Народилися в один день, познайомилися на війні, рятують поранених бійців. Анастасія і Микола – подружня пара військових медиків. Зараз разом працюють у стабілізаційному пункті 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади на Донеччині. Насті – 26 років, Миколі – 30. У шлюбі – два з половиною роки. Говорити один з одним про все, що болить, і хоча б кілька разів на місяць знаходити час для спільних прогулянок – це, кажуть, їхні секрети сімейного щастя.
Про весілля без білої сукні й класичного костюма, роботу разом у стабілізаційному пункті та маленькі мрії й плани на мирне життя – у розповіді Миколи та Анастасії.
Харків'янка Анастасія прийшла до війська доброволицею 2017 року. Розказує: тоді їй було 19. Навчалася на філологічному, працювала в літературному музеї. Займалася організацією мистецьких заходів, їздила з освітніми проєктами на схід України, працювала як з цивільними, так і з військовими.
Першим підрозділом, до якого потрапила Анастасія, була 1-ша окрема штурмова рота ДУК «Правий сектор».
Шлях її чоловіка, каже, до війська також лежав через волонтерство. Маріуполець Микола у цивільному житті працював електромонтером на заводі «Азовсталь» і волонтерив у центрі патріотичних сил «Новий Маріуполь», доки в лютому 2016 року не став стрільцем 131-го окремого розвідбату.
Анастасія та Микола
Подружжя розказує: повномасштабне вторгнення обоє зустріли на Донеччині, у лавах 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, де служать і нині.
«Для мене головною мотивацією було захистити найдорожче, що в мене є, – мій дім. Понад усе мені хотілося, аби війна не торкнулася моєї родини», – каже Анастасія про свою мотивацію.
Миколі ж пощастило менше – у його дім, Маріуполь, війна прийшла раніше, ще 2014-го, тож вибір був очевидний, говорить чоловік.
Микола й Анастасія познайомилися ще до того, як почали працювати в одному підрозділі. Їхнє кохання, не приховують, виросло з дружби.
«Спільний побут і завдання зобов’язують до комунікації. Гадаю, саме так спочатку сприймали одне одного. Дружба і тим більше стосунки почалися вже згодом», – каже Настя.
Розписалися – і на фронт
Анастасія та Микола
Жартую, що зробили тоді найважливіший «бойовий» виїзд у нашому житті. Результатом задоволеніАнастасія
Одружилися Микола й Анастасія 25 серпня 2022 року. Просто, як розказують, повернулися з чергової пекельної роботи у Пісках і відпросилися у командира на день до Дніпра, аби розписатися.
«У мене не було омріяної білої весільної сукні, а в чоловіка – вишуканого смокінга. З присутніх – один наш побратим і мої батьки з песиком Максом, бо родина Миколи залишилась у окупованому Маріуполі. Розписалися, обмінялися обручками і поїхали назад, на фронт. Досі жартую, що зробили тоді найважливіший «бойовий» виїзд у нашому житті. Результатом задоволені», – напівжартома каже Настя.
Стабілізаційний пункт 56-ї бригади, де працюють Анастасія та Микола, Донецька область, лютий 2025 року
Зараз подружжя разом працює у стабілізаційному пункті, куди доправляють поранених на Часовоярському напрямку бійців.
Стабілізаційний пункт 56-ї бригади, де працюють Анастасія та Микола, Донецька область, лютий 2025 року
Іноді, визнають, добові чергування бувають досить спокійні, іноді одночасно привозять п’ять-шість, а то й більше бійців.
«Зараз ми працюємо не просто разом, а навіть одним екіпажем. Складно це усвідомлювати, що той факт, що ви досі живі – це не належне, а просто сліпа удача: тобі сьогодні знову пощастило, комусь – ні», – говорить медикиня.
Стабілізаційний пункт 56-ї бригади, де працюють Анастасія та Микола, Донецька область, лютий 2025 року
«Зараз в нас є ми, і цього достатньо. Працювати у стабі особисто для мене неважко, особливо в порівнянні з досвідом на позиціях. Найтяжче – слухати історії поранених», – каже її чоловік.
Стабілізаційний пункт 56-ї бригади, де працюють Анастасія та Микола, Донецька область, лютий 2025 року
Кохання під час війни й секрети сімейного щастя
Кохання на війні допомагає й підтримує, сходяться на думці Микола й Настя. Ситуацій, коли б воно заважало, кажуть, не було.
Анастасія та Микола
«Заважає» тільки тоді, коли її немає поручМикола
«Якби ми не любили – ми б не боролися. Якби ми не кохали – ми б навряд чи досі були живі, адже кохання – це передусім про відповідальність перед іншою людиною. І, певно, ця відповідальність є саме тією незримою силою, яка змушує бути пильнішим, обережнішим та більш виваженим у своїх рішеннях», – зазначає Анастасія.
«Звісно, допомагає. Ми – тому доказ. Мабуть, це тільки і допомагає. «Заважає» тільки тоді, коли її немає поруч», – каже Микола.
Анастасія та Микола, історія кохання медиків зі стабпункту 56-ї бригади
Ми завжди про все говоримо, намагаємося бодай пару разів на місяць знайти час хоча б 20-30 хвилин пройтися найближчим прифронтовим містом без жодних завданьАнастасія
Вони з чоловіком сперечаються хіба щодо роботи – хто поїде перший та хто надаватиме допомогу, а хто заповнюватиме документацію на пораненого, ділиться Настя.
«Для нас важливо у всьому цьому хаосі не втрачати головне – вміння не продукувати негатив один на одного. Звісно, бувають різні емоції, адже колосальна хронічна втома та нерви даються взнаки, втім, хто, як не найближча людина, підтримає тебе? Ми завжди про все говоримо, намагаємося бодай пару разів на місяць знайти час хоча б 20-30 хвилин пройтися найближчим прифронтовим містом без жодних завдань і подихати повітрям. Це трохи допомагає згадати, що життя – це не лише поранення та смерті, бліндаж та стабілізаційний пункт, кунг Хаммера чи коридори шпиталю. Життя – це ще й прості буденні речі: вузькі вулички маленького міста, яке всупереч близькості до фронту й далі має свій ритм, діти з картатими наплічниками, які повертаються з гуртків, чи запах свіжої випічки з місцевої пекарні», – розповідає Анастасія.
Анастасія та Микола
«Зі спільного в нас – служба в ЗСУ, життя. Про цінності та погляди можна говорити довго. Зі справді цінного в мене – дружина та друзі. Більшого за них, мабуть, нічого бути і не може», – доповнює Микола.
Що далі?
Закохані мають плани на мирне життя. Але спершу, кажуть відверто, хотілося б щонайменше дожити до перемоги.
Анастасія та Микола
«Зараз у нотатках на мирне життя – зоореабілітація», – говорить Микола.
«Хочемо відкрити свій невеличкий хабчик з капібарами. Ці прекрасні тваринки неабияк доброзичливі до людей, а доброти нам вперто бракує у теперішньому світі. Хочемо, аби туди приходили побратими та посестри зі своїми родинами, і ми згадували минуле й раділи тому, що вижили і вистояли», – додає Настя.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Повернулася із Італії на вінчання. Історія маріупольців у час війниДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Розписались у реанімації, повінчались під час реабілітації. Історія воїна, який внаслідок поранення був паралізованийДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Звикати до цивільного життя доведеться вже всі роки. Історія бойового медика Андрія ЖолобаДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Я – маленький фрагмент цієї війни». Історія десантника Андрія Хабінця, який загинув за Україну