Доступність посилання

ТОП новини
22 Вересень 2019, Київ 12:49

Королі-реформатори, заколотники-марксисти і бін Ладен. Як змінювався незалежний Афганістан за 100 років


Афганець продає прапори Афганістану до Дня незалежності. Серпень 2019 року

Христина Закурдаєва

Сто років тому, 19 серпня 1919 року Афганістан отримав незалежність від Британської імперії. За цей час він був і світською монархією, і комуністичної республікою, і ісламським еміратом. Протягом ХХ століття влада жодного разу не передалася мирним шляхом, а в ХХI-му країна насилу відновлюється після «війни з терором» і змушена домовлятися з радикальними угрупованнями.

Коротко розповімо заплутану історію стратегічно важливої для світової історії країни: чому Афганістан став місцем протиборства супердержав, як виникли головні екстремістські рухи сучасності і яку роль в їх формуванні відігравали іноземні спецслужби.

19 серпня 1919 року: підписання Равалпіндійського договору

Незважаючи на те, що Афганістан ніколи не був частиною Британської Індії, протягом майже півстоліття він мав статус протекторату. Формально в Афганістані були свої еміри, країна мала досить широку автономію. Але Британська корона контролювала зовнішню політику Афганістану. Під час так званої «Великої гри» – протистоянні Російської та Британської імперій в Азії – країна відігравала роль буфера.

Повну незалежність Афганістан отримав в 1919 році після тримісячної війни з британцями. За її підсумками було підписано Равалпіндійський договір. Він же сформував нинішні кордони між Афганістаном і Пакистаном.

1920-ті роки: Декада реформ

У цей період при владі перебував емір Аманулла-хан. Ще до сходження на трон він симпатизував так званим младоафганцям – секуляристському молодіжному руху. Його учасники виступали за впровадження конституції та обов'язкової освіти як для чоловіків, так і для жінок, модернізацію економічної та політичної систем, а також за відділення релігії від влади.

За час свого правління Аманулла-хан зібрав команду реформістів на чолі з письменником і поетом Махмуд-беком Тарзі, їм вдалося реалізувати більшу частину змін. У цей період уряд скасував рабство, відправив більшу частину військових у відставку, скасував паранджу для жінок і зобов'язало населення носити «європейський» одяг.


Країна підписала договори про нейтралітет з імперіями і встановила дипломатичні відносини з десятками країн, відійшовши від багатовікової політики ізоляції. Серед договорів про дружбу – договір з Радянським Союзом, за яким Москва постачала до Афганістану військову техніку і давала великі позики.

У 1926 році Афганістан з емірату став королівством, а Аманулла-хан – його першим королем. У країні його досі вважають національним героєм.

1928 – 1933 роки: Назад до консерватизму

Релігійні і племінні лідери Афганістану були незадоволені набиранням темпів модернізації і реформ нового уряду: вони називали ці процеси вестернізацією, потуранням імперіалізму. На сході королівства в кінці 1920-х почали спалахувати повстання, які Кабул протягом року успішно придушував.

Найбільше повстання проти Аманулли-хана очолив дезертир королівської армії Хабибулла Калакані. Він також відомий під прізвиськами «син водоноса» і «король-бандит» – за те, що, згідно з легендами, довгий час після дезертирства займався розбоєм.

Калакані став єдиним королем не пуштунського походження – він був етнічним таджиком. Під його керівництвом в січні 1929 року заколотникам вдалося захопити владу. Король Хабибулла відразу ж скасував декрети про «європейський одяг» і заборонив жінкам відвідувати школи. Але його правління не тривало й року: вже в жовтні 1929-го його скинули і стратили.

На зміну йому за підтримки пуштунських племен і Великої Британії прийшов колишній військовий генерал Аманулли-хана – Мухаммед Надір-шах. Він продовжив скасовувати реформи першого короля, зумів ліквідувати майже всю політичну опозицію і розширив вплив військових і силових структур.

1933 – 1973 роки: Останній король

Влітку 1933-го Надір-шаха застрелили під час параду випускників елітної школи Амані. Студента, який вистрілив в короля, закатували до смерті, а його брата і дядька стратили. На наступні 40 років трон посів син убитого Надіра-шаха – Мохаммад Захір-шах.

На відміну від свого батька, Захір-шах почав плавну демократизацію монархії. За час його правління в королівстві прийняли нову модернізовану конституцію, побудували безліч університетів. Були впроваджені загальні вибори в парламент, розширені громадянські права і права жінок. Афганістан ще більше відкрився для світової дипломатії та іноземних інвесторів, балансуючи між США і СРСР з початком Холодної війни. Сьогодні в країні період правління Захір-шаха називають «золотим століттям».

Час від часу в племінних регіонах Афганістану піднімалися повстання, але і вони швидко вщухали. Королю вдавалося зберігати мир, призначаючи на державні посади представників різних етносів і племен.

Незважаючи на те, що в цей же період урядовий дискурс від традиційно ісламського ставав більш секулярним, місцеві імами майже не виявляли невдоволення – на зміну незалежним регіональним медресе приходили урядові. Масштабне невдоволення політикою короля і феодальної формою правління почало зростати тільки з 1960-х серед студентських марксистських рухів.

В цей же період загострилися відносини з сусіднім Пакистаном. Більш світський Афганістан довгий час був союзником Індії в конфліктах за спірні території Джамму і Кашмір.

1973 – 1978 роки: Смерть монархії

Влітку 1973 року, поки Захір-шах перебував з візитом в Італії, в країні стався переворот. Брат короля, колишній прем'єр-міністр Мохаммед Дауд за підтримки марксистсько-ленінської Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА) захопив владу і перетворив королівство в президентську республіку.

З роками він витіснив більшу частину своїх опонентів з влади, встановив більш дружні відносини з СРСР. Посилення лівого порядку налаштувало проти президента духовенство і консерваторів: щорічно проти Дауда готувалися змови, щорічно уряд відповідав ще більш жорстокими репресіями.

Через п'ять років Даудом були незадоволені навіть його прихильники з НДПА. Вважається, що саме вони зіграли ключову роль в організації перевороту і вбивства президента.

У ніч на 28 квітня 1978 року заколотники увірвалися до палацу Дауда, де розстріляли і президента, і 15 членів його родини. Влада в країні перейшла до Революційної ради.

1979 – 1989 роки: Підпільні війни

Нова влада Афганістану жорстоко придушували опозицію, а пропоновані економічні реформи не викликали підтримки серед простого населення.

СРСР вже кілька років навчав місцевих військових і фінансував соціалістичні угруповання по всій країні, а в 1979 році ввів в Афганістан війська.

Хоча режим був дружнім Радянському Союзу, Москва побоювалася, що він впаде і ісламський фундаменталізм «переллється» в прикордонні центральноазіатські республіки: проти НДПА в Афганістані активно виступала клерикальна еліта, в сусідньому Ірані перемогла Ісламська революція, а режим в Пакистані трансформувався в релігійний.

Майже на 10 років Афганістан став полем для протистояння між СРСР і США. Москва витратила десятки мільярдів рублів і десятки тисяч життів на підтримку афганського комуністичного уряду на чолі з Мухаммедом Наджібуллою. Вашингтон через спецслужби Пакистану і напряму витрачав мільярди доларів на озброєння і спонсорування повстанських угруповань, більшу частину яких становили моджахеди. Останнім також надавали підтримку Пакистан, Китай, Іран, Саудівська Аравія і Єгипет.

З початком війни в країну переїхав син великого саудівського бізнесмена Осама бін Ладен. Під час війни він спонсорував релігійні школи і тренувальні табори моджахедів і іноземних бійців з переважно мусульманських країн. Вважається, що 1988-й став роком заснування Аль-Кайди і роком ідеологічного перелому для її лідера – бін Ладена. Тепер він концентрувався не стільки на війні в Афганістані, скільки на глобальній боротьбі з «невірними».

У 1988-му Радянський Союз несподівано для багатьох став спішно виводити війська з країни. Але військові дії не припинилися. За владу почали боротися численні угруповання, які, незважаючи на істотну фінансову і військову підтримку, знайшли нового ворога в особі Заходу і конкретно США.

За час війни загинули не менше 1,5 мільйонів афганців, близько трьох мільйонів стали біженцями, більшість з яких вирушили до Пакистану.

1990-ті роки: У прірву фундаменталізму

Поки іноземні уряди, які фінансували сили афганського опору, вирішували, кого з польових командирів або колишніх правителів поставити на чолі нового Афганістану, силу набирав новий радикальний рух ісламізму – «Талібан» (в перекладі з пуштунської мови – «учні»).

Деякі його прихильники пройшли війну і билися проти комуністів. Але переважна більшість – це ті, хто народилися в пакистанських таборах біженців, там же вивчилися в релігійних медресе і проходили вишкіл у моджахедів на афгано-пакистанському кордоні.

Учасники «Талібану», як і мирне населення, були розчаровані тривала війною, нав'язаним Заходом урядом і моджахедами, які відійшли від «правильних» цінностей і зайнялися розбоєм і боротьбою за владу між собою. Лідер руху і ветеран війни мулла Муххамед Омар, що втратив в боях праве око, обіцяв встановити в країні мир.

Спецслужби Пакистану сприяли його становленню. Як зізнавалася колишня прем'єр-міністр країни Беназір Бхутто, Ісламабад фінансував угруповання з початку 90-х, щоб пізніше мати важелі тиску.

«Талібан» захопив владу в 1996 році і проголосив Афганістан ісламським еміратом. З цього моменту в країні почали діяти закони шаріату, жінкам заборонили вчитися і працювати, спалювалися книги і кіноплівки, руйнувалися пам'ятки, а за правопорушення людям могли відрубувати кінцівки. Колишнього президента-комуніста Наджибуллу таліби публічно стратили.

Легітимність цього уряду визнали лише три країни: Пакистан, Саудівська Аравія і Об’єднані Арабські Емірати. У 2000-му «Ісламський Емірат Афганістан» і чеченські сепаратисти самопроголошеної Ічкерії взаємно визнали одна одну.

В цей же період Аль-Каїда і Осама бін Ладен влаштовували вибухи в посольствах США в Африці і відкривали нові осередки на Близькому Сході.

11 вересня 2001 року: Нескінченна «війна з терором»

Уранці 11 вересня 2001 року члени Аль-Каїди захопили чотири літаки: два з них направили в будівлі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, третій – в будівлю Пентагону у Вашингтоні, четвертий літак впав в штаті Пенсильванія, не долетівши до цілі.

Це стало найбільшим в історії терактом: загинули майже три тисячі людей. Тодішній президент США Джордж Буш-молодший пообіцяв покарати винних, оголосивши «війну з терором». Він же заявив світовій спільноті: хто не підтримає США – буде вважатися союзником терористів.

Менше ніж через місяць Вашингтон введе війська в Афганістан, де уряд талібів ховав бін Ладена, війська НАТО завдадуть авіаудари по урядових будівлях і тренувальних таборах Аль-Кайди.

До середини 2000-х до Афганістану перекинуть понад 100 тисяч американських військових: всі вони будуть шукати лідерів поваленого уряду «Талібану» і Аль-Кайди, які втекли в гори. Тоді ж і почнеться одна з найбільших військових операцій безпілотників.

Навесні 2011 року військові США під час спільної операції зі спецслужбами Пакистану вбили бін Ладена. У 2015-му стало відомо про смерть мулли Мохаммеда Омара.

Новим главою Афганістану після вторгнення США був обраний Хамід Карзай. Під час війни з СРСР він організовував збір коштів для моджахедів, але в бойових діях сам ніколи участі не брав. На посту президента він залишався до 2014 року. Тоді вперше з моменту проголошення незалежності політична влада перейшла мирно: президентом обрали антрополога і колишнього міністра фінансів Ашрафа Гані.

2014 рік – до сьогодні: В контакті з «Талібаном»

До 2014 року активність «Талібану» в регіоні знову посилилася. США довелося заморозити план з виведення військ і ввести додатковий контингент. Таліби зараз контролюють близько 10% всієї території країни, а той й більше (навіть, за деякими оцінками, близько 40 відсотків).

На заході Афганістану з середини 2010-х діє угрупування «Ісламська держава», яке до сих пір вербує студентів і фермерів до своїх лав. Крім «ІД», в країні активні близько десятка інших розрізнених екстремістських рухів.

Сьогодні в Афганістані знову регулярно підривають урядові будівлі, військові академії і мечеті, в яких служать провладні імами. Росія, Узбекистан, Пакистан і США в останні роки проводять переговори з представниками «Талібану» про можливе перемир’я. Таліби вимагають повністю вивести з Афганістану війська НАТО і США і домагаються участі в політичному врегулюванні конфлікту.

Після приходу до влади в 2016 році президент США Дональд Трамп заявив, що відтепер Вашингтон залишить частину військових в країні, але США більше не будуть будувати демократичне суспільство в Афганістані, а будуть просто «вбивати терористів». За час військової операції загинули майже 3,5 тисячі військових НАТО і кілька десятків тисяч мирних жителів.

На вересень 2019 го в Афганістані призначені президентські вибори. За пост глави держави боряться 17 осіб, серед яких реформатори нинішнього уряду, чиновники епохи «Талібану», колишні моджахеди і колишні працівники комуністичних спецслужб.

(Оригінал публікації на сайті телеканалу «Настоящее время»).

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG