Доступність посилання

ТОП новини

Дивно чути від дітей, що обстріли – це нормально – Воронкова


Активісти «Волонтерської сотні Доброволя» відвезли на Донбас десяток валіз із одягом для дітей зі спеціальних і санаторних шкіл-інтернатів прифронтових міст

Випускні сукні, взуття на підборах і косметика для дівчаток, а костюми і сорочки для хлопчиків. Активісти «Волонтерської сотні Доброволя» відвезли на Донбас десяток валіз із одягом для дітей зі спеціальних і санаторних шкіл-інтернатів прифронтових міст. Допомога не зайва – у багатьох немає батьків і опікунів, а деяким просто складно купити гарний одяг до закінчення школи. В інтерв'ю Радіо Донбасс.Реаліі голова громадської організації Наталія Воронкова розповіла про те, чому «Нова Пошта» до цих пір не замінила волонтерські «бусики», як вдалося змусити посміхатися дітей, які виросли під обстрілами, і про що вони розповідають в школах та інтернатах.

– Яку гуманітарну організацію ГО «Волонтерська сотня Доброволя» возить до прифронтових шкіл і дитячих садків?

– Її дуже багато і з 2014 року склад допомоги змінився. Ми починали з того, що возили їжу та інші банальні речі, а зараз переключились більше на потреби дітей, які випускаються зі шкіл. Тих, які тягнуться до «українізації», як ми кажемо. Це і вишиванки, і наш улюблений проєкт «Сукня для Попелюшки» – ми привозимо дівчатам випускні сукні, а юнакам піджаки і брюки. Їздимо по інтернатах, по реабілітаційних центрах, по дитячих будинках, по звичайних школах, які знаходяться неподалік від лінії розмежування, і даруємо дівчатам і хлопцям свято. У свій випускний вони можуть перетворитися на принцес і принців.

– Чому це важливо? Чому волонтерів не може замінити «Нова пошта» чи кур’єрська служба доставки?

– Тому що ми вже давно знаємо цих дітей, ми спілкуємось – це вже родинне коло. Вони сумують за нами і перше, що вони намагаються зробити – це просто поспілкуватись. Це для них найважливіше. Коли вони міряють на себе сукні, то питають нашу думку, що їм личить, яке їм обрати. Ми намагаємось дати їм обрати собі одяг і передаємо від себе родинне тепло, даємо тепле спілкування.

– Як на це реагують їхні батьки чи опікуни?

Дітям в інтернатах і реабілітаційних центрах не вистачає спілкування
Наталія Воронкова

– На жаль, у більшості дітей немає батьків або в них умовні опікуни. Більше всього ми спілкуємось із їхніми вчителями в реабілітаційних центрах, дитячих будинках і інтернатах тощо. Вони зазвичай нас раді бачити, кажуть, що дітям не вистачає спілкування. Ми говоримо із ними не тільки про випускний, але і про звичайне життя, про те, що відбувається в державі. Із дівчатами обговорюємо і косметику, і які підбори чи сукні зараз в моді, і де та коли стріляли на фронті і чи були втрати.

– Як змінилось ставлення дітей до бойових дій впродовж цих років? Наскільки це на них вплинуло, чи можна сказати, що вони до них звикли?

– На жаль, можу сказати, що частково вони звикли. В 2016 році ми приїхали до дитячого садочку в Мар’їнці і діти, яким було тоді по 4 роки, не вміли посміхатися, вони виросли під час війни. Ми не знали, чим їм зарадити – подарунки «не працювали», врятували мильні кульки. Ми почали пускати їх під музику і побачили відгук на всі наші спроби їх якось розважити. Я вперше таке побачила, коли діти не вміють посміхатись і нам довелось ламати цей бар’єр.

Раніше діти здригались від звуку вибуху, а зараз вони кажуть: «Це в нас нормально»
Наталія Воронкова

Більшість дітей, до яких їздимо, ми знаємо принаймні шість років – вони зростають на наших очах. Ми бачимо як вони дорослішають, як вони ставляться до військових. Коли ті поряд, то дають їм відчуття захисту. Але мені дуже не подобається, що якщо раніше діти якось здригались від звуку вибуху, то зараз якщо поряд щось прилітає, вони кажуть: «Це в нас нормально, це така ситуація». І це дуже дивно чути, тому що це діти.

– Чим ще вони відрізняються від дітей, яким пощастило жити і зростати на тій частині України, де не точаться бойові дії?

– Звичайно вони відрізняються – вміють виживати. По-перше, більшість дітей, до яких ми їздимо, позбавлені повноцінної батьківської опіки. Ми часто бачили, як в дитячих будинках вони всіх називають мамами – навіть нас, коли до нас приїжджають, вони так кличуть. Для людей, які до них рідні і близькі, в них одне ім’я на всіх – мама.

По-друге, вони знають, що робити при обстрілі: куди ховатись, куди бігти, навіщо позначки у школах, що означає червоний або зелений скотч на стіні. Так помічають стіни під якими не можна і можна стояти у випадку обстрілу. Вони знають куди бігти в підвал, знають, що із собою потрібно взяти питну воду.

– Представники санаторних шкіл кажуть, що є проблема із опікунами – дітей беруть в сім’ї заради грошової допомоги. Наскільки це поширена проблема?

– Це дуже поширена практика. В нас внесли зміни в законодавство, намагались розформувати всі інтернати. Влітку діти були віддані опікунам через ситуацію із ковідом і ми знаємо від вчителів одного з інтернатів, які обходили такі родини, що діти знаходились в дуже поганих умовах. Нехай в інтернатах у дітей може не бути окремої сімейної турботи, але вони під контролем – точно нагодовані, в них точно є одяг і вони точно ходять до школи. На жаль в деяких сім’ях цього не відбувається – діти живуть самі по собі, вчителі жаліються на це в інтернатах.

У випадку змін до законодавства потрібно ретельніше продумувати ці моменти, і ретельніше мають працювати соцслужби для того, щоб вивчати опікунів, приїжджати із несподіваними перевірками.

– Наскільки змінилось економічне становище шкіл в останні кілька років? Із чим це пов’язано?

– Якщо ми говоримо про школи Мар’їнки та Красногорівки, то в 2015 році завдяки нашому проєкту «Мистецтво, що рятує» в них принаймні відбулося 1-ше вересня. В червні 2015-го там були серйозні бої, все було зруйновано, люди голодували, в школах не було нічого. Ми привозили буквально все: білизну, шкільну форму, спортивні костюми, взуття, учбові матеріали…

Завдяки війні до шкіл невеличких міст і містечок Донбасу було привернуто багато уваги, сумно це казати
Наталія Воронкова

Сьогодні в них вже все є своє – до шкіл приїжджало дуже багато гуманітарних місій, в тому числі міжнародних. Може сумно так казати, але завдяки війні до шкіл невеличких міст і містечок було привернуто багато уваги, учбові заклади відремонтували, поставили нові вікна.

При цьому урізали бюджетне забезпечення для дітей-напівсиріт і дітей, в яких є опікуни. Саме тому ми привозимо не тільки випускні сукні, але й просто одяг. Наявність опікуна не гарантує, що у дитини буде гарний одяг, принаймні свого розміру – ми бачимо короткі рукави, стоптане взуття… А інтернат виділити кошти йому на одяг не може, тому що опікун нібито є. Краще стало із їжею, але ми завжди закликаємо військових поблизу ділитись із школами та інтернатами, якщо в них є зайве печиво чи зайвий мішок крупи.

– Чи є успішні приклади переселення дітей з прифронтових сіл і містечок до тієї частини України, де не стріляють?

– Розумієте, психологія населення тут така, що важко залишити нажите за багато років. Вони залишать домівки тільки у критичній ситуації. В мене особисто є за плечима вивезення людей з Дебальцевого з під обстрілів. Коли ти приходиш до людей похилого віку і кажеш: «Бабусю, давайте, ми вас вивеземо!» – «Ні, я тут народилась, я тут і помру, на кого я залишу свою хату».

Жителі Донбасу залишають домівки тільки у критичній ситуації. Навіть якщо в сусідню будівлю попаде снаряд – не факт
Наталія Воронкова

Вони фаталісти в цьому плані, мені інколи доводилось просто кричати на батьків, щоб вони подумали про своїх дітей. Але були і інші випадки – мені тоді написав чоловік з Дебальцевого, і я досі пам’ятаю цю смс-ку: «Я батько трьох дітей, не забирайте мене і дружину, але заберіть хоча б наших дітей».

Коли йдуть постійні обстріли, то вони можуть виїхати, але якщо ні – малоймовірно. Навіть якщо в сусідню будівлю попаде снаряд – не факт. Ми одного разу приїхали в Зайцеве (населений пункт на лінії фронту – ред.) і я побачила, як діти бігають по вулиці та граються. Виявилось, що вони до бабусі на канікули приїхали. Серйозно? Не було іншого місця відпочити крім того, куди може снаряд прилетіти?

Так само у Кам’янці у Донецькій області – це село на лінії розмежування, де живе близько 14 дітей – ми їм допомагаємо також. Можливо, проблема в тому, що держава нічого не пропонує. Якщо б влада щось запропонувала родинам із дітьми, то ситуація могла б бути іншою. Коли в Золотому було розведення військ, до мене особисто підходила матір трьох дітей і казала: «Запропонуйте мені щось, я готова виїхати». Але влада цього не робить вже сім років незалежно від того, хто в нас є президентом.

– Чи вивезли ви тих трьох дітей з Дебальцевого?

– Дітей вивезли разом із дружиною, а чоловік залишився. Проте взагалі більшість старших дітей, які поїхали з Дебальцевого, повернулися. Як би образливо це не звучало для нас, але там почала відновлюватися інфраструктура, причому спочатку вони відновили лікарню.

Мені зателефонувала звідти медична сестра, одна з тих, хто нам допомагав шукати по підвалах людей, і це було як ножем по серцю: «Наташа, в нас ніколи в лікарні не було так тепло, як зараз». І я питаю, чому так? Чому вони змогли швидко відновити, а ми – ні. Зараз все стало трошки краще, але ж нам для цього знадобилося аж сім років. На жаль більшість тих, кого ми вивозили з Дебальцевого «зеленим коридором» 6 лютого 2015 року, повернулись до свого міста.

Деякі сім’ї залишились – в Харкові, в Слов’янську, в інших містах Донеччини і Луганщини, і ми з ними підтримуємо зв’язок. Наприклад, є дві дівчинки Ліза і Софія з мамою Інною. Я пам’ятаю, як вони прийшли до автобуса повністю чорні. Я питаю: «А чому діти такі грязні?» Мама відповідає: «Ми йшли з бомбосховища і коли поряд падав снаряд, падали до багнюки. Потім вставали і знову йшли, і так всю дорогу». Можете уявити в якому стані були діти? Зараз це вже дорослі дівчата, ми їздимо в гості, вони хваляться своїми успіхами.

Чи наприклад в нас є Олечка з Водяного, яку ми вивозили з під обстрілів. Вона мешкала на крайній вулиці села, найближче до фронту, і в січні 2015-го ми її вивозили звідти. Дуже запам’яталось, як на автовокзалі Покровська, тоді ще Красноармійська, ми нагодували Олечку та її родичів. Вони не бачили гарячу їжу по кілька місяців через обстріли. Це було якесь кафе чи бар, дівчинка побачила телевізор та попросила включити мультфільми. Я підійшла до кількох чоловіків, які дивились футбол, і попросила їх знайти якісь мультфільм. Уявіть: кафе біля автовокзалу заповнене здебільшого чоловіками, там сидить наша маленька Олечка, їсть щось та дивиться невідриваючись мультфільм про рожевого поні. І хлопці із пивом дивляться то на Олечку, то на рожевого поні.

Такі дивні спогади заставляють рухатись далі і розуміти, що в тебе є мета. До речі Олечка вже доросла, вчить українську мову, в неї народилися ще братик і сестричка, вони вже «обжилися».

– Хто продовжує допомагати волонтерам через сім років після початку війни?

– Дуже мало допомоги, і це дуже важко. Чесно скажу, в основному в нашій команді такі трохи не при собі люди, які можуть віддавати себе волонтерству. Допомагати – це ж не тільки щось принести, це треба ще перебрати речі, зібрати їх, потім поїздити зоною ООС, недосипати, недоїдати… Роботу волонтерів часто недооцінюють, і мені дуже неприємно, коли зверхньо кажуть «ну ти ж волонтер». Я пишаюсь нашою командою, яка це робить.

Допомагають ті, хто знали раніше, нових майже не з’являється. Допомогу зі Сполучених Штатів, наприклад, курує Анна Бєтіна, були люди з Німеччини, але зараз трохи загубилися. З кожним роком все важче. У цьому році ми, наприклад, зібрали дуже мало випускних суконь і вперше не проводимо проєкт «Вишиванка дітям АТО», тому що не зібрали достатньо вишиванок. Рекордні роки були в 2016-й і 2019-й – в один з них ми вділи у вишиванки більше 3 тисяч дітей в зоні ООС.

– Ви згадали, що спілкуєтесь із дітьми про бойові дії, про Україну. Чи можете ви сказати, що впродовж цих років діти стають більш проукраїнські налаштовані?

– Все залежить від їхнього кола спілкування, від того, наскільки дитина може думати самостійно, наскільки він/вона доросла, а також від інтернату і вчителів. Хтось приділяє цьому більше уваги, в деяких школах є навіть музеї про війну, а хтось менше.

В грудні 2014 року ми заспівали гімн України в одному з інтернатів Донбасу, і вчителі нам тихенько порадили тікати, тому що старші діти вже зателефонували на ту сторону, а звідти за нами вже виїхали, лінія фронту ще була гнучка. В травні 2021 року такого вже немає. Стали більше приділяти цьому уваги, і в самих інтернатах вони трошки більше розуміють. Ми завжди питаємо дітей, що для них Україна, що для них вишиванка. Я в дитячому садку нещодавно запитала і дитина відповіла: «Це одяг, я його ношу, тому що я українець». Це було приємно.

Ми намагаємось розширювати їхній світогляд, розповідати про інші міста, куди можна поїхати. Щоб після закінчення школи діти не були обмежені Донеччиною і Луганщиною. Якщо поспілкуватись із юнаками й дівч,атами, в них є дві професії – повар та будівельник. І коли після наших розповідей ти чуєш, що дівчинка хоче працювати швачкою, це надихає – ти бачиш, як ти змінюєш долю дитини.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите.

  • Зображення 16x9

    Михайло Штекель

    Журналіст. Працюю в медіа-сфері з перервами із 2003 року. В 2013 році спробував переїхати з рідної Одеси до Києва, писав про Революцію гідності, анексію Криму і знімав війну на Донбасі. У 2017-му повернувся до Одеси – міста непростого, але вкрай цікавого. Навчався на філософському факультеті, тому маю слабкість до довгих текстів. На Радіо Свобода працюю з 2014 року. Пишу, фотографую, знімаю, спілкуюсь із людьми.

  • Зображення 16x9

    Донбас.Реалії

    Донбас.Реалії – проєкт для Донбасу та про Донбас по обидва боки лінії розмежування. З 2015 року ми створюємо та добуваємо унікальний контент – ексклюзиви з окупованих міст і лінії фронту, відео й фото, мультимедійні репортажі, розслідування, радіо та телепрограми.

    У соцмережах:

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG