Доступність посилання

22 Червень 2018, Київ 14:46

«Смерть журналіста». Бабченко живий, але інші ж убиті


Російський опозиційний журналіст Аркадій Бабченко, про «смерть» якого повідомили 29 травня 2018 року, заявив 30 травня, що її інсценували

(Рубрика «Точка зору»)

Я не про операцію СБУ, а про реакцію на повідомлення про «смерть журналіста».

Менш ніж за добу інцидент із Аркадієм Бабченком проявив усю палітру реакцій україномовного і російськомовного сегменту Facebook: від «над нашими так не плачуть» до «с вами – фашистами – со всеми так будет».

Якщо не відбиватися від думки, що соціальні мережі є доволі точним зрізом суспільних думок, принаймні тієї частини суспільства, яка уміє писати реченнями і користуватися клавіатурою, то є відчуття змішування «грішного з праведним», гібридності мислення, розмитості орієнтирів і колосального рівня недовіри.

Кейс «Бабченко» дає можливість порозставляти хоч кілька крапок над «і».

1. «Чому воїнів, які щодня гинуть на Донбасі, не так оплакують, як цього журналіста?»

Оплакують. Як і в 2014-15 роках загибель оборонців України найперше зачіпає активну і здатну на вчинки частину суспільства. Це люди, які або були на Майдані, або самі пішли у військкомати, або стали волонтерами, або просто підтримували фронт чим могли. Їм не стало менше боліти. Просто за чотири повних роки гібридної війни прийшло «прийняття» цієї ситуації як такої. Україні, як Ізраїлю, доведеться жити з цим довго.

І якщо, спочатку до цих людей ще долучалися ті, кого емоційно – через телеекрани – захопив вир подій, то в подальшому вони, разом із телебаченням, перемкнули свою увагу на інші теми. Ці люди, а їх більшість, емоційно супроводжують те, на що їх налаштовує телебачення.

Крім того, є об’єктивний процес «вигорання», коли навіть найстійкіші люди на певний час відключаються від травматичної реальності, щоб хоч трохи відновитися.

Чому ж тоді на «убивство журналіста» така бурхлива реакція? А тому, що не стається так часто, як із солдатами, і журналіст є цивільним, тобто таким, як більшість людей, які не обрали для себе професію (роботу чи місію) брати участь у бойових діях зі зброєю в руках. Але журналістів у переважній кількості випадків убивають саме за їхню професійну діяльність.

Обираючи шлях воїна, людина має бути готовою убивати і бути готовою до того, що уб’ють її. Журналісти ж збирають і поширюють об’єктивну інформацію, тобто – правду. І за це їх убивають, хоча вони не убивають нікого.

2. «Бабченко «не наш»

Хто такі «наші» і «не наші»? Серед тих, хто обурювався надмірною увагою до повідомлення про «убивство Бабченка» було й чимало тих, хто писав, що не розуміють «галасу навколо убивства якогось російського журналіста». А якби йшлося про польського, данського чи німецького журналіста, який допоміг розслідувати збиття пасажирського літака MH17, то він був би «ваш» чи «не ваш»?

Настав час дозрівання суспільної свідомості до розуміння, що поділ іде не за етнічним походженням та мовою, а ставленням цінностей, до положень Декларації прав людини та встановлених після Другої світової війни міжнародних правил співжиття.

У цій системі координат близький родич може виявитися абсолютно чужим, ба, навіть ворожим, а незнайома людина з іншого континенту, яка поділяє ці цінності – «вашою».

3. Чому смерті журналістів так збурюють суспільства, а часом відправляють у відставку уряди?

До того моменту, як Аркадій Бабченко «ожив», я збирала коментарі на цю тему. Не всі з опитаних «відкликали» свої міркування, бо, як слушно зауважив медіааналітик Інституту демократії імені Пилипа Орлика Сергій Рачинський: «Бабченко живий! Але ж інші-то убиті». На його думку, «люди вважають, що журналістів убивають «за слово». Для більшості людей це означає, що завтра вони можуть не дізнатися чогось дуже важливого. Люди побоюються, що через брак інформації вони потраплять у тенета брехні і не знатимуть, як діяти.

«Люди бояться, що почнуть підозрювати одне одного, а замість слова, якого бракує, будуть чути тільки команди, гасла і заклики», – каже Сергій Рачинський.

«Убивства журналістів «наводять різкість» на існуючий стан справ. Вони роблять нещасними багатьох людей, бо загострюють питання безпеки і справедливості. Можливо, саме тому вони настільки сильно впливають на уряди і країни, і навіть на геополітику», – написала у коментарі директор Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Із цими тезами можна не погоджуватися. Але факт полягає у тому, що у сучасній історії убивства журналістів стали не лише помстою за оприлюднення інформації, а й спецоперацією з дискредитації політичних супротивників, урядів або ж цілих країн.

Будь-яке убивство страшне, але не кожне убивство набуває резонансу, здатного збурити світ. Резонанс, зазвичай, пропорційний поширенню інформації про те, що відбулося чи відбувається.

Інформація здатна налякати, але може рятувати. Як от (я дуже на це сподіваюся), тримання долі Олега Сенцова та інших політв'язнів Кремля у постійній інформаційній увазі й активна реакція людей на це, може допомогти зберегти його, і не тільки його, життя.

Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG