Доступність посилання

ТОП новини
22 Липень 2019, Київ 15:20

Кохання серед війни: неймовірна історія про українку та німецького солдата


Кам'янський історичний музей. Стенд про історію Вільгельма Дітца

Дар'я Карпенко

Люди й посеред нелюдських обставин, кровопролиття та розрухи, здатні залишатися людьми, а кохання може виявитися сильнішим від війни та тоталітарних систем. На такі думки наштовхує розповідь завідувача історичного музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника Юрія Ляшка про німецького офіцера ​Вільгельма Дітца та українську дівчину Феню.

Радіо Cвобода записало цю розповідь, а також дізналося більше про самого Юрія Ляшка, який зібрав у музеї велику експозицію про Холодноярську республіку, а також привіз із фронту (був доборольцем «Айдару») експонати, що представляють сучасну історію України.

Юрій Ляшко, завідувач історичного музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Юрій Ляшко, завідувач історичного музею Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Трапилося, що я не був на Майдані. Так склалося: і в житті, і ситуація на роботі. А потім, коли вже розпочалася війна, думка виникла така: «От виростуть онуки і спитають: «Діду, а де ти був, коли була війна?» І що ж я їм відповім? Що я лежав на дивані й телевізор дивився? Так і вирішив».

У 2014 році був створений у батальйоні Айдар підрозділ «Холодний Яр». Багато моїх знайомих туди пішли добровольцями. Мій товариш надавав їм допомогу. Ще в 2014 році ми возили туди волонтерську допомогу. Потім була Місія Української православної церкви – священики допомагали туди доставляти на передній край.

А потім у 2015 році вже взимку цей же товариш сказав, що хлопцям ще потрібна не тільки гуманітарна допомога, а й, скажімо так, руки та голова. І він запитав, чи не зміг би я поїхати. Я сказав: «Зміг би».

Запропонував ще знайомим – більше охочих не виявилося, а двоє моїх синів зголосилися. І ми втрьох поїхали на Схід – у місто Щастя. Зрозуміло, що не самі їхали. Священик – військовий капелан отець Василь їхав, мій друг – отаман «Воля», і я зі своїми синами.

У Щасті несли службу, допоки наша допомога, як-то кажуть, уже не потрібна була. А потім у січні 2015 року ми повернулися. Моїм синам тоді було 27 і 26 років.

Ви брали участь у бойових діях?

– У безпосередніх боях ми не брали участі, бо на передній край ішли на варту досвідчені. А ми, як правило, несли службу на постах, стежили, щоб не було «підходів» з боку противника. Але 12 січня нас «накрили» прямою наводкою артилерійським вогнем. Конкретно наш підрозділ. Нас просто хотіли знищити їхні артилеристи. Майже півгодини були під вогнем. Тобто таке вогневе хрещення пройшли.

Тут, у Музеї, теж маємо експонати звідти. І розповідаємо про наших земляків, якій Україну обороняють.

Стенд, присвячений війні на Сході України. Кам'янський історичний музей
Стенд, присвячений війні на Сході України. Кам'янський історичний музей

Про кохання німецького офіцера і українки

– За часів Другої світової війни був тут німецький офіцер. Звали його Вільгельм Дітц – унтер-офіцер 375-ї піхотної дивізії, нагороджений Залізним хрестом ІІ ступеня.

Він захворів і довго лікувався у військовому шпиталі. І покохав українську дівчину на ім’я Феня. Коли німецькі війська були оточені під Корсунем, вона змусила його дезертирувати з військової частини й залишитися тут.

Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дизертирував через кохання
Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дизертирував через кохання

– Де вони жили?

– Усіма правдами й неправдами вони перебралися до її рідного села Михайлівка Кам'янського району Черкаської області. Але так як у селі, самі розумієте, усі на виду, вони не змогли довго там бути і переїхали до міста Сміла.

Все своє життя він прожив інкогніто, ніхто не знав, що в будинку живе ця людина та ще й німецький солдат!

І там, практично все своє життя, він жив інкогніто. Тобто, ніхто не знав, що в будинку живе ця людина та ще й німецький солдат!

Він прекрасно вивчив українську та російську мови. Вільгельм Дітц, взагалі, був дуже освіченою людиною.

Але, як розповідала його невістка, видавала його одна річ, яка відрізняла його від місцевих жителів. Він не міг сісти за стіл – снідати, обідати чи вечеряти – без ножа з виделкою.

Ось така була особливість, прищеплена мабуть йому з дитинства. І він не міг по-іншому.

Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дезертирував через кохання
Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дезертирував через кохання

Його родина в Німеччині вважала, що він загинув на війні?

– Ні, вони знали правду. Річ у тім, що одразу після закінчення війни їм вдалося передати листа до Німеччини, що він живий. І лист там отримали. Але вони здогадалися написати неправдиву адресу, вказали інший будинок.

Кажуть, як тільки надійшов лист із Німеччини, за ним прийшло НКВС. Почали обшук, шукали цього німецького солдата. Але не знайшли, і справу закрили.

Німецька родина знала, що він живий, але зв'язатися вони не могли, тому що все ж таки Радянський Союз, і зрозуміло, що чекало його в той час, якби про нього довідалися, як тоді казали, «компетентні органи».

Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дезертирував через кохання
Вільгельм Дітц, 1915-2001 роки, німецький офіцер, який дезертирував через кохання

Як саме Вільгельму вдалося так довго переховуватися?

– Вони купили приватний будинок у Смілі й перебудували його так, щоб були прохідні кімнати. І коли заходила стороння особа, він міг спокійно піднятися на горище, або спуститися до підвалу, або заховатися в іншій кімнаті, щоб його не розсекретили.

А взагалі-то, особливість усієї цієї історії в тому, що в Смілі в той час була Лютеранська, як тоді називали, «секта». В основному німці – лютеранці. І всі члени цієї церкви тримали його історію в таємниці, допомагали хто як міг, але ніхто не видав цього чоловіка.

А він виходив з будинку?

– Він виходив тільки вночі. А коли син підріс, то для нього придумали легенду, що його батько – учитель німецької мови. Ніби-то взимку та восени він викладає у Києві в педагогічному університеті, а влітку на канікулах приїжджає додому. Щоб хлопець так розповідав своїм однокласникам та знайомим.

Чи мав Вільгельм Дітц якісь документи?

– Син розповідав, що документи батько отримав вже під час «перебудови» – у 1990-му році. Син тоді уже був дорослим, закінчив університет і працював інженером на Смілянському радіоламповому заводі. А завод цей був військового призначення. Там був окремий відділ, у якому були люди з Комітету держбезпеки.

Його туди викликали й сказали, що хочуть зустрітися із батьком.

Як розповідає син, у його батька завжди була готова «тривожна валіза», бо він знав, що його в будь-який момент можуть заарештувати. Тож батько вислухав сина і сказав, що піде на розмову.

Він пішов на ту співбесіду і з ним спілкувалися там кілька годин. Син не був присутній на цій розмові.

Потім його покликали та сказали, що претензій до його батька не мають, адже за строком давності з нього зняті всі звинувачення, як із військового злочинця. Крім того, він не брав участі в жодних каральних операціях, а просто був солдатом фронтової частини.

Йому запропонували повернутися до Німеччини або, якщо він хоче залишитися в Україні, допомогти з отриманням документів.

– І він поїхав до Німеччини?

– Він поїхав вже як Україна стала незалежною. Поїхав туди з сином. У нього була там дружина і донька. Дружина не дожила до його приїзду.

А донька, хоч і бачила його уперше, дуже добре їх зустріла. Вона народилася, коли він уже на фронті був. Тож, вони побачилися, поспілкувалися. І він повернувся назад – в Україну. Отримав український паспорт і жив тут. У 2001 році він помер, похований у Смілі.

– Як син Вільгельма Дітца співпрацює із вашим музеєм?

– До нас у музей приїздили його син і невістка. Вони не хочуть афішувати цю історію, бо на початку 1990-х років до них приїхав журналіст, узяв інтерв'ю, а потім вийшла стаття під назвою «Останній фашист».

Тому вони намагаються нікому не розповідати.

Хоча вони нам у музей передали і документи, і фотографії. Ми їх просили ще нагороди та особисті речі, які залишилися. Вони пообіцяли, але більше до нас не приїздили. Передумали, напевно.

Читайте також:

Українське кіно у 2019 році: фільми про війну, які варто подивитися​

«Їх не вважали там за людей». Історія українсько-польської родини, яка побувала в німецькому полоні​

«Кіборг» Сергій Назаров про оборону вежі ДАПу, повернення із війни та кохання.

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG