Христина Закурдаєва
Сто років тому, 19 серпня 1919 року Афганістан отримав незалежність від Британської імперії. За цей час він був і світською монархією, і комуністичної республікою, і ісламським еміратом. Протягом ХХ століття влада жодного разу не передалася мирним шляхом, а в ХХI-му країна насилу відновлюється після «війни з терором» і змушена домовлятися з радикальними угрупованнями.
Коротко розповімо заплутану історію стратегічно важливої для світової історії країни: чому Афганістан став місцем протиборства супердержав, як виникли головні екстремістські рухи сучасності і яку роль в їх формуванні відігравали іноземні спецслужби.
19 серпня 1919 року: підписання Равалпіндійського договору
Незважаючи на те, що Афганістан ніколи не був частиною Британської Індії, протягом майже півстоліття він мав статус протекторату. Формально в Афганістані були свої еміри, країна мала досить широку автономію. Але Британська корона контролювала зовнішню політику Афганістану. Під час так званої «Великої гри» – протистоянні Російської та Британської імперій в Азії – країна відігравала роль буфера.
Повну незалежність Афганістан отримав в 1919 році після тримісячної війни з британцями. За її підсумками було підписано Равалпіндійський договір. Він же сформував нинішні кордони між Афганістаном і Пакистаном.
1920-ті роки: Декада реформ
У цей період при владі перебував емір Аманулла-хан. Ще до сходження на трон він симпатизував так званим младоафганцям – секуляристському молодіжному руху. Його учасники виступали за впровадження конституції та обов'язкової освіти як для чоловіків, так і для жінок, модернізацію економічної та політичної систем, а також за відділення релігії від влади.
За час свого правління Аманулла-хан зібрав команду реформістів на чолі з письменником і поетом Махмуд-беком Тарзі, їм вдалося реалізувати більшу частину змін. У цей період уряд скасував рабство, відправив більшу частину військових у відставку, скасував паранджу для жінок і зобов'язало населення носити «європейський» одяг.
Країна підписала договори про нейтралітет з імперіями і встановила дипломатичні відносини з десятками країн, відійшовши від багатовікової політики ізоляції. Серед договорів про дружбу – договір з Радянським Союзом, за яким Москва постачала до Афганістану військову техніку і давала великі позики.
У 1926 році Афганістан з емірату став королівством, а Аманулла-хан – його першим королем. У країні його досі вважають національним героєм.
1928 – 1933 роки: Назад до консерватизму
Релігійні і племінні лідери Афганістану були незадоволені набиранням темпів модернізації і реформ нового уряду: вони називали ці процеси вестернізацією, потуранням імперіалізму. На сході королівства в кінці 1920-х почали спалахувати повстання, які Кабул протягом року успішно придушував.
Найбільше повстання проти Аманулли-хана очолив дезертир королівської армії Хабибулла Калакані. Він також відомий під прізвиськами «син водоноса» і «король-бандит» – за те, що, згідно з легендами, довгий час після дезертирства займався розбоєм.
Калакані став єдиним королем не пуштунського походження – він був етнічним таджиком. Під його керівництвом в січні 1929 року заколотникам вдалося захопити владу. Король Хабибулла відразу ж скасував декрети про «європейський одяг» і заборонив жінкам відвідувати школи. Але його правління не тривало й року: вже в жовтні 1929-го його скинули і стратили.
На зміну йому за підтримки пуштунських племен і Великої Британії прийшов колишній військовий генерал Аманулли-хана – Мухаммед Надір-шах. Він продовжив скасовувати реформи першого короля, зумів ліквідувати майже всю політичну опозицію і розширив вплив військових і силових структур.
1933 – 1973 роки: Останній король
Влітку 1933-го Надір-шаха застрелили під час параду випускників елітної школи Амані. Студента, який вистрілив в короля, закатували до смерті, а його брата і дядька стратили. На наступні 40 років трон посів син убитого Надіра-шаха – Мохаммад Захір-шах.
На відміну від свого батька, Захір-шах почав плавну демократизацію монархії. За час його правління в королівстві прийняли нову модернізовану конституцію, побудували безліч університетів. Були впроваджені загальні вибори в парламент, розширені громадянські права і права жінок. Афганістан ще більше відкрився для світової дипломатії та іноземних інвесторів, балансуючи між США і СРСР з початком Холодної війни. Сьогодні в країні період правління Захір-шаха називають «золотим століттям».
Час від часу в племінних регіонах Афганістану піднімалися повстання, але і вони швидко вщухали. Королю вдавалося зберігати мир, призначаючи на державні посади представників різних етносів і племен.
Незважаючи на те, що в цей же період урядовий дискурс від традиційно ісламського ставав більш секулярним, місцеві імами майже не виявляли невдоволення – на зміну незалежним регіональним медресе приходили урядові. Масштабне невдоволення політикою короля і феодальної формою правління почало зростати тільки з 1960-х серед студентських марксистських рухів.
В цей же період загострилися відносини з сусіднім Пакистаном. Більш світський Афганістан довгий час був союзником Індії в конфліктах за спірні території Джамму і Кашмір.
1973 – 1978 роки: Смерть монархії
Влітку 1973 року, поки Захір-шах перебував з візитом в Італії, в країні стався переворот. Брат короля, колишній прем'єр-міністр Мохаммед Дауд за підтримки марксистсько-ленінської Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА) захопив владу і перетворив королівство в президентську республіку.
З роками він витіснив більшу частину своїх опонентів з влади, встановив більш дружні відносини з СРСР. Посилення лівого порядку налаштувало проти президента духовенство і консерваторів: щорічно проти Дауда готувалися змови, щорічно уряд відповідав ще більш жорстокими репресіями.
Через п'ять років Даудом були незадоволені навіть його прихильники з НДПА. Вважається, що саме вони зіграли ключову роль в організації перевороту і вбивства президента.
У ніч на 28 квітня 1978 року заколотники увірвалися до палацу Дауда, де розстріляли і президента, і 15 членів його родини. Влада в країні перейшла до Революційної ради.
1979 – 1989 роки: Підпільні війни
Нова влада Афганістану жорстоко придушували опозицію, а пропоновані економічні реформи не викликали підтримки серед простого населення.
СРСР вже кілька років навчав місцевих військових і фінансував соціалістичні угруповання по всій країні, а в 1979 році ввів в Афганістан війська.
Хоча режим був дружнім Радянському Союзу, Москва побоювалася, що він впаде і ісламський фундаменталізм «переллється» в прикордонні центральноазіатські республіки: проти НДПА в Афганістані активно виступала клерикальна еліта, в сусідньому Ірані перемогла Ісламська революція, а режим в Пакистані трансформувався в релігійний.
Майже на 10 років Афганістан став полем для протистояння між СРСР і США. Москва витратила десятки мільярдів рублів і десятки тисяч життів на підтримку афганського комуністичного уряду на чолі з Мухаммедом Наджібуллою. Вашингтон через спецслужби Пакистану і напряму витрачав мільярди доларів на озброєння і спонсорування повстанських угруповань, більшу частину яких становили моджахеди. Останнім також надавали підтримку Пакистан, Китай, Іран, Саудівська Аравія і Єгипет.
З початком війни в країну переїхав син великого саудівського бізнесмена Осама бін Ладен. Під час війни він спонсорував релігійні школи і тренувальні табори моджахедів і іноземних бійців з переважно мусульманських країн. Вважається, що 1988-й став роком заснування Аль-Кайди і роком ідеологічного перелому для її лідера – бін Ладена. Тепер він концентрувався не стільки на війні в Афганістані, скільки на глобальній боротьбі з «невірними».
У 1988-му Радянський Союз несподівано для багатьох став спішно виводити війська з країни. Але військові дії не припинилися. За владу почали боротися численні угруповання, які, незважаючи на істотну фінансову і військову підтримку, знайшли нового ворога в особі Заходу і конкретно США.
За час війни загинули не менше 1,5 мільйонів афганців, близько трьох мільйонів стали біженцями, більшість з яких вирушили до Пакистану.
1990-ті роки: У прірву фундаменталізму
Поки іноземні уряди, які фінансували сили афганського опору, вирішували, кого з польових командирів або колишніх правителів поставити на чолі нового Афганістану, силу набирав новий радикальний рух ісламізму – «Талібан» (в перекладі з пуштунської мови – «учні»).
Деякі його прихильники пройшли війну і билися проти комуністів. Але переважна більшість – це ті, хто народилися в пакистанських таборах біженців, там же вивчилися в релігійних медресе і проходили вишкіл у моджахедів на афгано-пакистанському кордоні.
Учасники «Талібану», як і мирне населення, були розчаровані тривала війною, нав'язаним Заходом урядом і моджахедами, які відійшли від «правильних» цінностей і зайнялися розбоєм і боротьбою за владу між собою. Лідер руху і ветеран війни мулла Муххамед Омар, що втратив в боях праве око, обіцяв встановити в країні мир.
Спецслужби Пакистану сприяли його становленню. Як зізнавалася колишня прем'єр-міністр країни Беназір Бхутто, Ісламабад фінансував угруповання з початку 90-х, щоб пізніше мати важелі тиску.
«Талібан» захопив владу в 1996 році і проголосив Афганістан ісламським еміратом. З цього моменту в країні почали діяти закони шаріату, жінкам заборонили вчитися і працювати, спалювалися книги і кіноплівки, руйнувалися пам'ятки, а за правопорушення людям могли відрубувати кінцівки. Колишнього президента-комуніста Наджибуллу таліби публічно стратили.
Легітимність цього уряду визнали лише три країни: Пакистан, Саудівська Аравія і Об’єднані Арабські Емірати. У 2000-му «Ісламський Емірат Афганістан» і чеченські сепаратисти самопроголошеної Ічкерії взаємно визнали одна одну.
В цей же період Аль-Каїда і Осама бін Ладен влаштовували вибухи в посольствах США в Африці і відкривали нові осередки на Близькому Сході.
11 вересня 2001 року: Нескінченна «війна з терором»
Уранці 11 вересня 2001 року члени Аль-Каїди захопили чотири літаки: два з них направили в будівлі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, третій – в будівлю Пентагону у Вашингтоні, четвертий літак впав в штаті Пенсильванія, не долетівши до цілі.
Це стало найбільшим в історії терактом: загинули майже три тисячі людей. Тодішній президент США Джордж Буш-молодший пообіцяв покарати винних, оголосивши «війну з терором». Він же заявив світовій спільноті: хто не підтримає США – буде вважатися союзником терористів.
Менше ніж через місяць Вашингтон введе війська в Афганістан, де уряд талібів ховав бін Ладена, війська НАТО завдадуть авіаудари по урядових будівлях і тренувальних таборах Аль-Кайди.
До середини 2000-х до Афганістану перекинуть понад 100 тисяч американських військових: всі вони будуть шукати лідерів поваленого уряду «Талібану» і Аль-Кайди, які втекли в гори. Тоді ж і почнеться одна з найбільших військових операцій безпілотників.
Навесні 2011 року військові США під час спільної операції зі спецслужбами Пакистану вбили бін Ладена. У 2015-му стало відомо про смерть мулли Мохаммеда Омара.
Новим главою Афганістану після вторгнення США був обраний Хамід Карзай. Під час війни з СРСР він організовував збір коштів для моджахедів, але в бойових діях сам ніколи участі не брав. На посту президента він залишався до 2014 року. Тоді вперше з моменту проголошення незалежності політична влада перейшла мирно: президентом обрали антрополога і колишнього міністра фінансів Ашрафа Гані.
2014 рік – до сьогодні: В контакті з «Талібаном»
До 2014 року активність «Талібану» в регіоні знову посилилася. США довелося заморозити план з виведення військ і ввести додатковий контингент. Таліби зараз контролюють близько 10% всієї території країни, а той й більше (навіть, за деякими оцінками, близько 40 відсотків).
На заході Афганістану з середини 2010-х діє угрупування «Ісламська держава», яке до сих пір вербує студентів і фермерів до своїх лав. Крім «ІД», в країні активні близько десятка інших розрізнених екстремістських рухів.
Сьогодні в Афганістані знову регулярно підривають урядові будівлі, військові академії і мечеті, в яких служать провладні імами. Росія, Узбекистан, Пакистан і США в останні роки проводять переговори з представниками «Талібану» про можливе перемир’я. Таліби вимагають повністю вивести з Афганістану війська НАТО і США і домагаються участі в політичному врегулюванні конфлікту.
Після приходу до влади в 2016 році президент США Дональд Трамп заявив, що відтепер Вашингтон залишить частину військових в країні, але США більше не будуть будувати демократичне суспільство в Афганістані, а будуть просто «вбивати терористів». За час військової операції загинули майже 3,5 тисячі військових НАТО і кілька десятків тисяч мирних жителів.
На вересень 2019 го в Афганістані призначені президентські вибори. За пост глави держави боряться 17 осіб, серед яких реформатори нинішнього уряду, чиновники епохи «Талібану», колишні моджахеди і колишні працівники комуністичних спецслужб.
(Оригінал публікації на сайті телеканалу «Настоящее время»).
