До повномасштабної війни Тарас Козуб виготовляв старосвітські музичні інструменти та грав на лірі, яку створив власноруч. У 2023 році він приєднався до 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» ЗСУ.
Восени того ж року на Запорізькому напрямку Тарас втратив ліву руку. Під час реабілітації він повернувся до музики. Для цього виготовив спеціальний бандаж із важелем, який допомагає крутити ліру.
Щоб підтримати армію, Тарас грав у підземному переході в центрі Києва та на Андріївському узвозі. Йому вдалося зібрати кошти й придбати автомобіль для військових на передову. Нині Тарас продовжує займатися волонтерством, грає у Театрі ветеранів, а також мріє переобладнати власну майстерню, щоб знову повноцінно виготовляти музичні інструменти.
Свою історію він розповів Радіо Свобода (дивитися тут ).
– Зовуть мене Тарас Козуб. Я родом з Обухівського району, село Стайки – таке є на кручах дніпровських, дуже мальовниче і історично багате.
Раніше я виготовляв музичні інструменти, і це було основне моє заняття.
– Зараз ви – ще ветеран російсько-української війни, а в цивільному житті – лірник і, як ви згадали, майстер із виготовлення рідкісних музичних інструментів.
– Старосвітських, скажемо.
«Діло в тому, що ліра – на ній нескладно грати. На ній просто гудіти: просто крутиш корбу, вона гудить акордом, і це вже гра, це вже звук, під який можна співати» – Тарас Козуб
Раніше я виготовляв музичні інструменти, і це було основне моє заняття
– Розкажіть про цю вашу діяльність до того, як ви пішли служити до війська. І скільки років у вашому житті ліра?
– У 2010–2011 роках я потрапив на роботу в коледж кобзарського мистецтва. Такі інструменти, як кобза і бандура, взагалі я бачив перший раз і чув. І так я познайомився, побачив, почув ці інструменти.
До цього я виготовляв гітари для себе суто. Це за допомогою батька і завдяки сприянню цьому захопленню від батьків – я разом з батьком вдома робив музичні гітари, бас-гітару. І це в мене вже був якийсь досвід такий з виготовлення.
А потім, коли старосвітські інструменти побачив, мене це захопило, і я став вже працювати в цьому напрямку, і вже в принципі мене нічого не відволікало.
– Але у вас мала бути відповідна освіта, очевидно, щоб працювати з деревом.
– Ну, освіта в мене педагогічна, я – трудовик. То от суто технологічно я був готовий.
Грати я навчився потім уже, як зробив собі інструмент. Діло в тому, що ліра – на ній нескладно грати. На ній просто гудіти: просто крутиш корбу, вона гудить акордом, і це вже гра, це вже звук, під який можна співати. Однотонний. Мені просто подобалось. Ну і вона цікава була як для майстра. Вона красива, по виготовленню вона вабила. Вона – як якийсь корабель старовинний.
– Цю ліру, яка зараз поруч з вами, ви зробили самостійно?
– Так. Ця ліра зроблена 2017 року. Це вже з якісного матеріалу. Це вже була якісна ялина наша – закарпатська. Бо до цього я робив із рам віконних: шукав там, де міняють вікна, міняють рами, там із цього будівельного матеріалу фарбу обдирав, розпускав на тріски, ну, на дощечки, потім склеював.
– Як майстер, скажіть, будь ласка, скільки часу потрібно, щоб виготовити ліру, наприклад?
Для ліри – це два-три місяці щоденної роботи
– Якщо беремо, що всі фактори зійшлися, і в тебе є матеріал, в тебе є місце, в тебе є інструменти і ти суто працюєш на інструмент, то для ліри – це два-три місяці щоденної роботи. Попадаються в рекламі ліри колісні, навіть хроматичні, але вони вирізані лазером із фанери і склеєні. То це робиться, не знаю, за два дні там. Якщо це ліра, яка з об’ємними деками арковими йде і клеєна, і гнута, не з фанери – ну, тобто це дуже кропітка і довга робота, тому що, ну, щоб вивести ці лекала, тут же ще й об’єм, витягнути – це така затратна за часом робота.
Ліра, яку Тарас козуб виготовив власноруч: «Ця ліра зроблена 2017 року. Це вже з якісного матеріалу. Це вже була якісна ялина наша – закарпатська»
Кобза – за місяць, якщо в тебе є всі матеріали і ти працюєш щоденно
Кобза – за місяць, якщо в тебе є всі матеріали і ти працюєш щоденно. Були такі моменти, що я міг це відстежити. Воно захоплює. А ще коли вже інструмент ось-ось вже буде звучати, вже ти його вишліфовуєш, він уже оживає, ти його береш, а він шелестить, якось резонує, тобі важко від нього відійти, тому що він ось-ось з’являється, то воно затягує.
– Скільки ви зробили музичних інструментів за життя?
– Якось намагався я рахувати, і все треба записати якось. Десь близько 20 кобз і бандур, п’ять лір. Одна з них ця. І один торбан. Це такий уже пік моєї майстерності. Дуже складний, один із найскладніших інструментів по виготовленню. Торбан трошки українці вдосконалили чи як – додали до нього ще струн.
– У вашій творчості вам довелося зробити паузу. Ви приєдналися до Збройних сил України в 2023 році до лав 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Чому ви вирішили піти служити? Що вас мотивувало? Я знаю, що ви це зробили добровільно.
Десь близько 20 кобз і бандур, п’ять лір. І один торбан
– Українцю важко сидіти вдома, коли зазіхають на його хату, на його землю, на його життя. Мені складно було тут. Не йшла робота, не клеїлася. І потім з хлопцями, озброєними до зубів, воно якось спокійніше, коли ти поряд у компанії. Якби я міг там якусь волонтерську корисну роботу вести, то теж ні – ну що я там, максимум ми з дружиною там індиків розводили.
Індика передати – ну, це таке собі, і невідомо, хто його з’їсть, чи солдат, чи не солдат. Сам я до того, як піти в армію, з волонтерами їздив, ми Донеччину об’їжджали: Піски, Макарів. Сідали на авто і їхали з концертами. На той час це був 2019 рік і, здається, останній раз ми були – тоді не було таких бойових дій.
– Чим ви у війську займалися? На якому напрямку ви були?
Поранення – це був штурм ворожих окопів, який для мене закінчився так, для когось гірше
– Це Запоріжжя. Це був кінець літа 2023 року. Ми до цього пройшли непогану підготовку і прийшли туди як піхота, але піхота просунута, яку використовували і в штурмових діях, і в закріпленнях. Ну і саме це поранення – це був штурм ворожих окопів, який для мене закінчився так, для когось гірше.
– Це було під Роботиним у вересні 2023-го?
– Це вересень був, початок вересня. Це вже було якраз за околицями, за межами населеного пункту.
– Тоді ви втратили ліву руку. Розкажіть, як це трапилося.
– Я зазнав там поранення. Спочатку там були кульові по ногах. А потім вже, коли я трохи був не такий рухливий, з’явилися вже FPV. Я почув, що він мене атакує. Він звук міняє. Я тільки встиг упасти на бруствер і прикрити голову. Пощастило, що заряд був не настільки міцний. Так пошкодив руку. В мене був турнікет. Він не відірвав руку, турнікет був, просто довгий час виходив. Шість годин зайняло все.
«Я розумів, що я – щасливчик, тому що вийшов живим. І в якийсь момент я навіть думав: ну, це Господь мене з цього пекла витягнув» – Тарас Козуб
– Як ви евакуювалися із поля бою? Я знаю, що ви виходили самостійно. Як вам це вдалося?
– У нас була група евакуації, але було дуже багато на той час поранених. Вони тяжкого, який не міг рухатися, несли, ледь його волочили. Потім всі інші теж були поранені. Тому я дякую Богу, що не знепритомнів і рухався. І потім ми вийшли в населений пункт. По дорозі нас іще наздоганяли ці FPV. А потім уже із Роботиного – там пункт евакуаційний був такий, хата, з якої доїжджало «Бредлі» і забирало нас.
«Бредлі» піднімає ляду і їде. Я за ним біг. І він зупинився
А «Бредлі», коли з’являвся у зоні досяжності противника, то вони намагалися його зразу ж вразити. І тому вони приїжджають, і там секунди: якщо починається якийсь обстріл, вони зразу підхоплюються і їдуть. І вийшло так, що хлопці вскочили, а я ззаду шкандибав, і тут прилетіло пару мін. Він піднімає ляду і їде. А я вже розумію, що я назад не піду, бо я – все. Я розумів, що в мене шлях тільки в одну сторону.
Я за ним біг. Біжу і думаю: хоча б у нього було дзеркало заднього виду. І він зупинився, відкрив ляду, я вкотився вже в той «Бредлі». Дякувати Богу.
– Що було далі? Де ви проходили лікування, реабілітацію?
– Юрківка, там стабпункт, швиденько мене обслужили медики. Ну, медики – це янголи, наші охоронці. Потім Запоріжжя, восьма лікарня. Що цікаво при пораненні, і я розумію, що це важливо. Ну, і ці інтерв’ю – чому я їх не уникаю – тому що я розумію, що цей досвід може бути комусь корисним. Найголовніше при отриманні такої серйозної травми, яка змінює твоє життя, – зразу усвідомити, що воно не буде таким, як раніше.
Тобто не жити думкою, що все пропало і що ж я буду робити. В мене, не знаю, чому так, по-перше, я свідомо йшов в армію, я був готовий. В мене хлопці питали: «А як ти будеш далі музичні інструменти робити?». Там же ж відриває руки, ноги. Побачимо, щось придумаємо. Тобто я розумію, що це війна, і на війні вбивають. І коли ти йдеш туди, по-інакшому там не виходить.
– А коли ви усвідомили, що руку не вдасться вже врятувати?
– Я побачив, що кисть розкручена, якісь пальці відірвані, якісь розвернуті, передпліччя було розбите. Я розумів, що з того вже толку небагато.
«Я свідомо йшов в армію, я був готовий. В мене хлопці питали: «А як ти будеш далі музичні інструменти робити?». Там же ж відриває руки, ноги. Побачимо, щось придумаємо» – Тарас Козуб
– Коли ви проходили реабілітацію, які у вас тоді були емоції, думки?
– Я розумів, що я – щасливчик, тому що вийшов живим. І в якийсь момент я навіть думав: ну, це Господь мене з цього пекла витягнув. Бо я розумію, що в мене серйозне поранення і що завтра я туди вже не повернусь. І ще було таке усвідомлення: якщо я з цього вийшов живий, то далі про моє життя той, хто мене витяг, подбає. В мене не було жодного сумніву, що життя не скінчилось. Я просто був спокійний. Живі будемо, розберемося, як то кажуть (усміхається – ред.).
– Коли після поранення у вас з’явилися перші думки про гру на лірі?
– Коли почав ходити. Я просто розумію, що в мене ж залишилася частина, до якої можна примотати там якийсь важіль. Просто був час, коли потрібно було спочатку почати рухатися, бо я певний період і не дуже ходив. А потім, як став на ноги, почав уже щось пристосовувати. В мене не було відчуття, що я все, не буду грати. На лірі грати нескладно. Можна просто корбу крутити і співати. Якщо гарний акорд звучить – уже красиво.
– Тобто сумнівів, що до ліри повернетеся, не було?
В мене була сильна підтримка
– Та ні, я навіть про це не думав. В мене була сильна підтримка друзів, знайомих, незнайомих людей. За рахунок музикантів – це ж публічні люди. А я зробив багато інструментів і серед музикантів був відомий. Мене так підтримали, що я навіть не очікував. Це дуже допомогло свого часу.
– Коли постало питання про протез руки, які були варіанти і як ви прийшли до того варіанту, який ви маєте зараз?
– Я не розумів, що таке протез, але знав, що мою руку ніхто не замінить. Я ж працював із дітьми по різьбі, навчав їх різати. Я розумію, як це працює – там усе на пальцях, на кістках.
Тому знав, що руку ніякий протез не замінить. А суто пристосування якесь зробити – то я очікував, що буде державна програма. Я зробив собі перший протез, а потім зрозумів, що він не працює. Якщо є лікоть, то там більше варіантів.
Я зробив собі перший протез, а потім зрозумів, що він не працює
А коли немає ліктя – висока ампутація і ще якесь таке худе плече, як у мене, то складно щось зафіксувати, щоб воно було кероване. І той протез, який на одній шлейці тримається, він важкий, довгий, з ліктем. Непрактичний, навпаки – заважає, тисне, взимку холодно. Це дуже складно.
– А те, що у вас зараз – це що?
– Це бандаж. Чим він хороший – що він одягається на плече щільно, натягується. Тут такий матеріал, як у водолазному костюмі. А вже до бандажа пришита липучка. На липучку «дерев’яшка» підігнана. Ну, я ж – майстер по дереву. Під «дерев’яшку» овальчик під плече підігнаний. А до «дерев’яшки» вже примонтований важіль, який мені підходить по довжині для ліри.
– Тобто це спеціально, щоб грати на лірі, виходить?
– Так. Якщо ти будеш грати на лірі, то вже ж без хліба не залишишся.
Бандаж, який використовує Тарас Козуб для гри на лірі
– Це ви самі придумали?
– Ні, це вже придумано людьми, вже зроблено. Просто я шукав, як це використати. Я зробив собі стаканчик зі шкіри і шлейку, але він не тримався. Потім ми з терапевтами ремені придумали на штани, до поясу, але це складно було ліпити. А цей бандаж уже був готовий, і він оптимально підходить.
– Наскільки складно було повернутися до гри на лірі з цим бандажем? Коли ви повернулися до цього?
Раніше я грав лівою, а крутив правою. А тепер виходить, що я кручу лівою, а граю правою. Перевчаюся
– Ну, поступово. Вже другий рік пішов. Але я не став прямо так грати. Раніше я грав лівою, а крутив правою. А тепер виходить, що я кручу лівою, а граю правою. Перевчаюся, треба було відновлювати репертуар на іншу руку. То потихеньку так. Ну, і стабільно крутити теж не зразу виходило. Трошки там ремені додав, він тепер фіксує краще. Зараз я – вже «зірка Тарас у переході». Кілька разів виходив, разів п’ять, мабуть. Збори свої просував, на шапку з лірою сідав грати.
– А до виготовлення музичних інструментів ви повернулися чи ні?
– Я маю плани, маю наміри. Просто мені зараз, щоб почати виготовляти, треба по-іншому організувати майстерню. Треба пристосувань багато вигадати, прихватів на різні операції. Замість руки тепер треба струбцини ставити, якісь столи, місця під кожну операцію. В мене такої майстерні зараз нема, але в планах – побудувати. В мене там старий сарай, його треба розібрати. І щось спроєктувати вже під себе, як то кажуть.
«В мене не було відчуття, що я все, не буду грати. На лірі грати нескладно. Можна просто корбу крутити і співати. Якщо гарний акорд звучить – уже красиво» – Тарас Козуб
– А ви пробували повернутися в професію?
Коледж кобзарського мистецтва, де я міг майструвати, закрили. Зараз я потрапив у Театр ветеранів
– Коледж кобзарського мистецтва, де я міг майструвати, закрили, а нічого іншого не створилося. Зараз я потрапив у Театр ветеранів – це основне таке. Це, звісно, теж випробування, тому що це колектив колишніх військових і не тільки колишніх. Виходить таке дежавю трохи. Всі ті проблеми, стосунки – все повторюється. Але це життя: якщо ти в колективі, завжди такі моменти виникають.
– У Театрі ветеранів вже є перша вистава «Енеїда».
– Це не класична постановка, не читання «Енеїди» як літературний вечір. Це пластична постановка, яка переплітається із сьогоденням. Історія Енея, пошуку нової землі, нового народу і його шлях – це влучання стовідсоткове в десятку. Ветерани, які пройшли війну, це дуже чітко відчувають, і виходить дуже органічно.
– А яка ваша роль у виставі?
– В нас немає сталих ролей. Ми змінюємося. Кожен у якийсь момент стає на роль Енея. Єдине, що в нас є актор, який повністю втратив зір, то він у нас як Гомер. Він читає текст, але потім і в ролі Анхіза з’являється.
– Але на лірі ви граєте?
– Граю, так. Там вийшло так, що є момент, коли історія «Енеїди» переходить у сучасність, і ми виходимо на особисті історії в коротких монологах. Гра на лірі – це і є мій монолог. Я не розказую історію словами, я граю.
Війна ж не закінчилася. Волонтерство зараз – це як нагадування тим, хто в тилу хоче забутися
– Окрім театру, чим ви ще займаєтеся в житті? Волонтерство займає велику частину вашого життя. Ви згадували про гру в переході. Знаю, що ви зібрали кошти на автівку.
– Війна ж не закінчилася, і це питання не закрите. Той поклик нікуди не дівся. Волонтерство зараз – це як нагадування тим, хто в тилу хоче забутися. Коли гарна погода і тривога не шумить, то хтось забувається. А коли бачать однорукого лірника – мало того, що він покалічений, так він ще й грає, тобто бореться. Це тепер мій обов’язок. Тим більше, я маю такий скарб, як твори. Якщо я перестану грати, я їх ніби закопаю. Плюс залишилися мої побратими, які воюють. Я можу сидіти в теплі, а вони зараз... уявіть, як їм там.
Тарас Козуб оглядає автівку, яку придбав у Львові для військових
– Ви грали у переході якраз на майдані Незалежності. Наскільки часто ви там бували?
– За можливості, бо я ж в області живу. Як тільки є нагода – чи після репетиції, чи до неї, або спеціально на вихідні приїжджав. Це мені як практика, бо вдома складно сісти і грати: треба щось робити по господарству, дружина сама порається. А в переході я відновлював репертуар. Поки на реабілітації був, згадав якісь твори, бо якщо вчитися прямо в переході, то багато не назбираєш.
– Люди відгукувалися?
Люди зупиняються, слухають, дякують. І я відчуваю, що недарма сидів
– Дуже сильно. В мене гарно звучить інструмент. Коли звук якісно настроєний, він на Узвозі звучить настільки органічно з архітектурою, Андріївською церквою та бруківкою, що мене сприймають як частину того всього. Хтось не знає інструмента, підходить питати. Я кажу: «Можу виконати твір, який звучав тут сто років тому». Люди зупиняються, слухають, дякують. І я відчуваю, що недарма сидів – не тому, що в кейс гроші поклали, а тому, що просунув людей у їхній спадщині.
– І допомагали люди, донатили? Вдалося багато зібрати?
– Обов’язково. Коли фейсбук стояв мертво, я пішов на вулицю – і все зразу оживало. Наші люди неймовірні. Вони щедрі, красиві. Це спілкування мене підтримувало і морально, і фізично. Давало настрій рухатися далі. Так закривав збори. 350 тисяч я зняв. 6 900 євро віддав за автівку, плюс ще близько 20 тисяч пішло на розхідники.
– Для кого ця машина?
– Це для мого товариша, який зараз на безпілотних авіасистемах. Побратими мої – наступні. Як жартують мої друзі, я став «зіркою Тарасом». Людям цікаво. В переході мене зустрівУкраїнський військовий Олександр («Терен») Будько, громадський діяч, спортсмен, письменник. Утратив обидві ноги під час російсько-української війни., він дуже просунутий у соцмережах хлопець. Він мене зробив ще відомішим, теж просунув у цій сфері.
– Про про що ви сьогодні мрієте і які у вас плани на майбутнє?
– Я буду робити до кінця, поки ми не переможемо, все, що можу. В нас у всіх одна мрія зараз – закінчити з цими загарбниками. А там далі аж страшно мріяти, що буде.
«Якби не ліра – я б не зібрав на автівку. Я щасливий, що маю цей інструмент» – Тарас Козуб
Я буду робити до кінця, поки ми не переможемо, все, що можу
– Що для вас ліра сьогодні?
– Це моя зброя. Стратегічна, в усіх напрямках. Вона дійсно чіпляє. Якби не ліра – я б не зібрав на автівку. Я щасливий, що маю цей інструмент. Що я його тоді зробив, що взагалі так життя склалося. Навіть без руки я можу робити таку непогану роботу.
– Дякую вам за розмову.
– Дай Бог. І нехай ті, хто має важкі фізичні втрати, не зважають на те і не живуть минулим. Як Бог дав життя, то і до життя щось придумає.