько 9 років.

«Син із невісткою сильно кохали одне одного. За столом як сиділи – постійно за руки тримались», – розповідає Валентина Козир, мама Ігоря.

16 червня 2015 року в родині народився малюк. Оксана важко виношувала дитину. Хлопчик з’явився на світ завдяки кесаревому розтину.

«Невістка вже переходжувала термін. Був дуже великий живіт. Пам’ятаю, що Ігор її взував і роззував, бо сама не могла», – розповідає Валентина.

Ваня був другим її онуком. Перший – Владик – народився від молодшої доньки – Ольги. Вони жили у селі Гроза.

«Ваня ріс бойовим. Його всі сусіди любили, дуже позитивний хлопчик, з усіма дружив. Пам’ятаю, як шукав черв’ячків, перевертаючи пеньочки, збирав їх у баночку», – говорить Валентина Козир.

Ваня приїздив у гості до бабусі, двоюрідного брата і тітки у Грозу. Хлопчик, як згадує Валентина, був непосидючим і швидко зчиняв у домі гармидер.

У рідному селі любив ходити в гості до сусідів.

«Прибіжить і кличе через паркан: «Бабусю-ю-ю». Розказував мені все: «У нас отака морква виросла, а в вас? У нас такі помідори, а в вас які?». На велосипеді туди-сюди катався, їздив рибалити на ставок», – згадує Ольга, сусідка родини.

Ваня багато часу проводив з мамою Ксенією, яка займалась господарством, поки татко Ігор працював. «Вона на городі й він – там», – згадує Ольга.

Після початку повномасштабного вторгнення Максимівку і Грозу окупували російські війська. Ваня багато часу тоді проводив у бабусі, бо там хоч трохи ловив інтернет.

«Син Ігор приїде за онуком: «Ваню, поїхали додому?» «Я не хочу, буду в бабусі». Пам’ятаю, як садили картоплю, а над нами літали гелікоптери, так страшно було. Летять на Ізюм, відстріляються і повертаються назад», – говорить Валентина Козир.

Вона разом зі старшим онуком виїхала з окупації на Волинь. Донька Валентини відмовилась покидати Грозу. Син Ігор із Ксенією та Ванею теж залишались у Максимівці.

«Я пропонувала забрати з собою і Ваню, але батьки відмовились», – говорить Валентина.

У вересні 2022 року Харківщину звільнили українську військові. Семирічний Ваня пішов у перший клас. Йому дуже подобалося вчитись.

«Я на лавочці сиджу, а Ваня біжить до мене спілкуватись. Питаю, чи гарно вчиться. А хлопчик: «Я учусь по комп’ютеру». Казав, що школа подобається, має гарні оцінки. Вчителька теж була до душі», – говорить сусідка Ольга.

Влітку 2023 року Вані виповнилось вісім.

Востаннє свій дім Валентина Козир навідувала у вересні, а потім знову зі старшим онуком поїхала у Волинську область. Там, каже, їй було спокійніше, проте й дуже тягнуло додому.

«Владь, я так додому хочу», – казала онукові. А він: «Ну куди їхати? Давай перший сніг випаде – і поїдемо». Якби я повернулась, мене б уже теж не було», – говорить Валентина Козир.

П’ятого жовтня близько 13:25 російські військові обстріляли Грозу. Тоді в сільському кафе-магазині люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря – родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь – чоловік Валентини.

«Мені подзвонила моя мама, сказала, що у Грозі вибух, пішов дим. Мене почало трясти. Туди-сюди ходила, не знала, що класти у валізу. Вірите – приїхала на Харківщину без речей. Не змогла зібратись. Я телефонувала сину, чоловікові, невістці – виклики йшли, а слухавки ніхто не брав», – говорить Валентина Козир.

Жінка вирушила до Грози у ніч на 6 жовтня. Поки була у поїзді, їй телефонували й питали про татуювання у невістки – тривало впізнання постраждалих і загиблих.

Від тієї атаки загинуло 52 людини, Ваня – наймолодший. Спершу повідомляли, що загинули всі четверо – Ігор з дружиною Ксенією та сином, тітка Ольга та дідусь Анатолій. Однак пізніше вдалося знайти маму Вані у лікарні.

«Ігор на мене був схожий, а Ваня – на нього. Коли я їх опізнавала, вони наче близнята були. Я їх забирала, займалась похованням», – говорить Валентина Козир.

Її чотирьох рідних поховали поряд – Ваню між батьком і тіткою.

«Старший онук, який втратив маму, все розуміє. Каже: «Бабусю, це неминуче було», – говорить Валентина.

Нині вона залишається у Грозі – потрібно вирішити багато питань, пов’язаних зі смертю рідних. Влад – у Волинській області.

Маму Івана Козиря, Ксенію, доправили до Австрії на лікування. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними.

«Їй ще поки важко говорити. Ми кілька разів зідзвонювались. Невістка просить згадувати тільки хороше, а не погане», – каже Валентина.