Доступність посилання

ТОП новини
21 Серпень 2018, Київ 07:43

«Треба усвідомити: якщо хочеш Україну, треба вивчати українську мову» – Емма Андієвська


Письменниця і художниця Емма Андієвська

Письменниця, художниця з Мюнхена Емма Андієвська удостоєна Шевченківської премії у 2018 році в літературній галузі. Вона – автор понад 40 збірок поезій, казок, романів, намалювала понад 17 тисяч картин. Попри те, що з 12 років проживає за кордоном, вважає себе українкою і пише лише українською. Емма Андієвська народилась 19 березня 1931 року в Сталіно (Донецьк). У 1943 році енкаведисти вбили її батька – відомого хіміка-винахідника, і вона, тоді 12-річна дівчинка, разом із мамою втекла на Захід. У 1957 році закінчила Український вільний університет. Упродовж 1959-1995 років Емма Андієвська працювала на Радіо Свобода.

Нині вона розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода про те, як залишилась українкою на чужині, як творить українською мовою і що для неї означає Україна.

Пані Андієвська, коли дізнались, що ви обрані лауреатом Шевченківської премії, як зреагували на таку новину з України?

– Це заслуга тих надзвичайних, усіх добрих людей в Україні, які уможливили це, і я їм безмежно дякую. Бо треба було б великий список перерахувати поіменно. Вони всі в моєму серці. Я дуже-дуже тішусь.

П’ять ваших книг були запропоновані на здобуття Національної премії в номінації «Література, публіцистика, журналістика» – поетичні збірки «Міста-валети» (2012 рік), «Бездзиґарний час» (2013 рік), «Шухлядні краєвиди» (2015 рік), «Маратонський біг» (2016 рік), «Щодення: перископи» (2017 рік). Чи є серед них найулюбленіша?

У мене 45-а книжка виходить зараз у Києві – «Дутики». А 46-а лежить і чекає, поки я зберу гроші

​– У мене ж і 45-а книжка виходить зараз у Києві – «Дутики». А 46-а лежить і чекає, поки я зберу гроші, бо я все збираю, плачу і роздаю. Отак я живу. Всі книжки несуть максимальне навантаження, а решта – залежить від тих, хто читає. Тільки ж мене мало читають. Дуже мало. Я ж маю казки, і тільки дві казки читають. Все ж таки було б цікаво, щоб трішки більше читали. Але я сподіваюсь, що Шевченківська премія спонукає трішки більше читати. А мені головне, щоб те, що я пишу, дійшло до читача. Я дуже щаслива, що в Полтаві і Києві надзвичайні школярі і читають мене. А молодь – це майбутнє України. Це Україна. А Україна – це надзвичайно, я закохана в Україну!

– Люди, з якими розмовляла про вашу творчість, зауважили, що їм дуже подобається ваша українська мова. А як ви її творите, як вишуковуєте стільки мелодійних слів для прози, поезії?

У 1937 році були обіжники, щоб усі редакції викидали питоменно українські слова і замінювали їх русизмами

– Я не творю, я тільки трошечки вивчаю українську мову. А всі такі розумні, які пишуть українською мовою, що не завдають труду її вивчити. Та насамперед треба пам’ятати, що десь у 1937 році були обіжники, щоб усі редакції викидали питоменно українські слова і замінювали їх русизмами. І тепер побутує – учитель, а виявляється, що то учителька. Директор, а то директорка. У нас такої дискримінації не було. Україна ще має рештки матріархату. І в нас дуже ґречно ставились до жінки. Бо одружився з нею, а не на ній…

– Як вдалося не загубитись на чужині, куди ви потрапили у 12 років, залишитись українкою. Що означає для Вас бути українкою?

Треба по-справжньому не тільки хотіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі плигати в рот, а трішки прикладати до того зусиль

– А хто хоче, то нема жодної проблеми. Кожний, хто хоче, той того досягає. Тільки треба по-справжньому не тільки хотіти й чекати, поки з неба будуть вареники самі плигати в рот, а трішки прикладати до того зусиль. А тепер усі біжать із України, щоб швидше розчинитись у чужому морі, геть-геть з України. Це синдром колонії, яка страждає від імперії, яка над нею панує.

Малюнок Емми Андієвської
Малюнок Емми Андієвської

– Сьогодні в Україні можна почути різні дискусії про двомовність, про те, що через мову країна буцімто поділена, та й конфлікт на Донбасі теж спричинений мовою.

Та як може бути двомовність?! Двомовність – це смерть України. А Росія має двомовність?

– Та як може бути двомовність?! Двомовність – це смерть України. Що це за двомовність?І Жити і не жити. А Росія має двомовність?

Донбас – питоменно українська земля. Якби не запорожці, які сиділи у дикому полі і в степах і подавали сигнали, коли йшли орди, щоб брати ясир з України! Це питоменно українські землі. Це все брехня, що Донбас не був українським. Так поводилися всі імперії, і особливо імперія, яку ми знаємо. І то не треба собі брехати, треба усвідомити й робити. От я роблю з 12 років. Я могла у кількох культурах бути найкращою. А мені свистали на те. Бо я хотіла, щоб Україна жила.

Для мене було ясно ще в 12 років, коли я буду робити для України, то я приречена на небуття. Все в порядку, то треба ризикувати. А ні: «Я – таке велике цабе. О, Боже. Я, я, я». Треба забути про «я» і трішки науково подивитись. Люди надзвичайні в Україні. Ой, яка Україна!

– Чи присутній Донбас у вашій творчості, можливо, десь є джерелом натхнення в творчості?

У мене нема регіонів. У мене є Україна. А Донбас – це Україна!

– У мене нема регіонів. У мене є Україна. А Донбас – це Україна! У мене винятку і поділу немає на регіони, бо там, де українець, там Україна. Але українець, а не покидьок, який соромиться говорити українською. Гади! Я вивчила українську мову, як мені було 5,5 років. Ми переїхали з Донбасу, тому що лікар сказав, що я умру. Бо я вмирала від кривавих дизентерій. Я не переношу воду Донбасу. А тоді, за мого часу, переїхати з Донбасу до Києва – це було те саме, що полетіти на Місяць. Але кожна надзвичайна мама зробить усе для дитини, і мама домоглась, що батько влаштував водостанцію поблизу Вишгорода, і там будували будинки, але, як завжди у радянській системі, вони не були готові, і мама мусіла винайняти хату в самому Вишгороді, поки ці доми добудують.

Вперше я почула українську мову, коли мені було 5,5 років. Мама боялась слово сказати українською. Я вивчила українську мову і вчу її досі

Вперше я почула українську мову, коли мені було 5,5 років. Хоча мама мала за собою десь п’ять генерацій дуже маєтних запорозьких козаків. Але про це я довідалась, коли опинилась на Заході. Мама боялась слово сказати українською.

Я не знаю жодної бабуні, як вони називались на ймення. Хто не пережив Сталіна, той не знає, що то був за «рай». Мама вжахнулась від моєї української. «Ребенок омужичивается. Не сметь! На колени, на колени!». Моя мама плакала за дверима, бо мені боліли мої коліна, а я, як «чорт», стояла! Отак почалась моя українізація, я вивчила українську мову і вчу її досі.

– Це при тім, що ви досконало знаєте кілька мов, а пишете тільки українською.

– Я могла писати різними мовами так, як українською, не кажучи про російську. Але ніколи, ніколи!

Малюнок Емми Андієвської
Малюнок Емми Андієвської

– У 1943 році з мамою ви виїхали на Захід. Як це вдалось тоді? Вже тоді Ваш батько загинув від рук НКВС.

Тоді це не була еміграція, тоді можна було тільки втекти від смерті або не втекти

– Тоді це не була еміграція, тоді можна було тільки втекти від смерті або не втекти. Це тепер можна емігрувати. А тоді можна було втекти або бути розшматованим. Мама якимсь чудом ухитрилась, хоч ніхто не знав німецької. Це просто чудо. Це Господнє чудо.

Якщо втратив мову, то нема народу. Тому ніякої двомовності

Тепер не знають, як усім добре, поняття не мають. Недобре їм – вони біжать і асимілюються в кожній нації, аби тільки не бути українцями. Ну, хтось же мусить бути українцем! Якщо втратив мову, то нема народу, все, вже посвистали по народові. Тому ніякої двомовності, яка в Англії двомовність, у Німеччині, Франції, Італії? Все залежить від наставлення.

– У 1991 році ви приїжджали вперше після розпаду СРСР із чоловіком – українським письменником Іваном Кошелівцем – в Україну. Опісля досить часто тут бували. Як змінюється Україна за Вашими спостереженнями?

Треба усвідомити: якщо хочеш Україну, треба вивчати українську мову

– Україна немає сили, на жаль, змінюватись так, як мусіла б. Україна подиву гідна і багато посвятних людей, які працюють просто з повною віддачею на Україну. Я подивляю, прихиляюсь, схиляюсь перед тими людьми і щаслива, що вони є.

Треба зовсім усвідомити: якщо хочеш Україну, треба вивчати українську мову. А то бачите, вони не можуть вивчити, всі інші можуть, а української не можуть. Настанова – сила духу, треба, щоб був дух. А чужий дух ніколи не творить свого. За своє треба боротися, дуже боротися. Україна для мене відкривається кожного разу таким фантастичним боком. Що це за надзвичайна країна!

Малюнок Емми Андієвської
Малюнок Емми Андієвської

– Як ви сприймаєте ситуацію на Донбасі? Чи можливе «примирення», чи це звучить у теперішньому конфлікті як «зрада»?

Яке примирення?! Вирвали «шматок м’яса» і примирення?! Треба, щоб назад повернули

– Яке примирення?! Вирвали «шматок м’яса» і примирення?! Треба, щоб назад повернули, а імперія ніколи не повертає. Це все було розроблено у певних структурах… Вмирають за Україну які герої!.. У мене серце кривавить…Молодість. Молодь, молодь, надзвичайна молодь... Треба називати речі своїми іменами і тоді, відповідно, поводитись. А якщо хто не хоче, а хоче тільки заробляти…

– Якби ви назвали свій літературний стиль?

– Літературний і нелітературний стиль – це стиль Емми Андієвської. Я ні туди – ні сюди. Моя велика проза великою мірою завдячує це тим, що я, вивчаючи сама українську мову, а для мене кожна культура мусить мати і складне речення, і я вирішила створити його, і воно мені створилося.

– Чи відстежуєте літературний процес в Україні, чим він для вас цікавий?

– Літературні процеси скрізь однакові. Є дуже талановиті, графомани, герострати – то нормальне явище. Треба не перейматися тим, а дивитися, що є справжнє. Я дуже відчуваю: справжнє чи ні, де хлопчики і дівчатка попаслись на чомусь. Ось дивіться, Тичина: «О моє хороше, вуска на носу! Може, борщ ти любиш? – Завтра принесу». Це геніально і воно не втрачає геніальності з роками. Для того, щоб оцінити, треба багато знати і відчувати історію і так далі.

Малюнок Емми Андієвської
Малюнок Емми Андієвської

– Ви – візіонер...

– Так, я візіонер, то мені вдається. Це вдається тоді, коли дуже й дуже багато й сумлінно працюєте, забувши своє задрипане я. Чому я написала «Герострати» (перший роман Емми Андієвської – ред.). Я написала цей роман у 19 років. Бо не могла витримати цього геростратизму.

– Незабаром вийде ваша нова книжка сонетів «Дутики». Чому саме сонети?

– 270 сонетів. Читайте, і Ви побачите, що там є. Справа в тому, що мені сам реформувався сонет Петрарки. Я написала у 15 років вірш:

Сургучем запечатаний сад;
Всіх рослин віддали під суд.

Леопард розцвітає в кутку;
Тіні мовчки лежать, мов квитки.

Охмелілий розвішую віск
І думаю тільки про вас.

Українці і толком не знають, яке це чудо – українська мова

А тоді я глянула і думаю – стоп, що ж це таке? І так мені відкрились по-справжньому дисонанси, вони не консонанси, бо йдеться про відмінну голосівку в наголошеному складі. Для мене дисонанси – це щось із музичного. Українська мова надзвичайно гарна й милозвучна, вона не має стискування, як свого часу в санскриті, лишилось це в сербів, частково у чехів, у росіян тенденція, хоч то під впливом іншої нації, яка вплинула на росіян. А українська мова не має такого «чмик», тобто звуження, а стелЯ, підлогА, всі голосівки вимовляються, і те, що в німецькій мові вважають за риму, у нас дисонанс, бо в нас милозвучна мова. Це таке чудо, що українці і толком не знають, яке це чудо – українська мова.

– Як відбувається творчий процес? Як до вас приходять сюжети, образи, слова?

– Тільки зсередини. Ви мусите бути поінформовані, перевіряти різними мовами точність інформації, знати різні літератури. Я в 9 років перечитала всю світову літературу в російських перекладах. Зараз багато читаю і дуже швидко запам’ятовую. А тоді щось ірраціональне починає вам давати, саме підкидати, а для того, щоб щось давало, треба багато працювати.

– Кілька годин сну і постійна праця. Що тримає вас у такому тонусі?

– У мене 15 картин, які складаються з 6 сегментів. Кожен – 1 метр 20 сантиметрів на 1 метр 60 сантиметрів. Але справа в тому, що треба працювати безвідмовно, не думаючи: ось я зараз наверчу таке, що ніхто не навертів. А мені свистати про те. Мені йдеться – втілити в слово невимовне те, що не дається втілити, а його можна втілити. І оце я роблю. У мене складніше, як в інших. Я ніколи не була здорова. То дух – і я всім це кажу. Молоді, здорові, і воно плаче, стогне, бо того духу немає. Бо на тривіальностях дух не росте. Для мене у 12 років, коли я потрапила на Захід, було ясно, що для того, щоб щось робити для України, треба жити, як собака. Але я з радістю працюю і дуже щаслива, що багато потрясальних людей. Це не я, а люди мені уможливили, які за мене вболівали і завдяки їм я маю цю премію.

Чи приїдете на урочистість зі вручення Шевченківської премії у Київ?

Я ніколи не продавала робіт і не вмію жити на тому світі. Якщо хочете справжнє творити, то треба так жити

​– На жаль, не можу приїхати на нагородження з огляду на стан здоров’я. Буду розмовляти по скайпу. Я вже не могла поїхати на Львівщину, в Самбір, музею цього міста подарувала 103 картини. Самбір має унікальну колекцію. Це надзвичайне щастя, що Україна трішки побачить. Я ніколи не продавала робіт і не вмію жити на тому світі. Але, якщо хочете справжнє творити, то треба так жити.

– Хочеш творити справжнє – будь справжнім...

– Так, усе просто. Мені хочеться передати енергію всім, щоб кожен міг скористатись і розвинути в собі, робити і робити несусвітенне. Дух усе перемагає – дух, дух, дух. Оце я намагаюсь також зафіксувати у всій своїй творчості.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

«Для мене Україна – на кожному клаптику, де хтось говорить українською» – Андієвська​

Тест на державність для політиків. Битва за українську мову

2017 рік у мовній сфері: підстави для позитиву збільшуються

Венеціанська комісія і освіта в Україні: українська мова – основа держави

Суспільний запит на українську мову зростає. Влада відстає від народу

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG