Доступність посилання

28 лютого 2020, Київ 19:38

Дипломат Рауль Валленберґ врятував тисячі євреїв. ФСБ Росії досі приховує злочин Кремля


Пам’ять «праведника народів світу» Рауля Валленберґа вшановують в Україні

Ольга Серебряна

17 січня 1945 року радянські органи безпеки заарештували в Будапешті Рауля Валленберґа – шведського дипломата, який у роки Другої світової війни врятував від переслідування і знищення кілька десятків тисяч угорських євреїв. Що трапилося з Валленберґом після арешту, невідомо досі. За офіційною версією, він помер в ув'язненні від інфаркту, але оригінали документів так і не оприлюднили; нащадкам Валленберґа, які протягом десятиліть намагаються дізнатися про його долю, показували тільки відцензуровані копії. У ФСБ Росії обіцяють, що гриф «таємно» з документів про смерть дипломата буде знятий до 2022 року. «Настоящее время» – телеканал, створений Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – розповідає про Рауля Валленберґа і про обставини його зникнення.

  • Цей текст був опублікований в серпні 2017 року, коли в Москві розглядався позов племінниці Валленберґа Марі Дюпюї до ФСБ Росії –вона вимагала розсекретити документи про смерть її дядька. У вересні 2017-го суд відхилив її позов.

У 1981 році новообраний американський конгресмен Том Лантош (1928–2008) домігся ухвалення законопроєкту, що присвоює шведському дипломату Раулю Валленберґу почесне громадянство США. До Валленберґа подібної честі удостоївся лише Уїнстон Черчилль.

Намагаючись віддати належне Раулю Валленберґу, Том Лантош керувався не тільки загальнолюдськими, а й суто особистими міркуваннями. Лантош за походженням – угорський єврей, в 1944 році в окупованому нацистами Будапешті його кілька разів відправляли до трудових таборів, повернення з яких було аж ніяк не гарантоване. 16-річний Лантош кілька разів утікав і повертався в місто, але його знову ловили нацисти.

Упіймання і втечі припинилися лише тоді, коли Лантош разом зі своєю тіткою знайшов притулок у «шведському будинку» – будівлі, орендованій Раулем Валленберґом, яка користувалася привілеєм екстериторіальності. Незабаром Лантош влився в число помічників Валленберґа: користуючись своєю цілковито «арійською зовнішністю», він став кур’єром, який доставляє їжу і ліки євреям, котрі переховувалися в різних місцях по всьому Будапешту. Коли після звільнення міста радянськими військами юнак повернувся додому, він дізнався, що його мати і всі інші домашні були вбиті під час облоги.

Історія Тома Лантоша і десятків тисяч інших євреїв, врятованих Валленберґом у Будапешті, відома до найдрібніших подробиць. Історія їхнього рятівника, Рауля Валленберґа, досі є таємницею за сімома замками: після того, як 17 січня 1945 року він був заарештований СМЕРШем в Угорщині, ніхто більше не бачив його на волі. Численні розповіді колишніх радянських в’язнів свідчать, що, як мінімум до 1947 року, він перебував у московських в’язницях. Про те, що було далі – мовчання.

У 1956 році МЗС СРСР оголосив Швеції, що Валленберґ помер від інфаркту 17 липня 1947-го, однак архівні дослідження, які в 90-і роки вели історики Вадим Бірштейн і Арсеній Рогінський, показали, що Валленберґ був живий як мінімум ще кілька днів після 17 липня 1947 року. Обставини його загибелі відтоді так і не прояснилися. У 1979 році мати і вітчим Рауля Валленберґа Май і Фредрік фон Дардел, які все своє життя присвятили його пошукам, наклали на себе руки. Вони до кінця вірили, що Рауль живий. «Люди дивляться на мене як на божевільного», – говорив Фредерік фон Дардел журналістові в 1970 році.

Пошуки Рауля Валленберґа продовжили його зведені сестра і брат, а в подальшому – племінники. Мертвим Валленберґ був офіційно визнаний у Швеції лише в жовтні 2016 року.

26 липня 2017 року племінниця Рауля Валленберґа Марі фон Дардел вирішила подати позов до ФСБ Росії, вимагаючи забезпечити сім’ю або незалежних дослідників можливістю доступу до оригіналів архівних документів, що мають стосунок до долі її дядька. Однак суд у Росії відхилив позов родини Валленберґа про розсекречення даних про дипломата.

Таємнича історія зникнення Валленберґа і безсоромна історія приховування правди про його загибель мало кого в Росії цікавить. Хоча б тому, що далеко не всі знають, чим займався «шведський дипломат» Валленберґ у Будапешті в 1944-45 роках і за що йому стоять пам’ятники по всьому світу. А це якраз відомо.

При чому тут Будапешт

У Другій світовій війні Угорщина – королівство під керівництвом регента адмірала Міклоша Хорті – воювала на боці гітлерівської Німеччини. Починаючи з 1938 року в Угорщині запроваджували антиєврейські закони, які в цілому повторюють так звані нюрнберзькі расові закони, ухвалені в нацистській Німеччині в 1935 році. Закони, в той же час, не забороняли євреям служити в трудових батальйонах, і починаючи з 1941 року угорські євреї тисячами відправлялися на Східний фронт, де вони повинні були забезпечити перемогу Рейху, відновлюючи зруйновані дороги і риючи траншеї під керівництвом німецьких офіцерів.

У самій Угорщині євреї продовжували користуватися правом вільного пересування, не носили жовтої зірки і вперто відмовлялися вірити в розповіді про розташовані десь у Польщі табори смерті. Регент Міклош Хорті і прем’єр Угорщини Міклош Каллаї успішно протистояли тискові німців і не проводили масових депортацій. За даними на 1941 рік (остання доступна статистика) чисельність євреїв в Угорщині в її нових – розширених за рахунок Чехословаччини та Югославії – межах становила 860 тисяч людей.

Група угорських євреїв після прибуття в Аушвіц. Літо 1944 року
Група угорських євреїв після прибуття в Аушвіц. Літо 1944 року

19 березня 1944 Гітлер, не домігшись від регента Хорті достатньої покірності, окупував Угорщину. Буквально через кілька днів за роботу взявся Адольф Айхман – геній організації масових депортацій. Мало у кого залишалися сумніви, що угорські євреї приречені. Депортації в Аушвіц почалися в травні 1944 року. Кожного дня в печі відправляли близько 12 тисяч людей. До перемоги союзників залишався рік.

На цьому етапі війни спроби врятувати від загибелі єврейське населення хоча б самій лише Угорщині стали активно вживатися з різних сторін: у справу включилися американське і британське керівництво, католицька церква на чолі з папою, нейтральні держави і Міжнародний Червоний Хрест. Одним із найактивніших виконавців цих міжнародних планів порятунку європейських євреїв, які ще залишилися живими, став швед Рауль Валленберґ.

«Таких, як я, не зламати»

Рауль Валленберґ народився в 1912 році поблизу Стокгольма в багатій і дуже впливовій шведській сім’ї. Його батько, морський офіцер Рауль Оскар Валленберґ помер за три місяці до його народження. Маленького Рауля виховував дід, Ґустав Валленберґ – дипломат, який у різні роки представляв інтереси Швеції в Японії, Стамбулі та Софії. У 1918 році мати Валленберґа вийшла заміж удруге – за дипломата Фредріка фон Дардела, в цьому шлюбі народилися син і дочка, єдиноутробні брат і сестра Валленберґа Ґі фон Дардел і Ніна, в заміжжі Лагергрен.

Рауль Валленберґ
Рауль Валленберґ

Рауль Валленберґ знав, що він єврей на 1/16 – одним із його пра-пра-прадідів по материнській лінії був Міхаель Бенедкс – один із перших євреїв, що переїхали до Швеції в 1780 році. Він прийняв лютеранство і повністю асимілювався в шведське суспільство. Можливо навіть, що він цю єврейську складову в собі переоцінював. Армійський товариш по службі Рауля Валленберґа Інґемар Геденіус згадував, що в 1930 році Валленберґ говорив: «Такої людини, як я, наполовину Валленберґа, наполовину єврея, не зламати».

Ще в дитинстві Рауль Валленберґ освоїв німецьку, англійську та російську мови, потім рік провів у Франції, вивчаючи французьку. Вищу освіту – диплом архітектора – він отримав в університеті Мічигану в США.

Працювати архітектором у Швеції у Валленберґа не вийшло: американський диплом вимагав додаткового підтвердження, і займатися цим йому не хотілося, а дід-дипломат вигадував для онука різноманітні справи: відправив у Південну Африку працювати в компанії, яка торгувала будівельними матеріалами, потім влаштувався у банк, штаб-квартира якого розташована в Хайфі – в Палестині, яка перебувала тоді під британським мандатом. У Хайфі Валленберґ познайомився з євреями-біженцями з нацистської Німеччини і був глибоко вражений їхніми розповідями.

Життя, що складалася з короткочасних робіт, так і не налагоджувалося, поки Валленберґ не познайомися в Стокгольмі з Кальманом Лауером, власником «Центральноєвропейської торгової компанії». Лауер, будапештський єврей, який займався постачанням різноманітних товарів із Центральної Європи до Швеції, з ухваленням антиєврейських законів в Угорщині втратив можливість вільно їздити на батьківщину і до окупованих нацистами країн. Його молодшим торговим партнером незабаром став Валленберґ. Йому дуже сподобалося в Будапешті, і він почав з ентузіазмом освоювати угорську мову. Згодом це теж дуже йому знадобиться.

Управління у справах воєнних біженців

У 1944 році президент США Франклін Д. Рузвельт заснував Управління у справах воєнних біженців, яке ставило собі за мету порятунок євреїв й інших потенційних жертв нацистських переслідувань. Після часткової окупації Угорщини нацистами 19 березня 1944 року ця країна стала пріоритетним полем діяльності управління. Управління вирішило звернутися до нейтральних країн із проханням збільшити штат своїх дипломатичних представництв в Угорщині і зобов’язати своїх дипломатів, керуючись міркуваннями «елементарної гуманності», застерігати владу цієї країни від «подальших актів варварства». Нейтральних країн було п’ять: Швеція, Швейцарія, Іспанія, Португалія й Туреччина.

Позитивно на пропозицію США відреагувала тільки Швеція – можливо, заради того, щоб спокутувати поступки, зроблені Німеччині на першому етапі війни, коли Стокгольм дозволив нацистській армії транзитний проїзд через свою територію в Норвегію та Фінляндію. Крім того, Швеція ніколи до кінця не припиняла торгівлі з Німеччиною, й американцям було на що тиснути.

Спочатку в ролі виконавця місії з порятунку угорських євреїв був обраний Фольке Бернадот – родич шведського короля і президент Шведського Червоного Хреста. Влада Угорщини, однак, із незрозумілих досі причин, цю кандидатуру відхилила. Тоді Кальман Лауер, котрий входив до числа людей, які обговорювали це призначення з американцями, запропонував кандидатуру свого молодого партнера, Рауля Валленберґа. Той погодився, однак виставив шведському МЗС власні умови, вимагаючи для себе максимальної свободи дій. Зокрема, після двотижневого листування з міністерством, він отримав добро на те, щоб діяти будь-якими методами, в тому числі шантажем і підкупом, право входити в контакти з ким завгодно, в тому числі з заклятими ворогами корони, і право видавати людям власні (нібито шведські) паспорти й надавати їхнім власникам притулок у приміщеннях дипломатичної місії. Природно, що ці вимоги не мали нічого спільного з загальноприйнятною практикою дипломатії. Сам Валленберґ вважав, що в дійсності виконує гуманітарну місію за дорученням американського управління у справах воєнних біженців. Зв’язок із американцями здійснювався, проте, через Стокгольм.

Із такими повноваженнями новопризначений перший секретар дипломатичної місії Швеції прибув до Будапешта 9 липня 1944 року. Цілком можливо, що дорогою його потяг проїздив біля закритих товарних вагонів, у яких везли в Аушвіц останню партію угорських євреїв із провінції. Валленберґу ще належало розібратися в хитросплетіннях угорської депортації.

Угорський план Айхмана

Нацистському майстру масових депортацій Адольфу Айхману теж дуже подобався Будапешт. Він влаштував собі штабквартиру в готелі «Мажестік» і розвинув вкрай енергійну діяльність. Силами угорських жандармів він забезпечив затримання євреїв у всіх провінційних містах і селах Угорщини, методично рухаючись зі сходу на захід. Операція пройшла без сучка й задирки – із 14 травня по 8 липня в Аушвіц поїхали 148 поїздів із 437,5 тисячею угорських євреїв. Залишалося тільки «ліквідувати» столицю.

Адольф Айхман на суді в Єрусалимі, 1961 рік
Адольф Айхман на суді в Єрусалимі, 1961 рік

Будапештських євреїв, а їх у місті до того моменту зібралося понад 200 тисяч, передбачалося схопити протягом доби. Заради цього в столицю стягувалися величезні сили місцевої жандармерії. Операція планувалася на кінець липня. Якби план Айхмана здійснився, Валленберґові в Будапешті було б зовсім нічого робити.

Але тут втрутився регент Міклош Хорті. Він сподівався на укладення сепаратного миру з союзниками, і наказав припинити депортацію. Тисячі провінційних жандармів, привезених у Будапешт, довелося відпустити додому. Але Айхман був у люті і почав скаржитися в Берлін, де, втім, не знайшов особливої підтримки, тому що там усі були зайняті наслідками замаху на Гітлера, який зірвався наприкінці червня.

Айхману довелося задовольнятися дрібним протистоянням з місцевим єврейським комітетом. 14 липня, порушивши наказ Хорті про припинення депортацій, Айхман відправив загін СС у табір для інтернованих в Кіштарчі, де тримали 1500 відомих і заможних євреїв. Усіх повантажили у вагони і відправили на схід. Дізнавшись про це, члени єврейського комітету зв’язалися з сином Хорті, теж Міклошем, який повідомив про те, що трапилося, батькові. Хорті тут же віддав наказ повернути потяг назад, що і було зроблено. Через кілька днів розлючений Айхман викликав до себе єврейський комітет у повному складі і протримав у себе в приймальні цілий день. За цей час есесівці знову прибули в Кіштарч, роззброїли угорську охорону і все-таки відправили всіх інтернованих в Аушвіц. На той час, як члени єврейського комітету про це дізналися, поїзд встиг перетнути угорський кордон. Цей епізод дає яскраве уявлення про те, що відбулося далі.

План Валленберґа

Розібравшись із тим, що відбувається в Будапешті, Рауль Валленберґ сповнився оптимізмом. Угорці твердо пручалися німецьким планам депортації, німці побоювалися на них тиснути, боячись втрати нафтових поставок з угорської провінції Залу (після втрати Румунії в якості союзника це було важливо). Містом ходили чутки, що Хорті укладає сепаратний мир із союзниками. Айхмана з Будапешту взагалі відкликали. 15 жовтня 1944 року по радіо зачитали звернення регента, в якому народові Угорщини повідомлялося, що війна для нього закінчилася.

Але тут-то і почалося найстрашніше. У країні за підтримки німецьких військ відбувся військовий заколот. На чолі країни поставили нацистський рух «Схрещені стріли» під керівництвом Ференца Салаші (їх ще називають «нілашистами» – від угорського слова «стріла»), сина Міклоша Хорті викрали і той, дізнавшись про це, відразу ж здався німцям. Наступного ж дня Айхман знову з’явився в Будапешті.

Валленберґ теж не сидів без діла.

  • По-перше, він зняв близько тридцяти будинків у Будапешті, розмістив на них таблички на кшталт «Шведська бібліотека» або «Шведський культурний центр» і оголосив ці території екстериторіальними. Там усю наступну зиму ховалися будапештські євреї.
  • По-друге, він роздавав так звані «шведські захисні паспорти», в яких стверджувалося, що їхні власники перебувають під захистом нейтральної держави. Ніякої юридичної сили ці папери не мали, але Валленберґові вдалося переконати (через дружину) угорського міністра закордонних справ барона Габора Кемені, що угорська влада має ці папери визнати. Діяти довелося головним чином шантажем: перемога союзників була очевидною для всіх, включно з Кемені, і Валленберґ – в разі згоди – обіцяв надалі заступитися за нього перед союзниками.
  • По-третє, Валленберґ залучив до своєї роботи близько 350 осіб. Одним із активних помічників Валленберґа став Ласло Самош, спритний молодий єврейський активіст із «арійською зовнішністю», що жив у Будапешті і пересувався містом із фальшивим посвідченням особи. Незабаром він «найме» самого себе на роботу в іспанське посольство, яке теж абсолютно безсоромно почне випускати іспанські захисні паспорти, підробляти шведські і приймати під свій захист дедалі більше людей.
Один із пам'ятників Раулю Валленберґу в Будапешті
Один із пам'ятників Раулю Валленберґу в Будапешті

Валленберґ був сповнений рішучості врятувати всіх, кого тільки можна було врятувати.

Валленберґ проти всіх, розповідають очевидці

«У першу ж ніч після путчу, – передавав Валленберґ у міністерство закордонних справ Швеції, – відбулися численні погроми й арешти, і було вбито від ста до двохсот людей. Нілашисти відразу ж насильно виселили мешканців кількох єврейських будинків. Зникло кілька сотень». Із цього моменту почалося жахіття.

Нова угорська влада створила гетто в єврейському районі Пешта, куди наказали переселитися всьому єврейському населенню. Жителі «шведських будинків» цій вказівці могли не слідувати. Втім, ні в гетто, ні в «шведських будинках» люди не могли відчувати себе в безпеці: п’яні нілашисти вривалися і туди, й туди, коли їм заманеться, і стріляли, поки все, що потрапляло в їхнє поле зору, не припиняло рухатися. Поліція влаштовувала постійні облави на вулицях, і спійманих таким чином євреїв вели до Дунаю, сковували наручниками по троє і одного вбивали. Убитий падав, тягнучи за собою в Дунай двох інших. По частині подібних розваг нілашисти були дуже заповзятливими.

Радянська армія продовжувала наступати на Будапешт, нацисти розуміли, що часу в них мало. Було два заходи, які вони ще могли реалізувати: організувати єврейські «марші смерті» з Будапешта на захід, як це робилося у випадку з таборами смерті в Польщі, і знищити мешканців Пештського гетто. Завдання Валленберґа полягало в тому, щоб перешкодити реалізації цих планів.

8 листопада з Будапешту стали відправлятися перші «марші смерті» протяжністю в 120 миль – до австрійського кордону при Хедешхаломі. Валленберґ, його колега Пер Ангер й інші помічники курсували дорогою між Будапештом і Хедешхаломом, підвозивши до колон продовольство, ліки і теплий одяг. У Валленберґа при собі був зошит зі списком тих, хто мав шведські паспорти, і свіжі бланки, які заповнювалися і видавалися на місці.

Цей період описується в мемуарах Пера Ангера, опублікованих в 1979 році, після його відставки з посади посла Швеції в Оттаві:

Пам'ятник Раулю Валленберґу в його рідному містечку в Швеції
Пам'ятник Раулю Валленберґу в його рідному містечку в Швеції

«В один із перших днів грудня 1944 року Валленберґ і я поїхали на машині дорогою, по якій вели євреїв. Ми проїжджали повз групи нещасних, більше схожих на мертвих, ніж на живих. Біля Хедешхалома ми побачили, як уже тих, хто прийшов, передавали команді есесівців на чолі з Айхманом, який лічив людей по головах, немов це була худоба: «Чотириста вісімдесят дев’ять – добре!». Угорський офіцер отримав від нього квитанцію, що підтверджує, що у нього все в порядку. До цього часу нам вже вдалося врятувати близько ста людей. У деяких були шведські паспорти, інших ми визволяли, блефуючи. Валленберґ не здавався і зробив ще кілька поїздок цією дорогою, в результаті чого він повернув у Будапешт ще деяке число євреїв».

Один із врятованих у такий спосіб Цві Ерес згадує:

  • «Коли ми підходили до Хедешхалома, ми побачили двох чоловіків, що стояли на краю дороги. Один із них, в довгому шкіряному плащі і хутряній шапці сказав, що він співробітник шведського посольства, і запитав, чи немає у нас шведських паспортів. Якщо їх при нас немає, продовжував він, то, напевно, тільки тому, що їх забрали у нас і викинули нілашисти? Ми до цього часу ледь не падали від утоми, але все ж вловили його натяк і зізналися, що саме так із нами й було, хоча фактично ніхто з нас шведського охоронного паспорта не мав. Він записав наші імена, додавши їх до свого списку, і ми пішли далі. На станції ми знову побачили Валленберґа, він стояв разом із кількома своїми помічниками, як я дізнався пізніше, членами молодіжного сіоністського руху, які видавали себе за представників Червоного Хреста, а також декількома представниками папського нунціату. Навпроти юрбилася група угорських офіцерів і німців в есесівській формі. Валленберґ розмахував списком, мабуть вимагаючи, щоб усі зазначені в ньому були відпущені. Розмова йшла на підвищених тонах німецькою мовою і час від часу переходила на крик. Вони стояли надто далеко, і я не чув, про що йде мова, але, очевидно, суперечка між ними точилася гаряча. Зрештою, на наш подив, Валленберґ свого домігся, і приблизно 280 чи 300 з нас було дозволено повернутися назад у Будапешт».

За підрахунками самого Валленберґа, в ході маршів смерті він врятував близько двох тисяч людей. Але стежити доводилося не тільки за маршами смерті. Один із шоферів Валленберґа, член єврейського підпілля Шандор Арда згадує, як возив Валленберґа на вокзал Йожефварош, звідки, як він дізнався, вирушав потяг до Аушвіца. Офіцер СС наказав Валленберґу відійти, але той його наказ проігнорував. Далі розповідає Ардан:

  • «Він видерся на дах вагону і став роздавати паспорти через не закриті ще двері. Накази німців зійти вниз Валленберґ ігнорував. Потім нілашисти стали стріляти і кричати на нього, щоб він забирався геть. Він не звертав уваги і на ці загрози, і продовжував роздавати паспорти в руки, що тяглися до нього. Як тільки Валленберґ роздав усі наявні у нього паспорти, він наказав тим, хто шведські паспорти має, вийти з поїзда до автомобілів, що стояли неподалік, пофарбовані в національні кольори шведського прапора. Не пригадую точно, скільки людей він врятував з того потягу, але напевно їх було не менше кількох десятків – німці і нілашисти були настільки вражені його поведінкою, що не перешкоджали йому!»
Меморіал у Лондоні
Меморіал у Лондоні

За свідченнями очевидців, у випадку з німцями Валленберґ грав на почутті дисципліни, терпляче пояснюючи, що виконуючи відданий їм наказ, вони порушують наказ ще більш високий, а часом просто блефував, підсовуючи німцям документи угорською мовою, чудово знаючи, що вони нічого там не зрозуміють. У випадку з угорцями Валленберґ тиснув на патріотизм, розповідаючи про особливий договір між «королівствами Швеції й Угорщини».

У євреїв робота Валленберґа встигла стати приводом для жартів: «Іноді, коли повз проходив типовий правовірний єврей в капелюсі, з бородою і пейсами, ми говорили один одному: «Диви, он іде ще один швед», – згадувала врятована Валленберґом Едіт Ернстер.

Планам нацистів зі знищення Пештського гетто завадив головним чином радянський наступ. Айхман планував особисто розстріляти членів єврейського комітету, а потім віддати мешканців гетто на милість п’яних нілашистів. Але не вийшло – безпосередньо в ніч перед здійсненням цих планів Айхман змушений був залишити улюблений Будапешт. Коли місто було звільнене, живими залишилися 120 тисяч угорських євреїв. Яку частку з них врятував саме Валленберґ, встановити неможливо. Але це найбільша єврейська громада, що залишилася в Європі після війни.

Більше Валленберґа ніхто зі знайомих не бачив

17 січня 1945 року Рауль Валленберґ і його шофер Лангфельдер виїхали в супроводі радянських солдатів із Будапешта в Дебрецен, де була штабквартира радянського керівництва. Більше ніхто з колишніх знайомих не бачив його на волі.

Будапешт у лютому 1945 року, коли Валленберґа уже там не було
Будапешт у лютому 1945 року, коли Валленберґа уже там не було

Зараз вважається незаперечним, що Валленберґа перевезли в Москву, де він утримувався спочатку в Лефортовській, а потім у Луб’янській в’язниці. Як саме його вбили (імовірно, це сталося в 1947 році), досі не відомо. Довідка про смерть, видана Москвою шведському уряду в 1956 році, називає, як показали архівні дослідження, невірну дату смерті.

Сім’я Валленберґа продовжувала вірити, що він живий і перебуває десь у радянській в’язниці – тим більше, що у свідченнях людей, нібито тих, хто зустрічав Валленберґа в різних радянських катівнях, нестачі не було. Як і в дивовижних історіях порятунку: одного угорського військовополоненого вдалося відшукати на просторах російських психлікарень аж у 2000 році – персонал десятиліттями приймав його угорську мову за маячню божевільного.

Зараз ясно, що Валленберґа дійсно убили в 1947 році. Залишається тільки одна таємниця: ніхто не може зрозуміти, чому ФСБ відмовляється розкрити відповідні документи. «Щось вони приховують дуже наполегливо», – сказав в інтерв’ю журналісту Дмитру Волчеку історик Вадим Бірштейн, який багато займався долею Рауля Валленберґа в 1990-і роки. Надії на те, що сім’я Валленберґа і десятки тисяч врятованих ним людей і їхніх нащадків колись дізнаються правду, залишається все менше.

Тут можна послухати, як про історію пошуків Валленберґа розповідає в 1986 році тоді ще живий Симон Візенталь.

Оригінал статті – на сайті «Настоящего времени»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG