Депутати Держдуми Росії пропонують у відповідь на нові санкції США відмовитися від американських товарів і почати власне виробництво їхніх аналогів, ігноруючи патентне право. У цій ідеї нічого нового для країни немає. Виробництво копій зарубіжних товарів під власними брендами практикувалося в СРСР і достатньо широко.
Автомобілі
Практично всі моделі автомобілів, що випускалися в СРСР, були копіями. Перший радянський автомобіль, що надійшов у вільний продаж, «Москвич-400», був повністю ідентичний німецькому Opel Kadett K38. Більше того, виготовлялися ці «Москвичі» на трофейному обладнанні, вивезеному після війни із заводу Opel у Рюссельхаймі. Модель випускалася з 1946-го до 1954 року.
Перший «Запорожець», ЗАЗ-965 (випускався у 1961-1963 роках), був копією італійського Fiat 600. Італійці називали цю модель, випущену в 1955 році, topolino – «мишеня». Його радянський «побратим» отримав прізвисько «горбатий». Потужність ЗАЗ-965 становила 23 кінські сили, максимальна швидкість – 80 кілометрів на годину.
Всього «горбатих» було випущено приблизно 300 тисяч. Він став першим народним автомобілем, незважаючи на свої очевидні недоліки, які зробили його об'єктом численних жартів. Головна претензія полягала в тісноті салону. Жартували, що в «Запорожець» не ставлять радіо, тому що вуха пасажирів все одно затиснуті колінами.
Перед тим, як запустити «горбатого» в масове виробництво, його показали Микиті Хрущову. Перший секретар ЦК КПРС проїхав Червоною площею і був задоволений автомобілем. Стосовно розмірів салону, Хрущов заявив: якщо вже він тут помістився, то і хто завгодно поміститься.
Наступний «Запорожець», ЗАЗ-966, запозичив дизайн у німецького NSU Prinz IV. Цю модель у народі прозвали «вухатий» через відстовбурчені повітрозабірники – деталь, додана радянськими інженерами. І «горбатий», і «вухатий» випускалися також у модифікації з ручним керуванням, що робило їх придатними для людей з інвалідністю.
Щодо ціни, то коштував ЗАЗ-965 1800 рублів. Чимало, враховуючи, що середня зарплата в країні становила 90-100 рублів. Але незрівнянно дешевше від «Волги», яка коштувала 5,5 тисяч. Цей автомобіль, що став на десятиліття символом найвищого престижу, був доступний тільки радянській еліті: партійному начальству, директорам підприємств, вищому офіцерству, зіркам науки і культури. На «Волгах» їздили і ті, хто жив на «нетрудові доходи»: спекулянти та інші сумнівні особи. «Волгу» дарували космонавтам після польоту на орбіту. Вона ж була головним призом державної лотереї.
Втім, «Волга» ГАЗ-21 теж була копією – американського автомобіля Ford Customline (випускався з 1952 року).
Мотоцикли
Знаменитий мотоцикл «Урал», який і зараз залишається одним з небагатьох російських брендів, відомих за кордоном, був створений на основі важкого мотоцикла М-72, який використовувався тільки для військових потреб. Який, у свою чергу, був точно копією німецького BMW-750. Відомо, що Микола Сердюков, який пізніше очолив Центральне конструкторське бюро з мотоциклобудування, ще до війни проходив стажування на заводі BMW. Крім того, кілька німецьких мотоциклів купили в Швеції і привезли в Москву, де їх уважно вивчили. У 1941 році почався випуск М-72.
Коли в кінці 1950-х керівництво вирішило, що країні потрібні моторолери, радянські інженери пішли перевіреним шляхом. Конструктори Вятсько-Полянського машинобудівного заводу зняли мірки з культового італійського скутера Vespa 150GS і виготовили креслення. Так з'явився на світ моторолер «Вятка». Чудова назва: і рідна, російська, і добре виглядає на щиті моторолера замість Vespa – ті ж п'ять букв, перша «в», остання «а».
Труби
Через санкції постраждали два грандіозні проекти, від яких залежала вся економіка Радянського Союзу. Першою жертвою став нафтопровід «Дружба», по якому повинні були постачати нафту до країн східного блоку і далі на Захід. Труби для нього СРСР замовив у Західній Німеччині, тому що радянські були занадто низької якості. США через структуру НАТО натиснули на союзників, і контракти були розірвані.
Труби великого діаметру довелося випускати в Челябінську, і на першій партії красувався напис «Труба тобі, Аденауере» (тоді – канцлер ФРН). Нафтопровід «Дружба» здали із затримкою на рік, і не дві магістралі, а тільки одну. Другу добудували в 1974 році– коли санкції були зняті, а контракти на поставку якісних труб вдалося підписати знову. Тоді ж нафту з «Дружби» почали постачати на ринок капіталістичних країн.
Гасло формату «тобі труба» знову стало у нагоді на початку 1980-х, коли адміністрація президента США Рональда Рейгана запровадила обмеження на поставки електронного та нафтогазового обладнання. У ті роки будувався газопровід «Уренгой – Помари – Ужгород», в його створенні брали участь європейські банки і компанії. Із санкціями не погодилися європейські партнери, і через рік поставки імпортних труб і компресорних станцій відновилися.
Виробництво сталі під одношовні труби великих діаметрів до розпаду СРСР запустити так і не вдалося – два заводи в Росії побудували тільки в середині 2000-х.
Метро
Московський метрополітен, гордість сталінської епохи, звичайно, ніяк не міг бути побудований без закордонного досвіду. Для початку, не було чим бурити: в СРСР не було прохідницьких щитів, необхідних для прокладки тунелів. Грошей на закупівлю імпортних теж не було. У Микити Хрущова (він тоді був першим секретарем московського міськкому партії – ред.) народилася ідея: замовити в англійців один щит, розібрати і скопіювати. Що і було успішно зроблено.
Попалася на цю вудку і компанія Siemens, котра в 1932 році погодилася надіслати в СРСР один зі своїх вагонів. Компанія розраховувала, що, познайомившись зі зразком, радянська влада укладе контракт на поставку рухомого складу. Але замість цього радянські умільці розібрали вагон і запустили виробництво копій.
Щоправда, з виробниками ескалаторів цей номер не пройшов, довелося проектувати самим.
Побутова техніка
Радянські громадяни не були розпещені приладами, які полегшують ведення побуту. Навіть у 1980-х роках не в кожній родині були хоча б пральна машина або телефон. Але якісь речі, звичайно, вироблялися. Наприклад, пилососи «Москва» (1954 рік) і «Чайка» (1963 рік). Перший був скопійований з американського Lewyt Model 40 (1947 року), а другий у точності аж до кольору корпусу, повторював ще довоєнну нідерландську модель пилососа Erres (1939 рік).
Електробритва «Агідель-М» (1967 рік) була скопійована з Philishave SC 8010 виробництва Нідерландів. Причому в радянської бритви навіть коробка була того ж кольору, тільки без іноземного напису.
Їжа та напої
Ще до Другої світової війни радянське керівництво задумалося над тим, що країні потрібен святковий алкогольний напій – щось на зразок французького шампанського. Адже імпортні вина були простим радянським людям абсолютно недоступні. Так у 1937 році з'явилася марка «Советское шампанское».
У СРСР були люди, знайомі з технологіями французьких виноробів, але радянська промисловість не могла собі дозволити таке виробництво. На виготовлення справжнього шампанського потрібно щонайменше три роки. Радянські технологи придумали, як робити ігристе вино швидко й дешево, щоб воно було доступне кожному громадянину СРСР хоча б у свята.
Взагалі називатися шампанським мають право тільки вина з французької провінції Шампань, будь-які інші вина «з бульбашками» іменуються ігристими. Це визначено міжнародними договорами з кінця XIX століття. Радянських виробників подібні заборони не бентежили, а споживачі навряд чи взагалі про них знали. У всякому разі традиція називати будь-ігристе вино «шампанським» жива в Росії донині.
Трикутні пакети молока з червоно-синім орнаментом – образ, який часто зустрічається при ностальгічних спогадах про радянський час, коли продукти «були справжніми». Молоко, можливо, таким і було, а ось картонну упаковку радянська харчова промисловість запозичила у Tetra Pak.
Спочатку СРСР закупив у шведської компанії деяку кількість автоматів з фасування молока, а в 1961 році один із московських заводів налагодив виробництво аналогічного обладнання.
У 1973 році КПРС доручила Всесоюзному науково-дослідному інституту пиво-безалкогольної промисловості придумати аналог «Пепсі-колі» і «Кока-колі». У результаті на прилавках радянських магазинів з'явилася солодка газована вода темно-коричневого кольору під назвою «Байкал». Справедливості заради, на колу він був схожий хіба що кольором, рецептура і смак були оригінальні.
До речі, «Кока-кола» ледь не з'явилася в СРСР ще до війни. У 1936 році нарком харчової промисловості Анастас Мікоян з'їздив у тривале відрядження до США, і повернувшись, намагався впровадити на батьківщині ідеї, що його вразили. У своїх мемуарах Мікоян перераховує десятки американських заводів, фабрик, магазинів, кафе, в яких він побував, і з відвертим захопленням відгукувався про багато з того, що побачив.
«Привернуло нашу увагу масове машинне виробництво стандартних котлет, які в гарячому вигляді продавалися разом з булочкою – так звані «гамбурґери» – прямо на вулиці в спеціальних кіосках. Я замовив зразки машин, які виробляють такі котлети, а також вуличних жаровень. У 1937 році ми перенесли цей досвід у деякі наші великі міста – Москву, Ленінград, Баку, Харків і Київ, зобов'язавши місцеву хлібопекарську промисловість налагодити виробництво спеціальних булочок, а підприємства м'ясної промисловості – освоїти масове виробництво за єдиним стандартом і розвезення їх у торгову мережу в охолодженому вигляді. Були побудовані і спеціальні кіоски для вуличного продажу котлет, за закупленими зразками освоєне виробництво електричних та газових жаровень. Продаж гарячих котлет зустріли у нас дуже добре споживачі, і торгівля пішла жваво. Лише війна перешкодила міцно і широко прищепити це починання в нашій країні», – писав Мікоян.
«Гарячі московські котлети з булочкою» продавалися у вуличних кіосках за 50 копійок. Спочатку планувалося продавати котлети разом зі склянкою «Коли», але від цієї ідеї відмовилися, визнавши її надто витратною.
«Усе це впиралося в техніку, і ми вважали, що нема потреби, так би мовити, заново винаходити велосипед, якщо він уже винайдений іншими. Тому багато було взято нами в американців. Так, наприклад, ми привезли з Америки механізований спосіб виготовлення булочок, які до цього виготовлялися вручну і називалися «французькими». Новий тип булок ми назвали «міськими», – згадує колишній нарком.
Ігри та електроніка
У 1980-х роках в СРСР почали випускати портативні електронні ігри «Електроніка»: «Ну, постривай!», «Веселий кухар», «Таємниці океану» тощо. Ці ігри були скопійовані (багато – до найдрібніших деталей) з лінійки Game & Watch японської компанії Nintendo.
Копіювали в СРСР і звичайні іграшки. Наприклад, набір під назвою "Конструктор металевий маленький №1", відомий кожній радянській дитині, був копією конструктора Meccano, який продавався у Великобританії аж з 1908 року. Популярна настільна гра "Морський бій" була скопійована з гри Battleship, випущеної в США в 1931 році.
Навіщо радянським громадянам комп'ютер?
Радянські копії персонального комп'ютера Apple II називалися «Агат» і володіли корпусами таких кольорів, від вигляду яких Стіва Джобса міг би побити грець.
«Я не намагався розкрити корпус, але заглянув всередину через отвори в ньому. Побачене не надто обнадіювало. Переді мною постала жахлива плутанина дротів. Плати були нудотно-коричневого кольору і виглядали так, як ніби пережили античні часи. Я не побачив нічого, схожого на материнську плату (хоча, можливо, вона була похована в глибині корпусу), і припустив, що переді мною щось на кшталт старої об'єднавчої плати», – так описує «Агат» американський лікар і фахівець з програмного забезпечення медичної техніки Лео Д. Борс, якому довелося познайомитися з радянським комп'ютером під час візиту в СРСР в 1983 році. Втім, Борс зазначає, що в цілому «Агат» працював непогано.
Американцеві було незрозуміло, навіщо взагалі випускати подібну машину. При середній якості вона коштувала величезних грошей: за словами Борса, представники радянської експортної організації Елорг назвали йому суму в 17 тисяч доларів. «Коли я сказав, який комп'ютер я міг би купити в США за ці гроші, вони були шоковані. Не впевнений, що вони взагалі мені повірили», – пише Борс. Було ясно, що на західному ринку «Агат» не витримає конкуренції.
Що стосується внутрішнього ринку, лікар вважав, що комп’ютер може бути корисним на підприємствах і в установах, але не для персонального використання.
«Навіщо взагалі радянським громадянам комп'ютер? – цікавиться Борс. – Їм, безумовно, не потрібно турбуватися про фінансові інвестиції або розраховувати прибутковий податок».
Він також не бачив перспектив використання персонального комп’ютера в системі освіти. За словами Борса, в радянській школі все було побудоване на механічному заучуванні інформації, а для цього комп’ютер не потрібен.
«Крадіть краще»
Західні виробники, звичайно, знали про те, що їхні розробки копіюють у СРСР. На сайті університету Флориди, присвяченому оптичної мікроскопії, є фотографія старого мікропроцесора компанії VAX, на якому американські розробники залишили послання своїм радянським колегам. Жартівливим написом ламаною російською інженери намагалися повідомити, що красти погано.
Чи було радянське імпортозаміщення ефективним? На жаль, не дуже. По-перше, якість радянських товарів майже завжди було значно гіршою, ніж у європейських і американських аналогів. По-друге, при плановій економіці ніяк не виходило виробляти товари в потрібних кількостях. До 1970-х років тільки 45% радянських сімей, які жили в містах, мали холодильник, 61% – телевізор, 64% – пральну машину і 16% міських сімей – пилосос. А комп’ютери, як і передбачав доктор Борс, з’явилися в квартирах не раніше, ніж розвалився Радянський Союз.
