У Росії не визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом, бо головне – «не здавати своїх»

Масовий голод, що охопив у 1932–1933 роках всю територію Української РСР у межах, що існували на той період, став однією з жахливих трагедій ХХ століття. Станом на 2018 рік Голодомор визнаний геноцидом українського народу в 24 країнах світу. Але Росії серед них нема. У цій країні теми Голодомору взагалі воліють не торкатися, розцінюючи навіть згадку про цю сталінську політику знищення як ворожий випад. У сучасній Росії зараз тенденція «своїх не здавати», не звертаючи увагу на те, що ці «свої» – кати, каже доктор історичних наук Андрій Зубов.

– Це політика загальна для сучасної Росії – замовчувати злочини комунізму. Подивіться, в Україні відкриті всі архіви НКВС. Ми знаємо масу страшних злочинів, завдяки тому, що читаємо архіви колишнього Дніпропетровська, Харкова та інших міст. А в Москві, в Росії все це закрито, і прочитати нічого не можна. Більш того, те, що було відкрито в 1990-і роки, зараз знову засекречено. Чому? Я думаю, що причина одна – це бажання нинішньої влади довести, що вона ніколи не видасть своїх.

Ось ті «свої», якщо не були розстріляні, звичайно, вже давно померли, всі ці кати, слідчі... Але головне для російської влади – їх не видавати, щоб ніхто нічого не знав. Мені говорили люди, які обертаються в навколопрезидентських колах російських, що зараз найголовніше – не поглиблювати розкол в суспільстві на цій темі. Але насправді, розкол поглиблюється, коли сама влада санкціонує пам’ятники Сталіну, виконує радянський гімн, садить Юрія Дмитрієва за те, що він зробив відкриття масових поховань загиблих у Сандармосі. І Голодомор яскравий приклад загального ставлення до комуністичного злочинного режиму.

Насправді, давно пора оголосити комуністичний режим злочинним, і тоді все стане на свої місця. Але цього ні в якому разі не хоче робити нинішня влада.

​– За радянських часів більшість людей або не знали про це, або намагалися не згадувати. Потім, коли в 1980-90-х відкрилися архіви, про це дізналися всі. А сьогодні кати знову в пошані. Це означає, в Росії швидко все забули?

– Люди, звичайно, нічого не забули. У нас існує маса недержавних рухів, які зберігають пам’ять про злочини і жертви сталінського режиму. Люди з’ясовують долі своїх предків, до речі, багато хто при цьому користуються архівами України, за що особлива подяка. Тож нічого не припинилося. Суспільство розділене, я думаю, як і в Україні, насправді, на тих, хто схвалює ці репресії або, принаймні, приймає їх, і на тих, хто активно проти них і засуджує. Просто в Україні ті, хто схвалює, зараз в основному мовчать, а в Росії вони теж мовчали в 1990-і роки, а зараз вони кричать. Але і ми не мовчимо: ми продовжуємо свою справу з розслідування, з презентації справжньої правдивої історії комуністичного періоду Росії.

Тема Голодомору болюча для обох країн. Тим більше, що протягом 4 років пошук історичної справедливості відбувається на тлі серйозного військово-політичного конфлікту, говорить директор Центру українських досліджень Інституту Європи РАН Віктор Мироненко і додає, що з історії потрібно робити висновки, не розпалюючи міжнаціональні згарища.

– В останні роки ця проблема в Україні набула чітко антиросійського характеру, мала антиросійські звучання. Зараз в суспільній свідомості України і, на жаль, як я можу судити в свідомості моїх колег-істориків, збігаються два, на мою думку, абсолютно неідентичних поняття – «русскость», як етнічна приналежність, і комунізм, як якась політична орієнтація.

Я принциповий супротивник будь-якої колективної відповідальності. Можна по-різному ставитися до ідей, можна завжди знаходити в реалізації будь-якої ідеї як позитив, так і негатив. Так, дійсно, це була жахлива трагедія, яка була породжена обставинами того часу і не в останню чергу світосприйняттям лідерів Радянського Союзу в той час. Але я ще раз кажу, що, на жаль, ті, хто несе відповідальність за цю трагедію, яка сталася, і загибель мільйонів людей, вони вже давно на цвинтарі. Вони мертві. Їх до відповідальності не притягнеш.

З історії, звичайно, потрібно робити висновки, не повторювати помилок, але актуалізувати зараз те, що Шевченко називав «розрита могила», тобто актуалізувати цю проблему, намагатися на ній робити політику – це заняття дуже небезпечне, тому що роздуваючи історичні тліючі етичні і політичні якісь згарища, залишки цих згарищ, ви ризикуєте отримати щось нове, не менш страшне, ніж те, що було. Тому в мене дуже складне ставлення до цього явища. Я його однозначно сприймаю як трагедію, але як до неї ставитися, і які висновки з цього робити – це кожен для себе вирішує сам.

У Росії останнім часом неохоче згадують про репресії 1930-40-х років і взагалі про злочини сталінського режиму, до яких належить і Голодомор. Акцію «Повернення імен», яку «Меморіал» щорічно проводить біля Соловецького каменя на Луб’янці в цьому році спробували перенести в менш помітне місце. Карельський історик Юрій Дмитрієв, недавно звільнений, зараз знову за ґратами за надуманими звинуваченнями. Небажання визнавати Голодомор геноцидом і взагалі злочином вписується в політику російської влади, вважає історик, член правозахисного товариства «Меморіал» Микита Петров.

– Тут питання не тільки про заперечення геноциду як такого, питання набагато глибше. Справа в тому, що в Росії Голодомор не визнаний взагалі злочином. Звідси треба починати наші міркування про те, як взагалі Росія ставиться до злочинів радянської епохи.

Ми бачимо, що ці злочини або всіляко замовчуються, або їм дається пояснення – ну, що, мовляв, час такий був, або говорять, що, була така безгосподарність, або була така політична воля з Кремля, щоб збирати хліб, не піклуючись про те, як виживе селянство. Звідси, власне кажучи, шикуються пріоритети. Важливіше засипати хліб в засіки батьківщини і продати його за кордон, ніж подбати про те, щоб не вимирало селянство, якому нема чого їсти в силу цілої низки, в тому числі і природних причин.

В принципі, Голодомор – це продуманий і усвідомлений злочин влади, для якої населення і його потреби на останньому місці, а якісь амбіції і всілякі преференції – на першому. У цьому сенсі це вибудовування пріоритетів характерно для радянської влади. Звідси і взагалі небажання визнавати сталінські діяння як злочин. Тому, в даному випадку, Москва виступає цілком послідовно. І, на жаль, офіційні історики замість того, щоб цю тему розвивати, вилили масу обурення на українських істориків, на Українську державу, які зібрали поіменний мартиролог жертв Голодомору. І це серйозна робота для суспільної пам’яті. А в Росії нічого подібного не робиться, але зате ми готові із задоволенням засуджувати інших, тих, хто не так розуміє історію, як ми.

– Наскільки впливає нинішня ситуація на історичні оцінки?

– Це почалося ще при президентові Ющенку. Коли стали збирати відомості і складати мартиролог жертв Голодомору. Москва відчула себе ображеною. Чому це так?! Виходить так, що вони проти Москви діють! В даному випадку це був комплекс – ми самі не хочемо вивчати і розуміти історію так, як слід це робити, але ми й іншим будемо забороняти це робити, або інших будемо засуджувати. Тому Голодомор як раз був першим каменем спотикання у відносинах між Росією і Україною.

І Росією абсолютно непристойно була піднята пропагандистська кампанія проти українських історичних оцінок минулого. Але Україна провела навіть судовий процес по ініціаторах і винуватцях Голодомору. І вони оголошені кримінальними злочинцями. Серед них український керівник Косіор і Сталін.

– Але ж в 1980–90-і роки були оприлюднені факти, які сьогодні важко заперечувати в тому числі і ті, які стосуються Голодомору. Чому ж Росія сьогодні заперечує відоме і доведене?

– Справа в тому, що факти були відомі з початку 1990-х, коли почали відкриватися архіви. Але тоді ніяких різночитань, що стосується таких підходів до злочинів сталінського минулого, начебто не було. Вони стали з’являтися, як тільки Росія, я б сказав, встала на неоімперський і ідеологізований шлях, коли вирішили, що історія повинна виховувати патріотів, коли вони говорили про те, що і підручники історії повинні бути написані правильно і з потрібних позицій. Ось тут почалося не просто втручання в історію, а використання історії як інструменту. З боку Росії це, очевидно, відбувається з кінця 1990-х років.

В кінцевому рахунку, коли ми говоримо про сьогоднішні події, сьогодні оцінки вже не зміняться ні в Україні, ні в Росії, тому що ми бачимо тут диктат держави щодо минулого, щодо оцінок історії та щодо шкільних підручників. Ми бачимо повернення поганих радянських практик, коли нас будуть вчити, як правильно розуміти історію, на відміну від підходу, коли історія визнається наукою і, в даному випадку, просто оцінюються факти як якась даність, а не ідеологізується сам процес вивчення історії. У Росії, на жаль, сьогодні це не відбувається, а є прямим втручанням держави в оцінку історичних фактів.

Якщо раніше в Росії історики ще могли сперечатися, то нині офіційне бачення історії Російська держава вже регулює законом, в якому передбачена стаття за «спотворення історії».

У Радіо Свобода також є цікаві новини, які не потрапляють на сайт. Читайте їх у Telegram-каналі.