Доступність посилання

ТОП новини
13 Грудень 2018, Київ 19:29

Дочка репресованих упівців через півстоліття знайшла свою сестру. Історія Тетяни Дідик


Антон Казмірчук та Ольга Миколайчук

Про те, як це – бути «ворогом народу», – народжена у засланні Тетяна Дідик знала з самого малечку: у розмовах між собою чи зі знайомими батьки інколи розповідали про ті нелюдські випробування, які їм довелося пережити за 10 років у ГУЛАЗі. Пізніше жінка змогла на власні очі побачити справу, за якою засудили її тата понад півстоліття тому за участь в УПА. А ще робота з історичними документами значно полегшила Тетяні пошуки сестри, про існування якої вона не знала роками.

Тетяна Дідик
Тетяна Дідик

Вишнівчанка Тетяна Дідик народилась за багато тисяч кілометрів від України – у Воркуті – невдовзі після того, як її батько та мати закінчили відбувати своє покарання у ГУЛАЗі. За участь в УПА радянський режим дав їм обом, тоді ще не знайомим одне з одним, по 10 років виправно-трудових таборів. У такий трагічний спосіб їх звела доля.

Антон Казмірчук походив з тернопільського села Коханівка. 19-річним юнаком він разом з братами потрапив до лав Української повстанської армії. Мав псевдо «Юра», на честь якого пізніше назвав свого сина. Вже через два роки – 4 квітня 1945-го, – його заарештували.

«Його та брата здав місцевий вчитель. Під час сутички тата поранили: куля пройшла під шиєю і застрягла в правому плечі. З нею він прожив усе подальше життя: перед смертю батько дуже схуд, і її можна було навіть побачити», – розповідає дочка Тетяна.

Антон Казмірчук
Антон Казмірчук

Під час арешту Антон Казмірчук навмисне зменшив собі вік, сказавши, що народився не у 1925-му, а у 1927 році. На слідстві, попри тортури, нікого не здав.

Із обвинувального вироку щодо Антона Казмірчука (термінологія документа збережена):

«Будучи вороже налаштованим проти радянської влади, восени 1944 року добровільно вступив в діючу озброєну банду «УПА»,… у складі якої проводив активну озброєну боротьбу проти радянської влади… У складі банди перебував до квітня 1945 року. Наприкінці квітня 1945-го Казмірчук… був призначений підрайонним господарчим з постачання, а також заготівель для банд «УПА» продовольства та спорядження».

Обвинувальний вирок щодо Антона Казмірчука
Обвинувальний вирок щодо Антона Казмірчука

Його засудили до 10 років таборів з конфіскацією майна за статтями 54-1а (зрада батьківщині) та 54-2 (збройне повстання) і відправили у Воркуту до «Речлагу». Тут ув’язнені переважно добували вугілля у шахтах, а також працювали на цегельних заводах, гравійному та глиняних кар’єрах, деревообобному комбінаті чи на будівництві. Тяжкі умови праці та утримання позначились на чоловікові – він важив усього 44 кілограми.

У період між 19 липня та 1 серпня 1953 року у «Речлазі» відбулося табірне повстання, учасником якого став і Антон Казмірчук. Приводом до страйку була публікація указу Президії ВР СРСР про амністію, дія якої на політичних в’язнів цього табору не поширювалася. Протести почали виникати щодня у різних табірних відділеннях. В’язні навіть організували спеціальні штаби, які мали стежити за діями агентури, оперативного складу й адміністрації табору, не виходячи на роботу. 29 липня табір відвідала комісія на чолі із заступником голови МВС СРСР Масленниковим, які закликали припинити страйк, утім, на цю вимогу ніхто не пристав.

1 серпня 1953 року у «Речлазі» почали розстрілювати протестувальників. Того дня до табору приїхав генпрокурор СРСР Роман Руденко і особисто застрелив одного з організаторів страйку на 29-й шахті, у якій працював і Антон Казмірчук. Розпочалася збройна сутичка. Батькові Тетяни вдалося вижити, утім, 53 в’язні, з яких 30 були українцями, тоді загинули.

Тортури і приниження

У цей самий час у Воркуті відбувала своє покарання за участь в УПА і Ольга Миколайчук зі львівського міста Сокаль. Затримали її під час одного з боїв. Аби уберегти від можливої небезпеки свою родину, жінка приховала справжнє ім’я та назвалася Марією Марків.

Ольга Миколайчук (внизу ліворуч) з подругами
Ольга Миколайчук (внизу ліворуч) з подругами

«Вона допомагала сім’ям підпільників перебиратися до Європи, знала багато, і якби назвала себе, її родину одразу б вирахували», – пояснює Тетяна.

Протягом слідства Ольгу Миколайчук тримали у львівській в’язниці. Щоб вибити зізнання, застосовували тортури. Наприклад, тримаючи за довгі коси, кидали головою у стіну. Саме через це деякі дівчата у ті часи обрізали волосся, пояснює дочка репресованої.

Утім, не менш важко було переживати і моральне та фізичне знущання, яке чинили тюремні наглядачі. Одного разу Тетяна випадково почула, як мама розповідала знайомій про те, з чим довелось зіштовхнутись у таборі. Зокрема, як наглядачі, сміючись, ґвалтували дівчат за допомогою собак. Такі знущання витримували не всі: одна з ув’язнених внаслідок цього навіть повісилась у камері на панчосі. І хоча Ольга ніколи не стверджувала, що переживала це на собі, Тетяна припускає, що таке могло трапитися і з її матір’ю.

«Вона мені казала: «Те, що написав Багряний у «Саду Гетсиманськім», – це сота частка того, що довелося пережити», – пригадує дочка репресованої.

Життя в Криму

Із Львівської в’язниці Ольгу Миколайчук у відправили у Воркуту до «Речлагу». Через тяжкі умови праці вона тут важила всього 36 кілограмів.

30 грудня 1948 року Ольга Миколайчук вперше стала мамою, народивши від іншого ув’язненого – Василя Грицая – дівчинку Дарину. Однак дати його прізвище дочці вона не дозволила та наполягла записати її як Миколайчук. Як покажуть подальші події, це рішення стане знаковим.

Дарина Миколайчук
Дарина Миколайчук

Коли дитині виповнилося близько 2 років, її забрали рідні Василя Грицая, який на той час вже звільнився. Спочатку мати намагалася підтримувати зв’язок з дочкою через листи, утім, згодом спілкування з незрозумілих для Тетяни причин обірвалося.

Після звільнення у 1955 році Ольга Миколайчук познайомилася з Антоном Казмірчуком, який на той час теж вже відбув своє покарання у ГУЛАЗі. Через рік у них народилася дочка Тетяна.

Антон Казмірчук та Ольга Миколайчук. Перше різдво після заслання
Антон Казмірчук та Ольга Миколайчук. Перше різдво після заслання

На початку 1957-го родина повернулася до України – у село Діброва Збаразького району Тернопільщини. А у 1958 році у них народився син Юрій.

Уже за 10 років сім’я змушена була виїхати до Криму.

«Батька агітували, що буде квартира в Тернополі, а жінка – з роботою, тільки співпрацюй з КДБ, але він відмовився, – пригадує Тетяна. – Один чоловік йому сказав: «Якщо не хочеш сісти у тюрму знову, можу допомогти тобі виїхати за переселенням до Криму».

Антон Казмірчук і Ольга Миколайчук з донькою Тетяною та сином Юрієм
Антон Казмірчук і Ольга Миколайчук з донькою Тетяною та сином Юрієм

​Саме тут Тетяна з братом закінчили школу та вступили до вишів. Однак у Севастопольському суднобудівельному технікумі синові репресованого були не дуже раді: одна з викладачок змусила його забрати документи, адже «це технікум стратегічного значення». Між тим, батько не радив дітям засмучуватись, наголошуючи, що переїзд до Криму – тимчасовий.

Згадуючи про своє життя на півострові, Тетяна розповідає, що там вони говорили лише українською («батько дуже слідкував за тим, щоб ми не вживали русизмів, говорили правильно»), родині навіть вдавалося слухати заборонену тоді «Голос Америки».

Несподівана звістка

Через багато років на Тетяну Дідик чекала несподіванка: вона дізналась, що у неї є старша сестра. Цю звістку жінка отримала випадково, вже після смерті матері.

«Якось я зателефонувала знайомій у робочих питаннях, але чомусь згадала, що її мама, яка незадовго до цього померла, «щось важливе» хотіла мені розповісти. От я і запитала, чи не знає вона раптом, що саме. Так я дізналася, що в мене є сестра», – пригадує Тетяна і пояснює, що спочатку подумала, що це дитина батька, а не матері.

Дарина Миколайчук
Дарина Миколайчук

Усе, що їй тоді повідомили, – це ім’я та прізвище родички. Для того, щоб дізнатися більше, жінці знадобилась допомога історика та два роки часу. В результаті з’ясувалось, що Дарина Миколайчук мешкає в Астрахані в Росії. У 2007-му Тетяна вперше зателефонувала сестрі.

«Даша не знала, що в неї є я, тому була дуже здивована, хоч і чула, що її хтось шукає. Вона знала, що її мама із західної України і була засуджена. Навіть намагалася розшукати її свого часу, однак бабуся їй заборонила це робити», – пояснює жінка.

Відтоді сестри постійно спілкувались телефоном, утім, побачитися наживо жінкам так і не вдалося: 8 березня 2017 року Дарини не стало. Тепер Тетяна підтримує зв’язок з її дочкою Іриною.

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

Відповіді на найбільш типові, а також спірні ситуації, з якими доводиться стикатися під час доступу до архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, можна знайти тут.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG