Доступність посилання

ТОП новини
22 Лютий 2018, Київ 02:58

Українські єпископи Московського патріархату на службі Луб’янки


Радіо Свобода продовжує публікацію документів із архівів Служби безпеки України, які відкрилися після Революції гідності.

У грудні 2017 року російський історик Андрій Берман опублікував архівний документ 2-го управління НКДБ СРСР, у якому розповідалося про плани чекістів «підібрати кандидатів» для відправки на Помісний собор РПЦ 1945 року. Цей собор став першим після знаменитої «зустрічі Сталіна зі священиками» і фактичної легалізації радянською владою Московського патріархату та останнім перед остаточною ліквідацією як окремої структури «Обновленської церкви», створеної більшовиками у 1922 році. Наприкінці документу пропонувалося: «Усім агентам із числа єпископів, учасникам передсоборної листопадової наради, після прибуття до Москви зв’язатися з працівниками 5-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР». Нові відомості про те, як духовенство співпрацювало з Луб’янкою (або саботувало цю співпрацю, що теж траплялося), можна знайти в доповідній записці з архіву СБУ в Києві (архівний шифр – ГДА СБУ ф. 16, оп. 1, спр. 562, арк. 141–152), копію якої надав Радіо Свобода дослідник українських архівів Костянтин Богуславський.

«Доповідна записка про роботу і поведінку агентури з числа єпископату російської православної церкви в Україні» складена народним комісаром державної безпеки УРСР генерал-лейтенантом Сергієм Савченком і адресована начальникові 2-го управління НКДБ СРСР Петрові Федотову. Вона датована 15 січня 1946 року і містить відомості про 7 єпископів, троє з яких визнані «ненадійними», а інші – «чесно працюють з нашими органами». У записці, яка, як випливає з її тексту, була не єдиним таким документом, згадуються тільки агентурні клички ієрархів, проте описані епізоди їхньої діяльності та інші деталі дозволяють з високою часткою ймовірності встановити особи цих людей. Документ, якщо вірити зробленим на ньому позначкам, був розсекречений ще в березні 2013 року, проте доступ до нього історики змогли отримати тільки зараз.

Зміст записки коментує священик Української автокефальної православної церкви, історик і ведучий програми Російської служби Радіо Свобода «З християнської точки зору» Яків Кротов: «Ідентифікувати цих людей цілком можливо. Хоча у звіті і пропущені деякі топоніми, частина географічних назв усе-таки вказана, як і реальні імена та прізвища священиків, які не є головними фігурантами документа. Головним джерелом інформації для цього є довідник митрополита Мануїла Лемешевського про архієреїв Московського патріархату, деякі факти легко перевірити за допомогою матеріалів, доступних у відкритих джерелах в інтернеті».

​«2-е управління НКДБ – це управління контррозвідки: Україна у 1946 році сприймається як територія завойована, ба більше, яка межує з іншими нещодавно завойованими країнами, і в цьому сенсі ще не зовсім «внутрішня». Але і з інших джерел очевидно, що Кремль зберігав релігію насамперед із зовнішньополітичних міркувань, як один із каналів впливу.

Генерал-лейтенант Петро Васильович Федотов народився у 1901 році, помер у 1963-му. У 19 років – цензор при «Кавтрудармії»: під такою назвою Троцький відродив ідею «казаків» – солдатів, які самі себе годують. Службу відбував у Грозному. У вересні 1937 року – стрімкий злет, переведений до Москви. Після ХХ з’їзду КПРС у 1956 році виключений з партії, звільнений у запас за службовою невідповідністю, «за грубі порушення соціалістичної законності». Але, звичайно, під суд не відданий.

Автор документа – головний чекіст України Сергій Романович Савченко (1904–1966) – навіть трохи молодший за Федотова. Народився у Скадовську (Херсонщина), судячи з багатьох українізмів у тексті – українець. До НК був узятий у 17 років діловодом, рівно піднімався кар’єрними сходинками, українських чекістів очолив під час Другої світової війни, у 1951 році перебрався до Москви, а в 1955-му теж був звільнений «за службовою невідповідністю». Савченко був ініціатором і організатором вбивства греко-католицького єпископа Теодора Ромжі 1 листопада 1947 року.

В Україні і в 1946 році, і пізніше було вдвічі більше діючих храмів, ніж у Росії: близько шести тисяч. Єпископи-українці, єпископи, поставлені для України, в подальшому служили в різних областях Росії, причому зазвичай приводили за собою і відповідні «команди». У карикатурному вигляді повторилася ситуація XVIII століття, коли українське духовенство активно «імпортувалося» до Росії, бо мало більш високий освітній рівень».

Агент «Спокійний»: «виявляє тенденцію до ухилення від виконання доручених йому завдань розвідувального характеру», «встановлюються факти нелояльного ставлення до Радянської влади».

​«Агент «Спокійний» – це єпископ Борис Вік (1906–1965), саратовець (чому і виписав собі секретарку з Саратова, через що йому докоряють у записці). Вік починав церковне життя в обновленській церкві, у 1934 році перейшов до Московського патріархату, але у 1935 році був заарештований. Однак він був звільнений уже через півтора року, і тепер зрозуміло чому – став агентом. Поставлений на початку списку, мабуть, тому, що був першим висвячений у єпископи для новозавойованої України – 2 квітня 1944 року, з титулом єпископа Ніжинського, вікарія Чернігівської єпархії.

Що стоїть за словами «прибув до єпархії у березні 1944 року, маючи спеціальне завдання НКДБ СРСР розвідувального характеру»? Вік був вікарієм («заступником») єпископа, який за три місяці до його приїзду був заарештований, – Симона Іванівського, котрий пережив в Чернігові окупацію. Через рік, у 1945-му, Віка зробили єпископом Чернігівським, а Іванівський, який був старший за Віка на 18 років, провів 10 років на каторзі, на лісоповалі.

Вік характеризується у записці не дуже позитивно. Він написав усього три доноси на своїх священиків – мало! Має «тенденцію до ухилення від виконання» завдань. Йому дали завдання – боротися з єпископом Української автокефальної церкви, а він не бореться. Щоправда, тут самі чекісти припустилися помилки: єпископ Геннадій Шиприкевич, з яким вони вимагали від нього боротися, насправді встиг піти на Захід, помер у 1972 році в Канаді, де була і є величезна українська діаспора з біженців 1944 року.

Вік узяв собі сумнівного заступника, підкуповував уповноваженого у справах РПЦ, листувався з висланим професором Казанської духовної академії Н. В. Петровим. Вік – це відомо, хоча і не згадується в наведеному документі, – дуже пишно служив, що викликало невдоволення влади.

Цікаво, що через кілька місяців після дати, якою датований документ, Віка разом з єпископом Сергієм Ларіним (теж колишнім обновленець) направили до Японії для возз’єднання Японської православної Церкви з Москвою. Американці Віка і Ларіна не пустили. Місія, найімовірніше, контролювалася контррозвідкою. Вік кілька разів керував єпархіями Московського патріархату за кордоном, зокрема, у США. Тож агентом він все-таки виявився «надійним».

Агент «Кольцов»: «висловлює серед духовенства антирадянські настрої, призначає на кращі парафії священиків, підозрілих за антирадянською діяльністю та пов’язаних з оунівським підпіллям». «У гонитві за особистою наживою запровадив у своїй єпархії всілякі податки на священнослужителів».

​«Агент «Кольцов» – єпископ Феодосій Ковернинський (1895–1980). Корінний українець, священик з 1916 року, перейшов в обновленство, служив в Чернівцях. У 1945 році перейшов до Московського патріархату і був висвячений на єпископа Чернівецького і Буковинського. Звіт повідомляє, що у березні 1945 року з Ковернинського була знята судимість 1937 року. Серед репресованих Ковернинський не згадується – цілком можливо, що він був засуджений, але після згоди на вербування звільнений – як і Борис Вік.

Ковернинський, як випливає з документа, не вважається дуже благонадійним, кар’єри він не зробив, з 1956 року і до смерті жив у Києві. Можливо, його підвела надмірна жадібність, барвисто описана Савченком. Про Ковернинського зберігся дуже дивний анекдот, який саме пов’язаний з грошима: «Перебуваючи в Києві, він вирішив випробувати, як ставляться до нього інші архієреї. До свята Різдва Христового у 1976 році він послав кожному архієрею привітання і гроші в сумі 50 рублів з проханням молитися за нього за життя і після його смерті, і почав чекати результату: хто і як поставиться до його прохання. Тим архієреям, які не відповіли на його листа, він його повторив, бажаючи дізнатися: згодні вони молитися безкоштовно чи за гроші».

Автор записки Сергій Савченко дорікає Ковернинському за те, що той призначив благочинним якогось Юрія Стеф’юка, 1896 року, нібито активного члена ОУН. Дійсно, в ОУН був Юрій Стеф’юк, але він втік з німцями у 1944 році, а коли повернувся нелегалом у 1951-му, то був відразу заарештований і перевербований – виступив з книжкою, яка викриває ОУН («На світлу дорогу», Київ, 1962). Мабуть, причина цієї невідповідності – плутанина в картотеці НКДБ».

Агент «Твердий»: «віддає парафії священикам-західникам», «веде дворушницьку лінію», «приховує дані про антирадянські настрої священства від УНКДБ», «групує навколо себе ворожий елемент», «істотних матеріалів про антирадянську діяльність духовенства не надає». «Взято в активну агентурну розробку».

​«Агент «Твердий» – це єпископ Вінницький і Брацлавський Варлаам Борисевич (1899–1975). Уродженець Волині, там і служив, за Пілсудського навіть потрапив під суд за нападки на католиків. Під час війни під бомбардуванням загинула його дружина. Савченко ним незадоволений: Борисевич почав ставити «своїх», священиків із Волині. Місцеве ж духовенство «стукало» на владику чекістам, і Савченко зажадав нетвердого в лояльності «Твердого» прибрати. Із січня 1946 року він дійсно був прибраний до рідної для нього Волинської кафедри.

Дійшло навіть до того, що віряни скаржилися на нього патріархові, – мовляв, владика не захищає церкву, а навіть навпаки. Патріарх, зрозуміло, заходів не вжив, навпаки, у 1961 році Борисевич очолив Білоруську церкву. При ньому закрилися сотні церков, припинила заняття Мінська семінарія. У 1963 році в агента «Твердого» стався інсульт, і на цьому його кар’єра закінчилася».

Агент «Глєбов»: «веде активну роботу з ліквідації уніатської церкви», «активно включився в роботу щодо виявлення ворожого елемента», «перебуває під постійним агентурними наглядом».

​«Список агентів, які «чесно працюють з нашими органами», відкриває «Глєбов» – єпископ Макарій Оксіюк (1884–1961).

Оксіюк – великий візантолог, професор Київської духовної академії з 1917 року, став священиком у 1942 році, коли овдовів. 22 квітня 1945 року – вже після вербування – був висвячений на єпископа Львівського і Тернопільського. Ідея полягала в тому, що для боротьби з греко-католиками була потрібна перш за все «шанована» людина, як мінімум без «обновленської історії». Ліквідація Греко-католицької церкви була запланована у березні 1944 року, у квітні висвячують Оксіюка, коли він приїжджає до Львова, заарештовують очільника греко-католиків кардинала Йосипа Сліпого, у березні 1946 року проходить Львівський собор, на якому ліквідація і здійснюється – з участю «Глєбова». Ще через п’ять років його «кидають на Польщу»: Московський патріархат відбирає Польську православну церкву у Константинопольського, Оксіюк очолює «рейдерське захоплення» – операцію контррозвідки. У антирадянських зауваженнях не викритий, за греко-католиками полює справно, і все ж «перебуває під нашим постійним агентурними наглядом». «Довіряй, але перевіряй».

Агент «Усов»: «виконував спеціальне завдання 2-го управління НКДБ СРСР», «провів велику роботу щодо виявлення агентури румунських і німецьких розвідувальних органів та іншого антирадянського елемента».

​«Агент «Усов» – єпископ Сумський і Охтирський Іларіон Прохоров (1889–1973). Священик ще дореволюційного висвячення, у 1938 році був на п’ять років відправлений на каторгу на Далекий Схід, 28 вересня 1945 року висвячений на єпископа. У 1947 році його нагородили орденом «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», що досить пікантно, враховуючи, що він практично всю війну прожив в окупації. Суми були звільнені 2 вересня 1943 року, після чого Прохоров «перебував там протягом 2 місяців як представник Московського патріархату, виконуючи одночасно завдання 2-го управління НКДБ СРСР». Судячи з наступної фрази, він допомагав заарештовувати священиків, які були «румунськими та німецькими» розвідниками. Які німецькі розвідники могли бути в окупованому регіоні? Мабуть, мова просто про арешти всіх, хто здавався недостатньо «лояльним». Попрацювавши донощиком, Прохоров потім служив і в Росії – очолював Іванівську, Омську і Ростовську єпархії».

Агент «Петров»: «використовувався управлінням НКДБ для розробки антирадянського підпілля іоаннітів і ворожого елемента з числа духовенства і церковників», «за допомогою Петрова розкрито і ліквідовано нелегальний монастир в м Лисичанську».

​«Агент «Петров» – це єпископ Донецький і Ворошиловградський (Луганський) Никон (Олександр Порфірович Петін, 1902–1956). Обновленець, у 1933 році засуджений на п’ять років каторги (відбув їх повністю). 21 травня 1944 року висвячений на єпископа, у липні прибув до єпархії і, судячи з того, що в жовтні про його діяльність чекісти посилали до Москви окремий звіт, встиг багатьох посадити. Цей звіт хвалить його за донос на дві нелегальні громади, які були ліквідовані (одна в Лисичанську).

Але за «Петровим» наглядали двоє агентів-«стукачів» із найближчого оточення. Ще б пак – він пригрів у єпархії свого вчителя Нафанаїла Смердинского. У серпневому номері «Журналу Московської патріархії» за 1945 рік Смердинський друкує свою статтю, в якій вихваляє патріаршество як «повернутий рай»: «Титул «Святіший» невід’ємний від Патріарха, як земного глави Церкви, як земного образу Христа, посередника, провідника … милостей благодатних … від … Ісуса Христа, сан якого носить Патріарх» (с. 55).

Агент «Павловський»: «характерною особливістю в роботі «Павловського» є представлення цінних перевірених агентурних матеріалів, на підставі яких управлінням НКДБ були успішно ліквідовані агентурні справи «САМОСТІЙНИКИ» і «КЛУБОК». «За матеріалами «Павловського» був заарештований священик Березюк Платон Маркович, який проводив у період окупації активну антирадянську діяльність».

​«Сьомий і останній агент у списку – «Павловський». Це «діамант» у «єпископській короні» чекістів, єпископ Антоній Кротевич (1889–1973). Син священика, висвячений був ще до революції, став обновленцем, перебрався до Москви і був настоятелем Софійської церкви, що навпроти Кремля. У 1937 році засуджений до 5 років таборів, звільнений у 1942-му. Висвячений на єпископа 14 серпня 1944 року.

За його доносами було посаджено відразу дві групи православних. Кротевич очолював кілька єпархій у Росії, у 1961 році змінив у Мінську агента «Твердого» – Борисевича, довершуючи знищення тут семінарії. Будучи єпископом в Іванові, навіть спалив єпархіальну бібліотеку і архів, а будинок єпархіального управління подарував міській владі.

Історик А. Сухоруков відзначав, що «діяльність митрополита Антонія (Кротевича) в 1950–1960-і роки принесла багато бід Церкві», і висував дотепне припущення: «обновленське минуле митрополита Антонія багато що пояснює». Тільки от невдача: обновленське минуле було майже у всіх ієрархів Московської патріархії».

*****

За словами священика Якова Кротова, звіти чекістів показують: практично всі ієрархи Московського патріархату були агентами Луб’янки. Втім, не всі однаково старалися. Деякі, як видно з опублікованого документа, навіть мали «тенденцію до ухилення від виконання завдань». У 1946 році головною турботою українських чекістів була ліквідація Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Єпископи виявилися в той час, перш за все, агентами зовнішньої політики Кремля. Єпископ Мукачівський Нестор Сидорук (1904–1951) у серпні 1946 року їздив до Угорщини, щоб прийняти під руку Москви тамтешніх православних. І що ж? Біографія Сидорука як дві краплі води схожа на біографії інших агентів – мабуть, чекісти мали тверду інструкцію: з Полтави, 4 роки каторги, після завоювання Полтави стає священиком, а в жовтні 1945 року – єпископом, бере участь у Львівському соборі. Помер єпископом Курська.

Увесь початок 1946 року митрополит Микола Ярушевич (агентурне прізвисько поки не відоме) переконував паризьких православних повернутися до Московського патріархату – переконав митрополита Євлогія Георгієвського, але той у серпні помер, чим зірвав спецоперацію. Письменник і філософ Іван Ільїн писав тоді: «Наївна безпорадність іноді виражається у своєрідному «дальтонізмі»: людина раптом (або поступово) сліпне для одного «кольору», для певного сектора життя. Один увірував, що успіх Червоної армії становить честь і славу Росії… Інший увірував, що сан Всеросійського Патріарха робить людину «мудрою», «геніальною», «святою», «священномучеником» … і ось він уже шепочеться з чекістами в рясах, прислуговує у храмі єпископові-перебіжчику і мріє підім’яти під радянську церкву всі східні патріархати (клерикальний імперіалізм радянської церкви)… Одяг не гарантує нічого. Хіба ієрочекісти, які прилетіли до Парижа і спокусили митрополита Євлогія і митрополита Серафима (Лук’янова), були не в рясах? Хіба шулер не видає себе занадто бездоганним фраком і білосніжною сорочкою з діамантовими запонками?»

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода


НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

СБУ в Запоріжжі вилучила зброю у представників пов’язаної з УПЦ (МП) організації «Радомир»​

Архіви України: чекісти контролювали вибори патріарха РПЦ​

Що нам робити з «канонічним» Московським патріархатом?

Українська помісна церква: надія і пастка Москви

Кому служать священики Московського патріархату?

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
Loading...
XS
SM
MD
LG