Листопад 2017 року. Віктор Дзицюк їде з окупованого Донецька до вільного Торецька навідати матір – звичайна поїздка у справах, у якій не було нічого підозрілого. На блокпосту в Мар’їнці його зупиняють для перевірки документів, а в телефоні знаходять карти доріг. Для Віктора як майстра з будівництва автошляхів – це робочий інструмент, але для окупантів – «доказ шпигунства».
Далі – застінки донецької в’язниці «Ізоляція», катування і вирок у 16 років ув’язнення за нібито «шпигунство та організацію диверсій», розповідає мама. Зараз Віктору 38. У Макіївській колонії №32 він перебуває без належної медичної допомоги і з хронічною хворобою, що прогресує, зауважує вона. За цей час відбулися десятки обмінів, але Віктор досі в неволі, адже, зауважує, Росія вкрай неохоче й рідко віддає бранців «першої хвилі» – тих, кого схопили ще до повномасштабного вторгнення 2022 року.
Його мати Галина Дзицюк – переселенка з Торецька, яка тепер живе на Хмельниччині, – розповіла Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода), як виглядає очікування сина довжиною у понад 8 років.
– У 2017-му, коли Віктора затримали, багато людей не вірили, що таке може бути в наш час. Були такі, що співчували мені. Мої колеги толерантно поставилися, співчували, питали, чим можна допомогти.
Ми це все проходили своєю сім’єю. Ніякої підтримки від держави, чесно, я не [відчувала]. Це прийшлося на такий час, коли ми не знали: куди, що і як подавати.
Початок пошуків та інформаційний вакуум
Коли Віктора затримали, я поїхала на ту сторону (окуповану територію – ред.) – це ж можна було ще їздити. Дуже важко добиралася з перевізниками. У поліцію (окупаційну – ред.) писала заяву, щоб [дізнатися], де він, де зник. Найняла адвоката, але я ж не знала, що ця Шишкіна працює у тому ж «Українською «Міністерство державної безпеки» – незаконні силові структури, створені окупаційними адміністраціями на тимчасово окупованих територіях Донбасу» на них (окупантів – ред.).
Практика призначення підконтрольних російським гібридним силам «адвокатів» для українських заручників була системною ще до повномасштабної війни. Однією із таких осіб, яка вела справи «шпигунів», була донеччанка Олена Шишкіна. Отримавши українське свідоцтво адвоката у 2002 році, з початку війни у 2014-му вона пішла на співпрацю з підконтрольними РФ збройними формуваннями. Згодом Шишкіна очолювала «народний трибунал», який заочно «судив» українських посадовців, а після ліквідації Олександра Захарченка балотувалася на посаду ватажка угруповання Підтримуване Росією і визнане в Україні терористичним.
Колишня бранка Кремля Валентина Бучок у коментарі «Українській правді» згадувала, що Шишкіна замість захисту схиляла затриманих до зради. Крім того, з родичів заручників «адвокатка» регулярно вимагала гроші за послуги «зв’язкових» – від 500 до 1000 доларів за можливість передати записку в СІЗО або за обіцянки клопотати про внесення у списки на обмін. Згодом Шишкіна стала «депутаткою» «народної ради» угруповання «ДНР».
Один день, другий, третій. Ніхто не говорить. [Потім] ми вже з такими самими мамочками, як я, познайомилися біля дверей «МГБ». Вони сказали: «Напевно, він на «Ізоляції», там, де й наші. Вони всіх затримують – і туди». А що робити?
Писала [заяви] і на Морозову (Дар’я Морозова – «уповноважена з прав людини» угруповання «ДНР» – ред.), і в поліцію, і в прокуратуру. Кануло в лету все. Ніхто нічого, ніяких відповідей.
Галина Дзицюк, мати Віктора Дзицюка
Аж тут говорять: треба [заяву] подавати в СБУ. Тоді ж був тільки один Об'єднаний центр з питань полонених при СБУ. Пізніше мені відповіли, що відкрили кримінальне провадження про те, що [Віктора] затримали і викрали. Більше нічого не було. На жаль, це все.
Зараз, як людина пропадає, то є покрокові інструкції, куди можна звернутися. Наприклад, зателефонувати в Координаційний штаб, уповноваженому з прав людини або до тієї ж СБУ – туди, де є якась комунікація більш-менш. До повномасштабної це було важко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Військовий зник безвісти: куди звертатися? Коротка інструкціяУмови в колонії та єдина ниточка зв’язку
Зараз він в Макіївській виправній колонії. Я колись просила мамочку іншого полоненого, що як буде передачі передавати, то щоб взяла довідку, що вони там перебувають.
І, знаєте, вони (представники колонії – ред.) дали без питань цю довідку на мого сина і на її сина. Я передала це і в СБУ, і в Координаційний штаб з підписом начальника колонії, що Вітя там перебуває з такого по таке число.
Дзвоню в Червоний Хрест, говорю: дивіться, от довідка є, що він там. Чому він досі не підтверджений МКЧХ? Вони ж дають цю довідку, вони не приховують, що він там. То чому він досі не підтверджений? Але Червоний Хрест ніякої відповіді не дає.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Доступ до українських полонених у РФ. На запитання відповідає очільник Міжнародного Червоного ХрестаНещодавно вони сказали мені, щоб я написала лист Віті. Написала. Буквально два тижні тому телефонують мені: «Ми лист передали, але чи його передадуть йому, чи він його отримає – ми не знаємо». Ось така відповідь.
Віктор Дзицюк. Фото з особистого архіву Галини Дзицюк
Я так для себе зрозуміла, що листи передавали, мабуть, під час останнього обміну, коли пан Лубінець зустрічався з новою уповноваженою (з прав людини в РФ – ред.). Я так думаю, тому що десь буквально через день-два – і мені повідомили, що мій лист передали. Але чи він його отримає – невідомо.
Я досі спілкуюся з тією мамою звідти, з Донецька, чий син в полоні разом з Вітьою. Для мене це як ниточка, через яку вона може щось передати про мого сина, хоча б привіт, що все в порядку.
Їй легше [тримати зв'язок зі своїм сином], тому що вона може подзвонити по їхньому внутрішньому телефону. А в мене ж нікого немає на окупованій стороні, тому Вітя не може нікуди подзвонити. Може буквально два слова передати, і тоді вже ця мама мені подзвонить і передасть це. Це так ми підтримуємо [одна одну].
Мами, які там перебувають, можуть на побачення поїхати раз в три місяці. Також можна [передавати] передачі. Мені ж все ускладнюється тим, що я в Україні (на підконтрольній Києву території – ред.). Він не може ні зателефонувати сюди, нічого.
З кожним разом зв’язок з тією стороною стає гіршим. Раніше та мама могла через вайбер говорити або ватсап, зараз – ні. Інколи може додзвонитися на телеграм, і то, каже, що складно це робити. У неї сина затримали теж за «шпіонаж, тероризм» – тоді такі обвинувачення штампували всім. Вітя – вісім з половиною років в полоні, а він – вісім.
Серед полонених, які повернулися у серпні 2025 року під час обміну, поміняли багато цивільних, і десь людей 25 чи 30 було з Макіївської колонії. Декілька з них мені телефонували, казали, що від сина передаємо привіт і що він хворий.
У нього хронічний псоріаз, і на тлі того, що він не отримує ніякого медичного лікування, він загострився. Все тіло і голова покрита гнійними кірками. Це ж така хвороба, яка потребує специфічного медичного лікування. А там умови які? Ні сонця, нічого. Вони ж не виводять їх. Це підтверджували хлопці, які були разом з Вітею у Макіївській колонії.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Від ейфорії до небажання жити. Що відбувається з людьми після звільнення із російського полонуЦіна очікування: втрачений дім та хвороба батька
Як мама – я чекаю на нього. Хто ж його буде чекати, як не я, як не сім'я? Мені постійно сниться, що я обіймаю Вітю. Раніше також снилось, що я його зустрічаю на блокпості. Я вірю, надіюся і не здаюся, але як це важко. Після цього всього в мене дуже здоров'я похитнулося, дуже тиск [турбує].
Ми з Торецька виїхали, залишилися без нічого. Квартиру розбило повністю. Ми з чоловіком у чому були, у тому і виїхали. А ми ж пенсіонери – це не так, як молоді люди, що ще можуть заробити на квартиру. У нас все розбите.
Галина Дзицюк зі старшим сином, братом Віктора. Фото з особистого архіву Галини Дзицюк
У чоловіка на тлі цих стресів і Вітіного полону теж погіршилося здоров'я. Приїхавши в Хмельницьку область, у нього раковий ген виявили. Прооперували в Хмельницькому онкодиспансері, отримує хімію і променеву терапію. Дуже важко, він з останніх сил дуже чекає на Вітю. Каже: «Я не можу здатися, я просто повинен жити, щоб його зустріти».
Ці всі часи я не думала навіть, що це все буде настільки [важко]. Вісім з половиною років – найкращі його роки проходять у неволі. Зараз йому 38, дуже молодий. Йому й тридцяти не було, як він в полон потрапив. Тридцяту річницю він вже на «Ізоляції» [зустрів].
«Просто якийсь глухий кут»
Я вже просто не знаю, куди звертатися. Востаннє на зустрічі з паном Лубінцем (уповноважений Верховної Ради з прав людини – ред.), на особистий прийом у нього не вийшло прийти, бо якраз обмін був 14 травня. Але я зустрічалася з паном Юрієм Колбасою (представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини – ред.). Він вийшов до мене і каже: «Ми все знаємо. Ми вже тричі його подавали [на обмін]. Але Росія його не додає в списки». А я йому говорю, що можна ж якось наполягати, можна ж домовлятися. Ну це ж не два роки, не три.
Коли повернулися полонені саме з Макіївської колонії, мені це дало надію
Чому Очолив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими у травні 2022 року, коли він був при Координаційному штабі, заявляв, що передусім будемо звільняти тих, хто давно в полоні, хворих, у кого тяжкі сімейні обставини. Може, Україна недостатньо робить для повернення? Я вже просто не знаю. Просто якийсь глухий кут.
Коли повернулися полонені саме з Макіївської колонії, мені це дало надію. Кілька з них мені зателефонували і казали: «Пані Галино, там нам сказали, що буквально через місяць поміняють і тих, хто залишився». Їх там буквально лишилось 25 людей – тих, хто ще до повномасштабки сидить.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
«Залишенець Донецький». Історія лікаря, який провів 7 років у застінках «ДНР»Чи є надія після 8 років полону?
Кожного обміну я дуже радію за людей, які повертаються. Всіх треба повертати. Але водночас щоразу мені, ніби забивають у серце ще один цвях, і це дуже боляче. Я це важко переживаю, тому що, як я казала, завжди сниться цей сон, що я його зустрічаю і постійно обіймаю. Я теж хочу почути ці слова: «Мам, я вдома, я в Україні».
Давність полону – вона ж вбиває
Я би хотіла зайвий раз попросити наші державні структури, які дотичні до обміну, щоб вони передусім більше забирали тих, хто давно в полоні. Тому що вони виснажені, вони хворі, вони зневірені. Давність полону – вона ж вбиває.
Хотіла би побажати таким же мамам, як я, не опускати руки, вірити, надіятися, що ми скоро теж зможемо обійняти своїх дітей. За них ніби забули, бо вони до повномасштабної війни потрапили в полон. А тоді хіба не була війна з 2014 року? Ми жили буквально 10 кілометрів від Горлівки. Ми повністю з 2014 року в цій війні, і вона для нас й далі продовжується.
Станом на травень 2026 року Росія утримує в полоні близько 7 тисяч українських військових та від 10 до 20 тисяч цивільних громадян, заявила заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк. За її даними, за весь час із неволі вдалося повернути трохи більше як 9 048 українців. Проте левову частину звільнених становлять військовослужбовці, тоді як цивільних серед них – усього 452 особи, згідно із заявою уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. При цьому бранці, затримані у період 2014-2022 років, вимірюються лише ліченими десятками.
Серед найвідоміших випадків – звільнення у червні 2024 року Олени Пєх (утримували з 2018-го) та Валерія Матюшенка (у полоні з 2017-го). У вересні 2024 року вдалося повернути Богдана Ковальчука, якого окупанти затримали у Ясинуватій ще 17-річним підлітком у 2016 році. А під час масштабного обміну 14 серпня 2025 року в Україну повернувся колишній учасник АТО Станіслав Боранов, який зник у вересні 2017 року, пройшовши через донецьку катівню «Ізоляція» та Макіївську колонію № 97.
Раніше Донбас Реалії публікували список заручників, яких РФ утримувала ще до початку повномасштабного вторгнення. У ньому станом на 2021 рік було 268 імен.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, Whats App або Imo: +380635710657. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.