Доступність посилання

ТОП новини
23 Липень 2019, Київ 14:03

«Усієї правди про Чорнобиль ми ніколи не дізнаємося» – ліквідатор аварії коментує серіал


Київ, меморіал жертвам аварії на Чорнобильській АЕС

Юлія Старинова

У травні-червні відбулася прем’єра серіалу «Чорнобиль» виробництва американського каналу HBO і британської телемережі Sky. Фільм відразу ж вийшов на перші місця в рейтингах найкращих серіалів за версією сайту Internet Movie Database (IMDb), обійшовши навіть найпопулярнішу на той час «Гру престолів». У той час, як соціальні мережі в Україні жевріють відгуками про «Чорнобиль», у Росії цей серіал про трагічні події 1986 року спричинив у глядачів полярні реакції. Хтось уважає його абсолютно правдивим і дивується, чому таке кіно про чорнобильську катастрофу не зняли в Росії. Комусь багато чого із показаного в серіалі видається щонайменше перебільшенням. А деякі глядачі угледіли у фільмі пропаганду, причому одні – прорадянську, а інші – антирадянську...

Про те, наскільки достовірно вдалося закордонним кінематографістам розповісти про чорнобильські події, журналіст сайту Радіо Свобода «Сибирь.Реалии» розмовляла з Володимиром Михайловим, головою красноярського союзу «Чорнобиль», кавалером Ордена Мужності – цю нагороду він отримав за участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.

Володимира Михайлова відправили на ліквідацію аварії в грудні 1986-го – тоді йому було 33 роки. Ні до енергетики, ні до яких-небудь спецпідрозділів Михайлов стосунку не мав. У молодості відслужив в армії, потім навчався на істфаку. Час від часу його, як і багатьох, закликали на збори і перепідготовку – чомусь перенавчали на хіміка. Відправили в запас у званні лейтенанта. А в грудні 86-го він отримав повістку.

– Куди відправляють – прямо не говорили, так, напівнатяками. Хоча було зрозуміло, куди гребуть. Усі загалом знали, що сталося, кілька мобілізацій із Красноярського краю туди вже було. Я пройшов медкомісію. Сказали – на 100% придатний. Ось тобі обмундирування, речовий мішок, квиток, завтра треба їхати. Так я з підрозділами Сибірського полку хімзахисту потрапив до Чорнобиля, – розповідає Володимир Михайлов.

Ліквідація аварії на ЧАЕС тривала з 1986 по 1990 рік. Загалом із Красноярського краю Росії за цей час у Чорнобиль відправили 2539 людей, більшість із них – у перші два роки, найбільш важкі і небезпечні. Зараз живими з них залишилося 1324 людини, більш ніж половина – інваліди. Середній вік тих ліквідаторів, які пішли з життя – 42 роки.

Володимир Михайлов
Володимир Михайлов

«Колона автобусів стояла уздовж АЕС, і все це сипалося на них»

«Почалася доповідь міністра Славського Юхима Павловича. Він скоромовкою сказав, що в Чорнобилі вони там щось накоїли, якась там аварія, але вона не зупинить шляху розвитку атомної енергетики. Далі – традиційна доповідь, що тривала загалом дві години», – зі спогадів академіка Валерія Легасова.

Ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС
Ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС

– Володимире Олексійовичу, яким вам видався серіал «Чорнобиль», наскільки він правдивий?

– Фільм – хороший. На відміну від багатьох іноземних фільмів про нас: «Червону спеку», наприклад, дивитися без сміху не можна. А тут усе зроблено без ляпів, без перебільшення якихось моментів нашого життя. Вони дуже грамотно підійшли до речей, які, ніби фоном, проходять і показують справжню реальність, побут. Ну ось пацан іде до школи з наплічником – таким і був звичайний хлопчисько того часу. Але, звісно, і без художнього вимислу не обійшлося. Я маю на увазі, наприклад, епізод, коли шахтарі голяка, в одних лише шапочках, працюють. Ну так, жарко їм бувало, роздягалися, але вже ж не настільки.

Але в цілому суть схоплена як треба. Я вже не знаю, як там відбувалося засідання політбюро, але час переданий правильно: ось так тоді люди ухвалювали рішення, ось так уникали відповідальності. І замовчували те, що трапилося – адже країна про все тільки в травні дізналася...

– І жителі Прип’яті не одразу...

– Це дуже класний момент – коли показали, як евакуювали Прип’ять. Так все і було. Але ж треба було знайти і пригнати сотні автобусів і тихо, без паніки вивезти 50 тисяч людей.

До того ж, у місті ніхто точно не знав, що відбувається. 27 квітня, наступного дня після аварії, була неділя. Люди гуляли, матусі з візочками. Дітлахи бігали надворі. Ладом навіть оповістити всіх було неможливо, тільки на рівні «сарафанного радіо». І зуміли-таки зібрати і вивезти всіх лише за кілька годин.

Довга колона автобусів стояла перед в’їздом до Прип’яті, уздовж зруйнованої АЕС. І все це сипалося на автобуси...

Людей по різних районах розвезли, одних в одне село, інших в інше. Куди везуть – не казали. А в той час не те що стільникового зв’язку не було – звичайний телефонний [зв’язок] у селах не скрізь працював
Володимир Михайлов

Прип’ять шкода, звичайно. Гарне було містечко – і все, протягом одного дня воно стало порожнім. Люди все там покидали. Машини, катери, на вулицях човнів було море. Річка Прип’ять рибна така, там усі рибалили.

Багато з евакуйованих втратили один одного на якийсь час. Людей по різних районах розвезли, одних в одне село, інших в інше. Куди везуть – не казали. А в той час не те що стільникового зв’язку не було – звичайний телефонний [зв’язок] у селах не скрізь працював.

«Я розумів, що місто евакуюється назавжди. Але ось психологічно у мене не було сил людям про це оголосити. Тому що якщо зараз людям це оголосиш, то евакуація затягнеться […] Люди почнуть дуже довго збиратися... А такого часу немає. Тому я порадив, і зі мною погодився Щербина, оголосити, що термін евакуації поки ми точно назвати не можемо. Вся ця евакуація була проведена досить акуратно, швидко і точно, хоча відбувалася в умовах незвичайних», – зі спогадів Валерія Легасова.

Місто Прип’ять
Місто Прип’ять

– А яка, на вашу думку, головна неточність у фільмі?

– Це момент, коли падає вертоліт, який несе суміш для засипки палаючого реактора. Падіння вертольота було. Але зовсім в інший час. За фільмом виходить, що незабаром після аварії він увійшов в активну зону і впав. Начебто через радіацію все сталося. Але насправді це було вже в жовтні, коли будували саркофаг над станцією. Вертоліт зачепився лопаттю за трос здоровенного будівельного крана, гвинт зламався, вертоліт упав. Екіпаж загинув, усі четверо льотчиків. Момент падіння встиг зняти наш земляк, оператор із Новосибірська. Зараз його вже немає серед живих...

​«Просто ніхто не уявляв, що таке може трапитися»

«У першому ж польоті було видно, що реактор повністю зруйнований. <...> Потужність цього вибуху, як я міг оцінити, від трьох до чотирьох тонн тринітротолуолу в тротиловому еквіваленті», – зі спогадів Валерія Легасова.

– Судячи з серіалу, на атомній електростанції навіть потужних дозиметрів не виявилося. Як таке могло бути – і чи було?

– Те, що потужних дозиметрів на АЕС не знайшлося, – це факт. Були ті, що розраховані на 3,6 рентгена, таке випромінювання повинно бути граничним для цих станцій. Природно, що вони всі зашкалили. На те, що подібне може статися, ніхто не розраховував. А той, у фільмі, єдиний потужний, що зберігався десь у сейфі, ключ від якого захований, – це, мабуть, військовий дозиметр ДП-5, розрахований на дуже великі діапазони. Я сам із таким ходив, він просто бронебійний, у пластмасовій міцній коробці такій. Кидай, не кидай – нічого з ним не станеться. У нього кілька шкал –ну, умовно, від нуля до 200 рентген, потім від 200 до 500, потім до 1000... Ти ці шкали перемикаєш – він тобі рівень радіації видає. На ЧАЕС такі дозиметри з’явилися, тільки коли вже пожежники туди прибули.

– У фільмі генерал Пікалов встановлює дозиметр на машину, проникає всередину зруйнованого енергоблоку і каже, що рівень радіації там – 15 000 рентген... Скільки показували ДП-5 на території поблизу станції?

Усі ці заражені фрагменти були розсипані таким собі, так би мовити, горохом. Там, де ця горошина лежала, – було сильне випромінювання

– Про Пікалова – так і є. А про територію... Справа в тому, що всі ці заражені фрагменти були розсипані таким собі, так би мовити, горохом. Там, де ця горошина лежала, – було сильне випромінювання. На кілька метрів відійшов – воно зменшується. Але оскільки все це розлетілося, знайти всі ці елементи або передбачити, де і як зафонить, було дуже важко, майже неможливо. Пам’ятаєте епізод, коли хлопець випадково взяв шматок графіту в руку – і у нього долоня миттєво згоріла? А таких шматків усюди була величезна кількість. Ну і пил покривав усе суцільно. Але він фонив менше.

«Я не знаю, чи треба було відправляти туди стільки людей»

«Загалом було захоронено понад 4000 кубічних метрів радіоактивних матеріалів. В результаті проведених заходів потужність експозиційної дози гамма-випромінювання зменшилася в 40-50 разів, і в другій половині 1987 року (після закінчення робіт з дезактивації) максимальні рівні потужності дози складали 180 мР / год» – із матеріалів віртуального музею «Біля Чорнобильської межі».

– У серіалі ліквідатори аварії – це і кадрові військові, і колишні афганці, і зовсім молоді люди. І всі поруч. Так справді було?

– У першу чергу туди були кинуті війська. З Красноярська на ліквідацію аварії вирушили 840 людей, із них 570 – солдати-строковики і «партизани» з запасу. Із числа «партизанів» закликали в основному сімейних людей, у яких уже є діти (у мене дочка в той рік пішла в перший клас). Багато фахівців у Чорнобиль перекинули з наших закритих «атомградів» – Залізногорська і Зеленогорска. Із маленького Залізногорська на ЧАЕС поїхало найбільше в Красноярському краї число ліквідаторів – 954.

Ліквідатори аварії
Ліквідатори аварії

​– Де вас розмістили, який був ваш побут? Яке завдання перед вами стояло?

Рудий ліс – він найнебезпечніший, він таким став, тому що радіація спалила хвою. Після вибуху вітер забрав радіоактивний викид саме в цьому напрямку

– Сибірський полк хімзахисту стояв у Черемошному, селі в 30-кілометровій зоні відчуження. А завдання було – дезактивація небезпечних об’єктів. Академік Легасов у фільмі говорить, що треба зняти шар зараженого ґрунту, вирубати дерева і все це захоронити глибше. Рудий ліс – він найнебезпечніший, він таким став, тому що радіація спалила хвою. Після вибуху вітер забрав радіоактивний викид саме в цьому напрямку. Ось цим ми і займалися: і землю зішкрібали, і рудий ліс валили, дерева заражені розпилювали. Робили могильники – глибокі довгі рови, дно закривали поліетиленовою плівкою, її ж клали і поверх вмісту. Засипали все землею. На картах позначали, що, мовляв, могильники є там і там. Скільки ці кургани будуть стояти – не знаю...

Володимир Михайлов (зліва) у період ліквідації аварії
Володимир Михайлов (зліва) у період ліквідації аварії

– У якому режимі йшла ваша робота?

– Підйом у нас щодня був о п’ятій ранку, близько семи виїжджали на місце, поверталися пізно ввечері. Уже за північ закінчувалася планерка в штабі. А наступного дня – все по новій.

– Тобто фактично цілодобово працювали?

– Та якби ж працювали! Працюєш-то недовго, а потім цілий день чекаєш, поки відпрацюють інші. Наприклад, заміряли радіацію на якійсь території – порахували, що безперервно перебувати там можна 30 хвилин. Одна група туди йде, а вся колона стоїть, люди сидять у машинах, своєї черги чекають. Не будуть же невеликими групками возити в розташування полку і назад. Усі приїхали – усі поїхали. На зворотному шляху проходили пункти санітарної обробки. Там машину заміряють – вона фонить. Її миють-миють – знову фонить. Миють по новій. А всі решта знову чекають...

– Виходить, люди зазнавали опромінення навіть тоді, коли цього фактично можна було уникнути?

– Неорганізованості справді було достатньо. Я тоді подумав: Боже мій, а що ж було на війні, якщо в мирних умовах так безглуздо з людьми поводяться? Не знаю, може, кудись і не треба було зовсім їх відправляти. Або – стільки не треба було. Але що зроблено – те зроблено.

– А ліки якісь були у вас?

Щоб нікому з начальства не влетіло, заниження доз у звітах відбувалося повсюдно

– Та ж особливих і не було. Так, пігулки з військового набору, більше нічого. Але переопромінення намагалися не допускати, тому що начальство за це били по шапці, і командири наші могли не тільки не отримати обіцяних їм грошей – а їм за це відрядження платили в рази більше, ніж на звичайній службі, – а й звання позбутися. Межею вважалася набрана доза в 25 бер. Ну і на цьому тлі, щоб нікому з начальства не влетіло, заниження доз у звітах відбувалося повсюдно.

– Тобто реальні дані перекручували?

– У кожного з нас були так звані накопичувачі. Вранці їх видавали, ввечері забирали. Спеціальна секретна частина знімала свідчення, вираховувала, хто скільки набрав. І якщо виходив «перебір», комусь у цих свідченнях можна пересунути на одну цифру вліво – і все, проблема вирішена! Ну або могли наступного дня людину разок на роботу не пустити. Але було і так, що назавтра потрібно на зміну відправити певну кількість людей – а ту нікого, всі вже «важко поранені». Що ж, діватися нікуди... У той час це була звична річ: треба – значить треба. Та й все здавалося не таким вже й страшним – радіації ж не відчуваєш. Єдине, ті, в кого були залізні зуби, вони такий начебто солодкуватий присмак відчували на коронках. Ну або якщо в горлі стало дерти – значить, пилу наковтався. А так – нічого ...

– Скільки ви там пробули?

– Чотири місяці. До останнього місяця я вже свою максимальну дозу набрав, мене треба було додому відправляти. А заміни мені не було, тому мене не випускали.

– Що значить – не було заміни, якщо людей привозили масово?

– На моє місце повинен був приїхати офіцер хімзахисту, я йому зобов’язаний був передати справи. Не знаю, чому довго не могли його знайти. Але я там не один був такий. Ти у формі, під наказом. Які можуть бути розмови? Вважайте, війна йде.

Над «рудим» лісом
Над «рудим» лісом

– Як ця робота відбилася на вашому здоров’ї?

– Ось радіація з тих пір всередині мене сидить – у кістках, у тканинах, не знаю де ще. Які там у мене процеси відбуваються – одному Богові відомо. Коли ми всі перемремо, медики всю цю справу проаналізують, зроблять висновки. Так що частково ми в цьому сенсі піддослідні. А взагалі у тих, хто залишився живий і не став інвалідом, хвороби – як і у всіх інших. Тільки частіше і гостріше.

Відбирали ж туди молодих здорових мужиків – і я таким був

Відбирали ж туди молодих здорових мужиків – і я таким був. А через кілька років після повернення то в одному місці, то в іншому хтось та загнеться. А це ж 90-і роки, лікуватися особливо ніколи, сім’ю треба годувати. Та й у лікарнях тоді бардак був. Загалом, до стану свого організму прислухалися тільки ті, кому зовсім зле ставало.

«Техніка так і не змогла замінити людей»

«Я увесь час хочу вам сказати і не знаю, чи вдається мені це зробити, що справа саме в філософії безпеки. Якби філософія безпеки була правильною, то технічні рішення під цю ось філософію, звичайно б, наші фахівці знаходили, бо вони грамотні фахівці, тямущі люди, вміють рахувати і робити інші речі. Але вся справа в тому, що їх у такі умови поставили» – зі спогадів Валерія Легасова.

Науковці інституту імені Курчатова на нараді з ліквідації наслідків аварії
Науковці інституту імені Курчатова на нараді з ліквідації наслідків аварії

– Головні герої серіалу – науковці обговорюють не тільки способи ліквідації аварії: для них дуже важливо з’ясувати її причини, щоб запобігти повторенню трагедії... І найголовніше, зрозуміти, чи була це помилка персоналу станції чи ж помилки в конструкції реактора. Яка версія вам здається більш імовірною?

– Я можу робити висновки тільки з тих матеріалів, які читав. Хоча версій про те, як проходив той фатальний експеримент, як і раніше, залишається багато. Відомо, що персонал на станції був досить молодий, а один із найдосвідченіших фахівців, начальник зміни, на яку спочатку планувався цей експеримент, відмовився його в свою зміну проводити: не був упевнений у цьому рішенні. І багато людей, які під відповідним розпорядженням повинні були свої автографи поставити, цього не зробили, оскільки бачили, що там щось не те. Але Анатолію Дятлову, заступнику головного інженера з експлуатації ЧАЕС – теж, до речі, уродженцю Красноярського краю, – найважливіше було зробити заплановане і отримати результат. І на експеримент він все-таки зважився...

Ліквідатори аварії
Ліквідатори аварії

– У фільмі є епізод, коли, не витримуючи радіації, один за одним виходять з ладу роботи, відправлені на розчищення верхнього майданчика реактора, і в підсумку люди розчищають його вручну...

– Так і було – ні японська, ні німецька електроніка такого рівня радіації не витримала, вся здохла. Працювали люди – їх техніка так і не змогла замінити. Але для наземних робіт вихід був знайдений. І це не «лунохід», як пропонував один із героїв фільму. Красноярське підприємство «Сибцветметавтоматика» ще з 1970-х років розробляло радіокеровані бульдозери для роботи в важко-прохідних місцевостях. Через кілька років розробку згорнули – чомусь бульдозери не знадобилися. У 1983-му робота над проектом відновилася – і того ж року знову зупинилася.

А коли все сталося на ЧАЕС, нашим конструкторам наказали негайно підняти всі креслення. 9 травня 1986 року красноярських фахівців привезли на Челябінський тракторний завод, там вони свої розробки випробували на важких машинах, і разом з 10 бульдозерами, оснащеними радіоуправлінням, їх відправили у Прип’ять. Бульдозери розчищали майданчик поруч зі станцією від завалів і готували його під фундамент для саркофага. Потім їх – як і іншу техніку – там і кинули: відмити ці машини було вже неможливо.

Фахівці красноярського підприємства «Сибцветметавтоматика» у Чорнобилі
Фахівці красноярського підприємства «Сибцветметавтоматика» у Чорнобилі

– Саме будівництво саркофага ви застали?

– Він будувався з липня до листопада, мене призвали у грудні. На будівництві теж було задіяно багато наших земляків – залізногорців і зеленогорців. У Залізногорську, до речі, крім дня пам’яті чорнобильців – 26 квітня – традиційно відзначають і 30 листопада – день офіційної здачі в експлуатацію саркофага. І навіть іноді називають його «залізногорським Днем Перемоги». Одним із керівників будівництва, начальником так званого будівельного району №2, був Володимир Лебедєв, до аварії – головний інженер Залізногорського БМУ-3. Зараз Володимира Олександровича вже немає серед живих – він помер у 2015 році. Йому було 66 років.

Володимир Лебедєв (зліва)
Володимир Лебедєв (зліва)

Знаю, як ішла робота над цим проектом: там, на місці, малювали креслення – як то кажуть, на коліні. За цими кресленнями відправляли завдання на заводи. Все робилося позапланово, але швидко і без зайвих питань – що називається, на телефонний дзвінок.

Розробники проекту «Укриття» – саркофага над зруйнованим енергоблоком
Розробники проекту «Укриття» – саркофага над зруйнованим енергоблоком

«Скільки було ліквідаторів – досі невідомо»

«Восени 1987 року в зоні ліквідації відбулася подія, пояснення якій знайти неможливо. Це було одне з найбільш ідіотських рішень якогось там начальника. Трьом ліквідаторам довелося піднятися нагору по гвинтових сходах, наражаючись на небезпеку, що виходить із зруйнованого енергоблоку, і поставити червоний прапор на вершині вентиляційної труби ЧАЕС. Таким чином відзначили закінчення очисних робіт на даху енергоблоків. Подейкували, що в якості нагороди після закінчення операції команда з трьох чоловіків, які підняли прапор на трубу, отримала по пляшці пепсі-коли і по одному вихідному дню», – із матеріалів віртуального музею «Біля Чорнобильської межі».

Чорнобильські ліквідатори
Чорнобильські ліквідатори

– Епізод із встановленням прапора на реакторі, наведений на сайті красноярського союзу «Чорнобиль», є і в фільмі. Щоправда, про таку скромну винагороду в серіалі не згадано... Після аварії держава дбала про ліквідаторів?

– У 1991 році був ухвалений закон про соціальну допомогу громадянам, які постраждали при аварії на ЧАЕС. Згідно з ним, усіх нас, і ліквідаторів, і жителів постраждалих територій, розділили на кілька категорій – залежно від року участі в ліквідації, отриманої дози, інвалідності, від того, наскільки близько від станції жили люди. Закон цей усе добре прописав, тільки в 90-і грошей не було на виплати. Але якщо держава не хоче виконувати закон, треба змусити її це зробити.

Були акції протесту – мітинги, голодування. Але хоч і не настільки ефектним, зате ефективним засобом виявилися суди. Ми самі вивчали законодавство, вчилися себе захищати. Суди в 99% випадків були на нашому боці, але держава не платила того, що належить, навіть за судовими рішеннями, і пристави змусити її не могли. Все більш-менш стабільно стало вже в середині 2000-х. Борги погасили – тим, хто залишився живим. До слова, з 1991 року до «нашого» закону поправки вносилися 64 рази, і кожна стосувалася кількох пунктів. Так що навіть не всі фахівці, у тому ж ПФР (пенсійний фонд Росії – ред.) наприклад, знають, що чорнобильцям щось там належить.

А зараз з’явилася й інша проблема. Люди відходять – і з тим, щоб члени їхніх сімей отримували пільги, великі складності. Ось до мене сьогодні приходила жінка. Чоловік, ліквідатор аварії, помер у травні. Вони перебували в офіційному шлюбі, але у них різні прізвища, прописані були в різних місцях. Зараз від цієї жінки вимагають довести, що шлюб не був фіктивним, що вони дійсно разом жили і вели спільне господарство, а не просто так вона за пільгами з’явилася...

– Володимире Олексійовичу, як ви гадаєте, якщо б, не дай, боже, в наш час відбулося щось подібне – теж були б і замовчування, і невиправдані жертви?

Приховати таке, напевно, сьогодні вже не вийшло б

– Приховати таке, напевно, сьогодні вже не вийшло б. Ну а зібрати екстрено людей і відправити їх на ліквідацію – в наш час, мабуть, було б проблематично. Тоді все просто було: є закон про військовий обов’язок, призвали – з’явися, так треба. Зараз все ж менталітет інший.

Ліквідатори аварії
Ліквідатори аварії

– Скільки всього людей брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС – це, принаймні, відомо?

Коли нам, ще за радянських часів, видавали посвідчення ліквідаторів, їх виготовили нібито 2 мільйони примірників, і всі вони розійшлися

– Точних даних і тут немає. Цифри «танцюють» від 600 тисяч до 800 тисяч людей – це на весь колишній СРСР. Не так давно спробували порахувати ліквідаторів тільки в Росії – нарахували 200 тисяч. Але є і така інформація: коли нам, ще за радянських часів, видавали посвідчення ліквідаторів, їх виготовили нібито 2 мільйони примірників, і всі вони розійшлися.

З іншого боку, знайомі українці – а там ліквідаторів було найбільше – розповідали: як не за пів-ящика, то за ящик горілки таке посвідчення можна було купити... Не знаю, чи буде це число коли-небудь точно назване. До того ж частини архівів більше немає. У нас деякі товариші робили туди запити і отримували відповіді: папір був заражений, довелося знищити. Так що навряд чи ми коли-небудь дізнаємося про це всю правду.

Оригінал публікації на сайті Радіо Свобода «Сибирь.Реалии»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG