Масована пропаганда Кремля. Як створювали міф про «велику російську мову»?

(Рубрика «Точка зору»)

Французький філософ Ален Безансон, який вивчає Росію, до підвалин її державного устрою відносить систему тотальної брехні.

Цей дослідник у книзі «Свята Русь» наводить слова історика Жуля Мішле, що вважав брехливість національною рисою росіян: «Росіянин – це брехня. Брехня – в громаді, фальшивій громаді […] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні. Крещендо брехні, хитрощів та ілюзій».

Обман, ошуканство, приховування непривабливих сторін російської дійсності були властиві цій державі з давніх часів. Можна згадати в цьому зв’язку перші враження Миколи Гоголя від світського життя Петербургу, відображені в повісті «Невський проспект»: «Все брехня, все мрія, все не те, чим здається». Не випадково головні персонажі його творів – це дурисвіт Хлєстаков у «Ревізорі» і шахрай Чічіков у «Мертвих душах».

У радянський час ошуканство, інструментом якого було вживання спотвореної десемантизованої мови, стало всеохопним. Дійсність замінила псевдодійсність.

Як пише Безансон, «Ціла верства, яка спеціалізується на фальшивому продукуванні фальшивих журналістів, фальшивих істориків, фальшивої літератури, фальшивого мистецтва, прикидається, що фотографічно відбиває фальшиву дійсність».

Головна совєтська газета виходила під назвою «Правда». Центральна «правда» розгалужувалась на цілу мережу місцевих і групових «правд»: «Комсомольська правда», «Правда України», «Київська правда» тощо. Назва виконувала роль словесної маніпуляції: жодного слова правди ці газети не містили.

Впроваджувану в СРСР ідеологію Безансон визначав як «логократію» – владу слова.

Головним інструментом логократії була російська мова, й обман поширювався також на її безпосередні характеристики. Наукова й журналістська обслуга режиму називала її не інакше, як «велика російська мова».

Пропаганда «величі» російської мови

Як зазначає російський лінгвіст Володимир Алпатов у книжці «150 языков и политика. 1917–2000. Социолингвистические проблемы СССР и послевоенного пространства», провідне місце в радянському мовознавстві післявоєнного часу посіла книга московського академіка Віктора Виноградова «Великий русский язык», опублікована у 1945 році.

Книга Виноградова, що стала канонічною в совєтській лінгвістиці, була сповнена такими твердженнями:

«Велич і могутність російської мови загальновизнані. Це визнання глибоко ввійшло в свідомість всіх народів, всього людства».

«Думка про переваги російської мови перед мовами західноєвропейськими не тільки позитивно розвивалась великими російськими письменниками з ХVІІ ст., але й поділялась передовими представниками народів Західної Європи».

Російська мова ніколи не гнобила інші мови, заявляв Виноградов, а виконувала «цивілізуючу роль стосовно сусідніх мов».

Масована пропаганда «величі» російської мови почалась ще раніше, ніж зазначив Алпатов. Про це нещодавно нагадав красномовний факт, наведений Сергієм Борщевським. 17 вересня 1939 року Радянський Союз відповідно до угоди з нацистською Німеччиною напав на Польщу. Тоді ж у газеті «Правда» надрукували вірш, що так і називався: «17 вересня 1939» молодої поетеси Маргарити Алігер. Вірш декларував таку сентенцію: «С миром говорила Справедливость на великом русском языке».

Таким чином, збройний напад на сусідню державу з метою загарбання її території та знищення населення газета «Правда» трактувала як акт «справедливості». Подібний апофеоз «величі» російської мови годі трактувати інакше, ніж граничний вияв аморалізму й цинізму керівництва СРСР.

Цинічна риторика Путіна

Точнісінько такою ж цинічною риторикою Володимир Путін виправдовує нинішню війну проти України, так звану «військову спецоперацію»: «Наші цілі абсолютно зрозумілі й благородні».

«Благородність» цілей російської армії в Україні відтворено у фільмі Валентина Васяновича «Відблиск».

У стрічці реалістично зображена катівня, в якій російські садисти допитують полонених українських вояків. На дерев’яній заслоні, яка приховує переносний крематорій, призначений для спалювання тіл загиблих від тортур полонених українців, великими літерами написано «Гуманитарная помощь».

У цій кілька разів повторюваній у фільму картині – вся жахітлива сутність «цивілізуючої» місії «великої російської мови», яку декларував Виноградов.

Російська мова як імперська зброя

Найпроникливіші українські інтелектуали ще з перших років незалежності справедливо трактували російську мову як безжальну імперську зброю, як інструмент поневолення інших народів.

Міф про «велич» російської мови і російського народу деконструював письменник Євген Гуцало в циклі статей, опублікованих упродовж 1993–1995 років у газеті «Літературна Україна», що обули видані у 1996 році окремою книжкою під назвою «Ментальність орди».

«Будучи до 1917 року імперською мовою Росії, – писав Гуцало, – після жовтневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Вроджена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом, сказати б «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в напалм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж – психіку інших народів, щоб зоставити пустелю – для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й після такої вікторії не втратила б якості «полуразбойничьей стихии русского языка».

На жаль, тоді мало хто дослухався до пророчих візій письменника, який намагався попередити українців про реальність загрози новітнього наступу московських орд на Україну.

Лариса Масенко – професорка, провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода